Катерина. Це ім’я, яко символ України, відправляє до Тараса Шевченка, образ якого висів з дитинства у її хаті між образами, в поезії якого Катруся кохалася змалку. Бо ж Катериною називалася Шевченкова мама, його однойменна поема і картина. Її ім’я є символом України, як і сама її поезія – її, поета і борця, зв’язкової ОУН-УПА, Катерини Мандрик-Куйбіди. Вона, добезтями закохана в народну пісню і ставши її захопленим збирачем і провідником, не надавала особливого значення своїй поезії, як, по суті, й Шевченко, всю увагу якого поглинуло малярство…
Тільки її величність доля вирішила інакше: він став поетом-пророком свого народу, вона – через століття – поетом-трибуном і провидицею. Як і слово Шевченка, її слово всотувало в себе весь чар народної пісні. Як і Шевченко, вона зазнала страшних поневірянь у російських катівнях, де й поклала своє здоров’я на вівтар вільної України. Хоч вона не зазнала за життя слави, бо саме ім’я Катерини Мандрик посипалося попелом під несправедлимим клеймом зрадника, яким совіти нагородили повстанців. Але саме сьогодні, у час нового протистояння з російським агресором, її високохудожня й вогненна поезія актуальна, як ніколи. Вона проказує до кожного воя і надає сили в боротьбі за рідну Україну.
У свої сімнадцять, в 1944 році, Катерина, вивчивши напам’ять Декалог націоналіста, стала членом ОУН, зв’язковою, безстрашним провідником українських повстанських військ через засніжені Карпатські хребти. Це вона своїм натхненним поетичним словом надихала бійців на бортьбу за волю свого народу. Ті нелюдські випробування, через які пройшла вона, воюючи з російськими загарбниками, а надто – у Гулагах й інших концтаборах во ім’я спасіння України вказують на її роль Спаса свого племені-народу, великої мучениці за його долю, яка з ім’ям Ісуса Христа й пречистої Божої Матері пройшла через всі тортури, що випали на її долю, свято вірячи, що сама Матір Божа Гошівська, яка явилася їй у камері, і є її покровителькою. Все це підводить до думки про піднесення Катерини Мандрик до лику святих великомучениць. І я кладу перший камінь у підмурівок каплички її імені. Україна мусить поклонитися її Духові, оголосивши толоку, і лише тоді вона очиститься від боргу перед нею, а у її особі й перед усіма великомученицькими повстанцями-борцями, які наблизили незалежність, а отже – стане мила Господові.
„…Я нарвала волосся з своїх довгих кіс і зсукала шнурок. Приготувала все, перевірила і почала молитися – прощатися зі своїми рідними, а за мертвих молилася, щоб мене стрінули. Як виговорила всі молитви, то стала молитися своїми словами: „Боже, прости мені мої гріхи і прости мені, що я сама на себе руки накладаю, бо я не можу ті муки витримати”. Так я молилася і плакала, плакала і молилася”. – Катруся, поборюючи біль, підвела заплакані очі на „рятівну” лампочку під сволоком, спробувала ще раз чи втримає її коса, сплетена в шнурок за допомогою Матінки Божої, – вірила, що лиш вона, до якої апелювала щомиті, перемагаючи неймовірний біль у тілі, – її постійна заступниця, покровителька всіх жінок на землі – напоумила її на такий рятівний винахід, як власна коса, в умовах камери, де „все забрали: і краївку, і шнурівки”. Вірила, попри те, що її рідна хата в селі Сукіль на Прикарпатті згоріла саме на свято Матінки Божої в 1944 році, 28 серпня, бо тоді через їхнє село проходив фронт. Згоріла разом з усім нажитим майном і тим дівочим вбранням, за яке вона мусила з півроку наймитувати в родині шевця у чужому селі Тухлі.
Дівчина сиділа на нарах, стікаючи кров’ю, ледь притомна після нелюдських катувань. Здавалося, душа її відокремилася, щоб не чути болю, і сіла поруч. Вони, сповідуючись, дивилися одна одній в очі. Душа ніби сумнівалася в правильності її замірів і з докором краяла їй серце… А Катруся доводила своє: „Навіть не знаю, як голова не розкололась, бо слідчий, який ходив з палицею, так нею бив по голові, а зігнувши голову – по шиї, що і камінь не витримав би – розколовся б. Розпитував про зв’язки, про Шугая і Сиротюка, про те, хто через мене і кому передавав які відомості, про шифровку, яку я несла, про те, як я переводила парашутистів. Мені було дивно, що вони так багато знають про мене, починаючи від 1944 року”. Він розмахував перед носом її віршами, які переписували повстанці. Вона ніяк не могла збагнути, звідки вони у нього? Може, витягли з кишень убитих? Коли її взяли, вона не встигла скористатися останньою кулею, яку повстанці приберігали для себе і для неї, своєї зв’язкової. Що тут лишалося – вона скорилася волі Господній. Але єдине, чого вона не могла спинити, це вірші, що пульсували з її горла, як батькова невинна кров перед смертю після більшовицьких знущань:
Хай буде воля не моя,
Бо тільки Ти, мій Господи всесильний,
Неправді всій протистояв
І був у діях непомильний.
Хай буде так, як хочеш Ти,
Молюсь тобі, мій Господи, як вмію.
Дай сили честь уберегти
Та іншим передати мрію.
(1950)
Катерина Мандрик прощальним поглядом окинула сумні стіни камери, мовчазних свідків її катувань, – ні, таки правильно вирішила, бо ж хіба можна витримати людині такі нелюдські звірства, такі небачені тортури?! І що тут жалітися власній душі, яка й так все знає?! Але душа ніби переконувала її в іншому, що вона має гідно знести всі тортури:
Тюрма не витримає сильних:
Об камінь зломиться і ніж.
Яким не був би ворог пильним –
Ми бути маємо сильніш.
Моя ти посестро, об ґрати
Душею битися дарма,
Ані кричати, ні ридати:
Від болю схованки нема.
Твоя лиш віра і молитва
Спроможні вивести з-за ґрат.
Допоки ми живемо – битву
Іще не виграв супостат!
(1950)
Перечитуючи незавершену „Автобіографію” Катерини Мандрик, де вона описує свою тяжку долю, розумієш, що воістину випробування посилає Господь тому, кого найбільше любить – ніби хоче загартувати його дух і водночас випробувати „якість” його душі.
Не забути Катрусі до смерті той дуже дивний сон, що прийшов до неї влітку 1946 року , який вона повністю запам’ятала, бо вона переконана, що то був не сон, а трапил ява. Йшла вона шукати свого тата, як забачила силу силенну люду. Тільки-но пустилася йти попри річку на Йосафатову долину, як біля неї постав Ісус Христос, вбраний у святкову порфіру священослужителя. Перевівши людей за собою через річку, він розділив їх на два табори – по ліву і праву руч. Після тривалої молитви мовив до тих, що стояли праворуч, ніби возсилаючи їм хвалу за їхні доброчинства, коли він був голодний, спражений, нагий, хворий, ув’язнений, померлий, – кожного разу вони допомагали йому. Люди здивовано відказували, що вони його ніколи не бачили, то як же могли вчинити йому добро?! І він відповів: „Своїм ближнім, так як мені самому зробили”. Тоді звернувся до тих, що стояли по правій стороні, серед яких опинилася й Катруся, і промовив те саме, тільки в ті тяжкі його хвилини вони не допомогли йому. І ці люди здивувано відповіли, що ніколи його не бачили, як же могли не допомогти йому?! І він знову повів: „Своїм ближнім, так як мені самому зробили”. Відтак проказав молитви і промовив: „Люди, моліться, бо приблизилось Царство Небесне”. Він це повторював кілька разів, обличчям пливли такі сльози, що аж рівчаки поробилися. А до Катрусі промовив, повторивши тричі: „…А ти, дитино, пам’ятай, що тепер 46 рік, а ти, дитино, за 4 роки в 50 році, будеш на страшнім суді”. Дуже жалкувала Катруся що опинилася по праву руч від Ісуса, а ще дужче хвилювалася, що ж то за страшний суд чекає на неї у 1950 році?!
Роки проминали, а її не полишала думка про той сташний суд… „А як прийшов 1950 рік, то куди не піду, все думаю, що ж буде зі мною цього року, бо мені Ісус Христос сказав, щоб я пам’ятала…” Аж тепер вона добре розуміє, про який страшний суд попереджав її Ісус! Не усвідомлює лише того вміння провидіти і виходити на прямий контакт з самим Ісусом Христом чи Матір Божою. Не думала про те, що настільки тонка організація нервової системи здатна до сакрального злиття з Божественною субстанцією, якою є любов. Лише така душа спроможна так любити, щоб бути готовою до офіри. Либонь, щоб перемогти ворога, не варт керуватися почуттям ненависти до нього, а єдино – любові до рідного краю. Як керувався почуттям жертовної любові до свого племені щораз кращий воїн, який ставав його Спасом, ступаючи в жертовний вогонь.
Катруся, зовсім про це не думала. Вона була вихована у заповідях Божих. Росла собі кмітливою, роботящою, добре вчилася, захоплювалася поезією Шевченка й Франка… Їй здавалося, яснобачення – це звичайне явище. І твердо знала, що своїм подвигом вона, як і багато інших повстанців, наблизить волю для України. Бог посилав їй слова, які лягали в римовані рядки, як внутрішня потреба, ознака вродженого дару. Бо ж Поезія – це така субстанція, що її не вирвати з душі, не „вийняти з грудей”, не відбити разом з „печінками”, як її татові. Так під „рими” вела за собою повстанців зв’язкова Катерина Мандрик. Часто вона співала їм дорогою народних пісень, яких знала силу-силенну.
Дівчина з останніх сил все смикає шнурок покаліченими пальцями, прищемленими катами в дверях – чи ж витримає?! Шнурок, який ізсукала з власних кіс має бути міцним. Сукати Катерина, добре вміла. Було і в Тухлі таку ниточку зсуче для шевця, що хоч би тобі один бугорочок, абощо! Він тією Катрусиною ниткою чи не весь Болехівський район обшивав і навіть її рідне село Сукіль. Навчилася вона цьому у Мами, які тягли на собі все господарство, бо чоловік працював у лісі, додому вертав лише на вихідний. А набиралася майстерності Катруся довгими зимовими вечорами на вечорницях „не для того, щоб, як показують тепер по телевізору, танцювати й співати”, а для того, щоб прясти, а потому вишивати. „В хаті попри стіни довкола стояли лавки з дірками, щоб куделю було де запхати. Посередині висіла гасова лампа… Нафту приносили по черзі”. На ті вечорниці приходили навіть хлопці з сусідніх сіл, як обробляться вдома. „Вечорниці – найвеселіші дні мого дитинства і дівоцтва. Ми там і напряли багато і наспівалися, і нажартувалися, і насміялися. Всілякі забави і загадки там були. Розказувалися також і казки, і всякі пригоди, які з ким траплялися. А ще були флірти – карточки надруковані, мабуть, сотня. Вони були такі великі, як з блокнота папір. Через них можна було і полюбитись, і посваритись, і домовитись. (…) Наприклад: де ми можемо зустрітися, чи біля криниці, чи біля оборогу, чи біля хати, чи в читальні, там всі запитання є, і на все є відповіді. (…) Було дуже цікаво і дуже забавно, так що спати не хотілось… Від того й пішла приповідка, що він з нею фліртує…”
Перед очима в Катрусі пробігало стрічкою все її юне життя. І душа її запеклася болем і відчаєм від того, що вже ніколи не повернеться той рай. Вона, забувшись на хвилю, хотіла усміхнутися на ті спогади, але обличчя, синє й запухше від небачених побоїв, лише відлунило різким болем, а кров, що запеклася на губах, навіть не дозволила їм розімкнутися… Лише спогади не цуралися її голови. Та й як не згадати, прощаючись з усім світом, про найдорожчі хвилини свого короткого життя. З закінченням м’ясниць закінчувалися й вечорниці, бо заходив Великий піст. „Перед Пущенням у п’ятницю відбувалися ламаниці: хлопці приходили та й ламали куделі, на яких повисло навиття. Зламували куделю в місці, де вона у дірці тримається. А в суботу перед Пущенням всі дівки приносили хто що має з дому: сиру, сметани, м’яса, крупів, качанів на голубці, капусти, – всього, щоб було як на весіллі. (…) Вечером найперше сідали за столи батьки тих дівчат, які ходили до тої хати на вечорниці. Після того, як батьки погостилися, за столи сідали хлопці і дівчата. Дівки горілки не купували. Її приносили хлопці, які приходили на гостину. Після гостини були танці аж до ранку. Цю гостину називали – Субітка”.
