Десь усерединi сімдесятих рокiв минулого столiття на одному з семiнарів для молодих письменникiв «полiтiчєскiй обозрєватєль» вище середньої вгодованостi iз Москви (прiзвища не пригадую) дуже логiчно i послiдовно пiдвiв нас, лiтераторiв-початкiвцiв, до переконання, що коли радянськi вiйська не увiйдуть ув Афганiстан, то там опиняться американцi, використовуючи позахмарнi плато у горах Гiндукуш, триматимуть пiд прицiлом своїх ракет усi мiста i найважливiшi об’єкти Радянського Союзу…
Звiсно, ми, молодi лiтератори, таки пройнялися тодi усвiдомленням потреби введення ув Афганiстан «обмеженого контингенту вiйськ», бо надто вже переконливо змальовував ситуацію досвiдчений оглядач. Минуть роки, i ми, лiтератори, з отої куцої iнформацiї, що для нас i для всього радянського народу — будiвника комунiзму, озираючись на Кремль, уміло дозуватимуть засоби масової iнформацiї, поволi почнемо усвiдомлювати, що все нiби й так, але трохи не так…
З мiркуваннями Володимира Погорецького, автора книги споминiв «Афганський синдром», можна погоджуватися, можна сперечатися, але вiд нього не вiдбереш того, що вiн людина чесна, толерантна, об’єктивна і справедлива. Одразу ж зауважу: якщо “афганці”, такi ще порівняно молодi чоловiки не можуть нинi заробляти на себе i бодай у скромних статках утримувати свої сiм’ї (я вже не кажу про iнвалiдiв афганської вiйни, якi взагалi не повиннi вiдчувати якогось дискомфорту чи злигоднiв), то це є свiдченням того, що наше суспiльство, починаючи вiд його зверхникiв i закiнчуючи безробiтними та зубожiлими до краю «щасливими» власниками земельних паїв, дуже й дуже хворе… І немає нiчого дивного у мимовiльному прагненні «афганця» пройтися з автоматом по кабiнетах тупих, заскорузлих, підлих, ницих i ненаситних чиновникiв… Врештi-решт, чиновники є i в Нiмеччинi, i в тiй же Польщi, де людину, її працю i заслуги за щось мають. Чи тамтешнi урядовцi зробленi з iншого тiста? Мабуть, що так…
Знаю, що Володимир Погорецький володiє поетичним хистом. Тiшуся, що не чуже йому i мистецтво прози.
При читанні «Афганського синдрому» з iронiєю i сарказмом гадуються слова з конституцiї США, а, може, й нашої, що, мовляв, людина народжується вiльною… Не говоритиму про Америку, бо там не був, але у нас людина справдi народжуеться вiльною, бо кому воно, немовля, крiм батькiв, потрiбне? На бiса воно здалося державi у вiцi, коли його ще треба годувати, купати, переповивати i лiкувати?.. Інша рiч, коли дiвчинка чи хлопчик пiдростуть i почнуть над чимось замислюватися, отодi держава — тут як тут. Адже у ще не сформований свiтогляд «вiльної» людини треба вкласти стiльки блекоти, дурману, iдеологiчного безглуздя та несусвiтнiх нiсенiтниць, стiльки вигаданої поколiннями продажних iсторикiв брехнi, що й не перелiчити.
Скидається на те, що могутнiм державам дозволено все. А що б ти сказав, краянине і сусiде, якби я оголосив твоє помешкання, гарненьку твою дружину i дiточок, а також вашi старанно доглянутi грядки зоною своїх iнтересiв?.. Не сумнiваюся, що назвав би мене божевiльним i при першій же нагодi чим-небудь замашним дав би менi по головi… І добре зробив би, бо на рiвнi стосунків мiж людьми зазiхання на чиєсь життя чи майно завжди вважалося злочином. Але на рiвні держав, особливо могутнiх, таке зазiхання дивним чином злочином уже не iменується, а зветься… високою полiтикою. Отак!.. Не менше і не бiльше! «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать», — ось яку вбивчу оцiнку «високiй полiтицi» дав великий росiйський байкар А. Крилов у загальновiдомих рядках про вовка i ягнятко.
