“Заслуговують на увагу статті Любомира Михайліва. Зрозуміло, що це лише дещиця із написаного автором. Та і ці твори дають уявлення про діапазон його творчих зацікавлень. Згадаймо хоча б про нотатки «Іван Франко і Рожнятівщина». Цікаво, приміром, що деякі факти цієї статті відкривають малознані сторінки вітчизняної історії. Скажімо, я уперше дізнався, що Володимир Озаркевич одружився з Ольгою Рошкевич, котра свого часу була нареченою Івана Франка…”
ПРОМЕНІ, НАЧЕ МЕЧІ ЗОЛОТІ
Михайлів Л.Л. Як маків цвіт. Поеми, поезії, оповідання, етюди, статті. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. – 240 с.
Днями поштою отримав книгу «Як маків цвіт» Любомира Михайліва з Рожнятова, що на Прикарпатті. І трапилося так, що зразу взявся її перечитувати. Чи не найбільше цікавило питання, як вона виглядає на тлі попередніх видань. Й подумки погодився з позитивною думкою критика та літературознавця Євгена Барана про тритомне зібрання творів письменника, складовою частиною якого є книга «Як маків цвіт».
Чому? Можна чимало балакати, відповідаючи на це запитання. Та зупинимося на моментах, котрі, на мою думку, є найістотнішими. Розпочну із роздумувань про прозові нотатки. Й підкреслю таке: оповідання, етюди нариси виграють від того, що мають фактологічну основу. Особливо про це думаєш, коли читаєш твір «Славко». За роки незалежності України читав багато написаного про період повстанської боротьби, й можу ствердити, що Любомирові Михайліву вдалося образно передати епізоди тих непростих часів. Дуже логічною виглядає розповідь про те, як школяр Славко застрелив підступного енкаведиста Буйнова. На цьому фоні згадка про вчителя-східняка Терещенка, який проводить уроки українською мовою, може видатися зайвиною. Але це лише на перший погляд. Декілька фраз так багато додають до образу Буйнова. І кожен читач має можливість додумати щось своє. І добре, що оповідання спонукає до цього.
Цікавинки уважний читач знайде також у творах «Недокошена нивка», «Тракорист Онисько», «Купання в мурашинку», «Пацифікація», «Забули ваги», «Косарі», «Бузьки».
Правда, розділ прози, як на мене, не може сприйматися однозначно. Скажімо, автор цієї рецензії не має особливих претензій до нарисів «Дід Владик», «У тітки Анни». Не заперечую того, що вони образністю заслужили право на існування як окремі твори. Але чи мають підстави розміщуватися саме у цьому розділі? Але це, як кажуть, справа смаку.
Заслуговують на увагу статті Любомира Михайліва. Зрозуміло, що це лише дещиця із написаного автором. Та і ці твори дають уявлення про діапазон його творчих зацікавлень. Згадаймо хоча б про нотатки «Іван Франко і Рожнятівщина». Цікаво, приміром, що деякі факти цієї статті відкривають малознані сторінки вітчизняної історії. Скажімо, я уперше дізнався, що Володимир Озаркевич одружився з Ольгою Рошкевич, котра свого часу була нареченою Івана Франка.
Не можна, либонь, оминути і інші цікаві факти. До речі, коли читав цю публікацію, в уяві виникли асоціації з есеїстичним доробком Ярослава Гнатіва та Романа Горака про Великого Каменяра. І подумалося, а що як стаття є першим кроком до об’ємного дослідження письменника на цю тему? Принаймні, мені хотілося б його уздріти.
Стаття «Іван Франко і Рожнятівщина», як видно з вище написаного, зацікавлює. Та, на мою думку, є і інші важливі нюанси. У творах «Мій ювілей з Дорошенком» і «Він учив любити життя» – спогади Любомира Михайліва про відомого поета Ярослава Дорошенка та гумориста Павла Добрянського і розмисли про них.
Не знаю, чи була б несподіванкою нова книга споминів про поета Ярослава Дорошенка, який уже пішов у засвіти, та сонети Любомира Михайліва. Принаймні рецензент ратував би за таке. А чому б і ні. Навіть виходячи з того, що Ярослав Дорошенко був неперевершеним сонетярем.
До цих двох аспектів, мабуть, варто приплюсувати наступне. Маємо у цьому виданні 13 рецензій. Коли говорити про них, то, очевидно, треба мати на увазі і те, що цікавить автора, його погляд на очевидні речі. Тут автор рецензії виділив би твори «Крихтини думок і почуттів» та «Тривожна грань сьогодення». Оригінальності такому непростому жанрові як рецензія додає використання форми відкритого листа. Саме в такій формі написано «Лист до Олександра Масляника» та його книгу «Люди з Вавилону». Принагідно зауважу, що вони приятелюють ще з часів спільного студіювання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Часто-густо факт давнього приятелювання стає на заваді висловленню щирих думок про книги. Але в даному випадку маємо протилежне. У відгукові про видання є цікаві думки про поетичність натури автора, драматизм життєвих колізій.
Неординарні думки існують у рецензіях про книги Лесі Шмигельської, Галини Пухти, Оксани Лесюк, й незважаючи на відсутність критичних зауваг, хоч вони, як мені здається, повинні бути необхідним атрибутом жанру.
А завершимо розмисли про нову книгу письменника роздумуванням про поетичний доробок Любомира Михайліва. Адже у виданні маємо поеми та вірші. Поговаримо лише про один бік так званої віршописної медалі. Мені здається, що поет з усією серйозністю ставить питання про суміщення у поезії патріотизму і художності. Хто би там і що би там не казав, але мені здається, що поема «Ті, що говорять з вітром» та вірші «Йшли батальйони на схід», «Нас убивала Росія» «Ідемо знов до села» відповідають цьому високому критерієві. Мені також сподобалися вірші «Я тепер напишу», «Плачуть очі», «Я вже не той». Не можу байдуже пройти повз рядки на кшталт: «Ми яблука пізні з осіннього саду», «Березень гілку простягне рясну», «У майбутнє гребемо веслами рук», «Промені, наче мечі золоті».
Можливо, прискіпливі читачі й знайдуть окремі вади у цьому виданні. Та не вони, на щастя, визначають якісний рівень книги. Бо після прочитання з’являється настрій душевного піднесення. Хіба цього мало?
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопільщині.