Подекуди записую мовні недоладності, огріхи, виверти і таке, що купи не тримається. Ось у рекламі ліків, здається, йшлося про якийсь інгалятор, прозвучало: “Всього два пшика – і миттєве полегшення!..” І слава Богу, але я вперше в житті чую про підрахунок якихось таємничих “пшиків”. А якщо навіть припустити, що оті шиплячі процедури піддаються якомусь обрахунку, то українською буде таки “два пшики”, але не “два шпика”. І є ж іще “впорскування…”
“Саме сильне засмічення”… Може, “найбільше засмічення”, але куди мені із виправленнями, я ж не фаховий філолог?
“Взуття встигне вам надоїсти…” Особливо тісне. Та, здається, не надоїсти, а набриднути…
“Чай “Агмат”! Живий смак Англії”. Он воно як. А я й не знав, яка вона, Англія, на смак… А тут ось хтось надкусив, пожував і принюхався…
“Було розіграно тридцять автомобілей…” Як на мене, то коли не знаєш, що автомобіль чоловічого роду, пиши і кажи “авто”. “Було розіграно тридцять “авто”. І все. І люди вважатимуть, що ти таки знаєш рідну мову.
“Біль у суглобах. Як з нею боротися?..” З “біллю” не поборешся, бо вона, на жаль, теж… чоловічого роду – “Як з ним боротися? “
“Допоможе позбавитися від іржі…” Можна й “позбавитися від”, якби в українській мові не писалося і мовилося легко, просто й економно: “Допоможе позбутися іржі”.
“Десятью мільйонами юанів…” Ось така собі китайська грамота, бо треба – “десятьма”.
“Братів Кличко…” Може, Кличків?..
“Упродовж дня ніколи не знаєш, коли зголоднієш…” Це хто не знає? Я знаю. Здорова людина хоче їсти перед сніданком, обідом, вечерею, перед передполуденком, перед передвечірком… А один відомий ув Україні дяк висловився на віки: “Як при закусії, та безвозмездно, то до безконечності…” Йшлося, звісно, про пиття, але ж “при закусії…”
А ще була реклама, в якій дебелий українець жадібно наминає, здається, таки печену курку і, ледь не давлячись, бурмоче: “Яка сьогодні курка смачна!..”А дружина йому так “снісходітєльно”, з легеньким презирством: “Ти кушай, кушай!..” Тут ми з вами маємо уже майже забутий інтернаціоналізм у дії, двомовну сім’ю, а ще нам накидається думка, що, мовляв, тільки росіянка може нагодувати ненажерливого українця…
“Я до своєї улюбленої прикладаюся кожен день…” Тут ідеться про жінку, а до неї не прикладаються, а туляться. До того ж не вдень, а таки вночі чи в таємничій півсутіні. Прикладаються до пляшки чи до кухля з пивом. А ще в українській мові слово “улюблена” жінки не стосується, а хіба що виду спорту, вбрання, горілки, парфумів, пори року… Для жінки підходять інші слова: єдина, незрівнянна, найвродливіша, чарівна, кохана…
“Твоє курчаве волосся особливе…” Безперечно! Бо в цьому разі воно особливе вже тим, що курчаве, а не кучеряве…
“Ваш образ життя….” А чому не спосіб житгя і не триб життя, на біду? Коли ж образ, то чому не ікона? Уявляєте? – “Ваша ікона життя” і т. д.
“Гаряча кружка “Маґґі”… Воно б так нічого, якби в українській мові не було слів чашка, горнятко, а в Галичині ще й якусь “філіжанку” вигадали.
“Як смачно! Даш мені рецепт?..” Як не вмієш висловитися, шановна панянко, гостюючи в подруги, то обмежся простішим – “дай мені рецепт”. Або “поділися рецептом”.
“Пар, що проникає всередину волокна…” Таки пара, а не пар.
“Чекати вдачі від фортуни…” Може, удачі? Бо вдача – то характер, натура.
Інколи складається враження, що на деяких телеканалах працюють професійні гумористи. Ось що пролунало про нашого земляка Віктора Павліка: “Невтомний, працелюбний український Шикидим! Тричі одружений! Виховує трійко дітей! Прекрасний сім’янин… ” Як мовиться, без коментарів. Добалакалися!..
“Доброго ранку, Андрій!..” Насмілюся зауважити, що в давній, багатющій, багатобарвній, співучій, мелодійній мові висококультурного народу – українського – є так звана клична форма: “Доброго ранку, Андрію!..” Як і Миколо, Іване, Галю, Ганнусю, Марійко, Петре…
“Із шоколадною глазур’ю…” Мабуть, таки поливою…
“У вас чутлива шкіра голови…” Вловлюєте? У вас і тільки у вас “шкіра голови” чутлива, а в інших – як у баранів… Грубі, тупі лестощі, адресовані, даруйте, ідіотам чи, як нині кажуть, лохам…
І ще про шкіру… “У моїй роботі важливо, щоб ноги завжди були гладенькими…” Люди добрі! Та що ж то за робота така? Втім, не важко й здогадатися.
“Світ належить першим!..” А першими, як ми з вами знаємо, були навіть не мавпи, а одноклітинні. Отже, якийсь сенс у тих словах нині таки є.
Титри на екрані: “Пізанська башня…” Тут, ви розумієте, як не підходить “вежа”, то слід було написати “башта”.
Анонсуючи боксерський поєдинок Володимира Кличка, телебачення розродилося геть неоковирною фразою: “Мюнхенська ночь гігантів…” Чимсь таким собі украйонсько-русскім…
Кажуть, що коли Господь дає комусь талант, то не один. Справді, крім зразків “вишуканої” прози, з якими ви щойно ознайомилися, вітчизняна телевізія усіх рівнів дарує нам і зразки “високої поезії” на зразок:
Якщо у грошах є потреба,
В “Лотозабаву” грати треба!..
Тут, як бачите, маємо не просто точну, а навіть, абсолютну риму: потреба-треба…
А ще:
Думай головою.
Що мати над головою!..
(реклама покрівлі)
Маємо ще один високолітературний зразок абсолютної рими.
Або ж:
“Перед садінням
“Престижем”
насіння обробляй
і картоплю гарну май!..”
І хоч насторожує перший рядок – “перед садінням”, бо тут же виникає запитання “а перед сівбою?..”, але нехай мені нині якесь чотириоке ще хоч раз квакне, що ми немаємо поезії європейського рівня, то… то най нарікає само насебе!.. І най замовляє нові окуляри…
А тут я вже упізнаю цього талановитого автора, бо наступні його рядки набувають маршової ритміки і похвальної стислості чи пак лапідарності:
Рожевому довіряй. Плям більше не май!.. (реклама миючого засобу).
Іще раз, мабуть, він, алеж рівень, рівень!- Рекламний блок! Попий чайок!..
Мовчу. Бо подих перехоплює від отакої тупості, неграмотності, а ще від нахабства лізти з ними щодня чи не в кожне українське помешкання.
Та вернімося, як казав чабан чи навіть класик, до наших баранів.
Радіо не поважало б себе, якби пасло задніх, але недавно я почув: “Групою осіб в Україну завезено велику кількість фальсифікованих ліків, у яких закінчився термін зберігання…” Мушу передихнути, бо вражає – не досить, що ліки фальсифіковані, то ще й термін придатності вийшов. Ми справді унікальні!..
“Пишатися своїми грудями…” Це знову телебачення, бо мовна ситуація на радіо таки краща. “Грудями… ” Може, грудьми?…
” Бочонок “, ” творожок “… Чи не про бочівку і сирок мовиться?
в титрах – “Джул’єтта”… Бідний Ромео!..
“Вісімдесят відсотків бактерій знаходяться не на зубах…”
А де – не кажуть. Мабуть, “в недоступних місцях” (теж із телевізії). Що то за місця – можна лише здогадуватися.
“А як почувають себе ваші зуби?..” Середньої руки редактор громіздке “почувають себе” одразу замінив би одним словом – “почуваються” … Крім того, зуби не мають органів чуття.
Але я не про те. Чому цікавляться зубами, а не чимсь посутнішим? Скажімо, нашими гаманцями. Невже не знають, що стан і “самопочуття “зубів пересічного українця прямо залежить від вмісту його гаманця?.. Як і всі інші органи і частини тіла моїх земляків.
До речі, про частини тіла. Цьгоріч упродовж кількох спекотних літніх днів телевізія наполегливо радила нам частіше “мити кінцівки”… Очевидно, усі… Передні і задні. Стосовно до людини ще, мабуть, горішні й долішні. Горішні я мив по кілька разів упродовж дня, і це давало полегшу, а ось із долішніми… кінцівками якось не складалося. Мив їх лише ввечері, бо на роботі не випадало…
Анонсуючи кінофільм “Захар Беркут”, телевізія розродилася таким чином: “Карпатські горці можуть задовольнити жінку, помститися ворогу…” Далі цитувати не буду, бо досить і того, що вже є. По-перше, не “горці”, а “горяни”. По-друге, чому вони, “горці”, в множині? Невже окремо взятий гуцул чи бойко нездатний утішити жінку?! Тут, самі бачите, є тяжка образа чоловічої половини цілого етносу!.. І по-третє: кілька “горців” на одну жінку-то ж кримінал!.. Або збочення…
Знаю, що хтось схвально і з цікавістю прочитає ці мої рядки. Сподіваюся, що хтось перегляне своє ставлення до древньої і вічно юної, великої і могутньої української мови. Знаю, що хтось роздратовано бовкне: “Самдурак! Сам читай і вчися!…”
По-перше, не “дурак”, а “дурень”. По-друге, все життя читаю, вчуся і вдячний людям за кожне зауваження, що допомагає дізнатися більше про нашу неви-черпну скарбницю – мову. По-третє, сам незабутній Микола Вінграновський, людина, як на мене, з абсолютним і глибоким мовним слухом, не раз зізнавався, що боїться… Слова.
Сьогодні ж намножилося сміливців, бездумних одчайдухів, напівграмотних базік і таких же писак у стосунку до Слова.
Отим, хто з розумінням прочитає ці мої рядки, я щиро дякую. І тим, хто в глибині душі сподівається переглянути своє ставлення до мови, дякую. А третім, мудрагеликам, із уст яких звучить “сам учися, сам читай”, відплачу їхньою ж монетою-фразою-покручем із телереклами порошку для прання: “Спасіба, шо посовітували!..”
Богдан БАСТЮК