Але повернiмося до наших «вiльних» людей. Як тiльки хлопець чи дiвчина пiдростуть, змiцнiють, а їхня зовнiшнiсть набере притаманної українськiй людностi вроди, хтозна-звiдки вигулькують людцi, якi уособлюють державу, i аж слину пускають од утiхи, коли вдається за безцiнь використати молоде здоров’я, силу i вроду. А за трудову чи вiйськову доблесть вiддячують такими жалюгiдними «благами», що останнiй чорношкiрий «раб» у Штатах лише плюнув би на таку оцiнку своєї працi. Ось вам «вiльна людина»!.. Не диво, що тi, хто в Афганiстанi пiдставляв груди під кулi, затуляючи собою товариша, або годинами волiк на собi пораненого побратима до найближчої медчастини, так болiсно сприймають нинi байдужiсть, черствiсть, цинiзм i недолугiсть нашого напiвбожевiльного од захланностi та безкарностi чиновництва.
Не вагаючись, я нині стаю на бiк Володимира Погорецького та його побратимiв по безглуздiй i кривавiй бiйнi ув Афганiстанi, зiнiцiйованiй купкою тодiшнiх маразматикiв, членів Політбюро iз Кремля, з убивчим сарказмом названого у народi будинком перестарiлих…
Пiвтора десятка тисяч молодих квiтучих життiв забрала ота вiйна. Помножимо цю цифру на два чи навiть на три — матимемо кiлькість покалiчених. Останню цифру помножмо ще на два — i отримаємо число батькiв i матерiв, чиї життя вже вкоротили i нинi продовжують укорочувати гiркi переживання й роздуми над вiдібраними та знiвеченими життями їхнiх дiтей…
До речi, на початку двадцятого столiття, коли в Росiї ще й не сiялося на майбутнi страшнi ужинки, пов’язанi з безглуздим будiвництвом «свiтлого» майбутнього, у Галичину з країн Заходу приходили компенсацiї й пенсiї для галичан, якi стали iнвалідами чи надвередили собi здоров’я, перебуваючи там на заробітках. Отримували з Австрії вiдчутну допомогу ті, хто прислужився колишнiй Австро-Угорщинi. Спромоглася й Польща на виплати тим галичанам, які брали участь у війні з Нiмеччиною у 1939-му роцi, перебуваючи у польському вiйську. Мiльярдні суми компенсують остарбайтерам та в’язням концтаборiв сьогоднішнi Нiмеччина i та ж Австрiя. Непоодинокi випадки, коли євреї віддячують донинi тим же українцям за врятовані життя їхніх родичiв пiд час Другої свiтової вiйни…
І лише Росiя, чи не найбагатша ресурсами країна свiту, позичивши в сiрка очей (мова не йде про рядових громадян), вдає, наче б нічого i не трапилося. Начебто й не вона i її звироднiлі зверхники та ідеологи вiдiбрали життя мільйонiв людей, нiби й не вона у двадцятому столiтті перетворила в рабство працю багатьох народiв, нiби й не вона вивозила з рiдних мiсць цiлi етноси. Буцiм не вона не давала нормально жити як своїм громадянам, так i сусiдам-«союзникам», у тому числi й тим, кого лукаво й кривоусто називала i називає молодшими слов’янськими братами. Нiби й не вона донинi має людськi життя за нiщо (згадаймо Чечню), а людську працю й заслуги так і не збирається коли-небудь гiдно поцiновувати.
Але слова людського осуду і зневаги також якнайліпше пасують для колишніх і теперішніх найвищих і найдрібніших чиновників, які поклали собі за мету в’їхати в особистий рай на смерті, крові, стражданнях, злиднях і нестатках мільйонів своїх краян.
Богдан Бастюк.