Протягом усього Великого посту, сім тижнів, ні танців, ні співів ніде не було. Люди собі сіяли льон, пряли й ткали. Зі свого ж полотна шили сорочки й спідниці, простирадла, скатертини, рушники, верети, мішки. А ще одяг: сіряки, куртки, камізельки, запаски. А все те ще й вишивали різною заполоччю, утворюючи на полотні дивовижні орнаменити та узори. Виготовляли і сукно з овечої вовни. Пряли вовну, ткали, і з виготовленого сукна шили одіж. Катрусі найбільше випадало ходити біля льону. Посіяти льон – це одне. А ще його треба пополоти. „Відтак брати, в’язати в горстки. Як висохне – драпати від насіння, головки зривати. Потім льон стелили, і він лежав доти, доки повісмо не відставало (…) Затим льон збирали і в’язали у люндлі й приносили додому жмінкувати, товчи пранником і сушити, а тоді терти на одній терлиці (зламувати), а так на другій (відчімхувати). Відтак чесали на щітку, скубли, навивали на куделю і пряли. Прядиво мотали на мотовило і рахували… Зняте з мотовила чистили, перев’язували і парили… окропом. Потім сушили, натягували на самотічку, що крутиться, звивали на клубки і снували… Тоді треба було на верстаті прививати, а так набирати в ціпи, відтак в бердо і аж тоді ткати”. Катруся сама робила полотно і рушники. „З зерен льону до року вже були рушники і полотна”. Вона працювала з радістю і душа її виспівувала:
Занедбані поля чекають ув імлі.
Іду до них поспішно з верховини,
Сприймаючи смерек загострені шпилі,
як звернення Господнє до людини.
Розвихрена над нами в просторі летить,
Не знаючи ніякої покори,
Легесенька така повітряна блакить,
Щоб стрімко десь пролитися на гори.
(1944)
Дівчина встигала і школу відвідувати і помагати по господарці. Адже було в них і поле, і корова, і свиня, і вівці. З меншого брата яка поміч?! Встигала виконати домашнє завдання на перервах у школі, а останній урок вивчала за прялкою – клала біля себе книжку і так вчила. Мама хоч грамотною не була, але багато знала і вчила доньку: і заповідей Божих, і молитов, і на зіллі розумітися, і пісень співати. То ж любила дівчина і вчитися, і прясти, любила ткати полотно, і любила, коли навесні виносять білити до річки, щоб у них було багато полотен. Чимало мали роботи по господарству, то ж щонайбільше спали вони чотири години на добу. „Все мали своє: одягтися, загорнутися, постелити. І їсти було що. Хліб Мама пекли раз на тиждень, в суботу, бо Тато в суботу приходили з лісу, з роботи. (…) Тата робітники називали кероном. Працювало в Тата багато людей. Як приходив виплат, то Тато сам розпоряджався всім, але ніколи Тато собі більше не взяли, ніж давали своїм напарникам”. Катруся дуже пишалася своїми працьовитими й чесними батьками, які, як і їхні пращури, одпоконвіку жили у згоді з Божими законами. Тих звичаїв всі притримувалися, і ніхто ніколи того закону навіть за поляків не порушував…
„Входили нагло у село
Московські посіпаки”
Аж ось 1939 року прийшли „совіти”. „Червонопагонники” заповзялися нищити народні звичаї разом із релігійними святами й віруваннями. „Учителів нам змінили, а образ Ісуса Хреста в нашому класі, перед яким ми всі молилися, зняли. Ми всі дуже за тим образом жаліли. І ми, діти, домовилились, що будемо приходити до школи на півгодини раніше, щоб помолитися…” За Польщі в школі вони вчили все українською, лише одна година на день була польської мови. Так само було й за німців у 1941 році, коли ті увійшли в село. Так було й за москалів. Тільки чомусь найважче дітям давалася не польська й не німецька, а саме російська граматика і вимова слів. В селі з’явилася якась напруга. Катруся згадує, що навіть собаки гавкали інакше, коли заходили москалі.
Збирали яблука в саду
Достиглі і пахучі.
Лунали співи до ладу
І жарти неминучі.
………………………………..
Щасливо, затишно було…
Загавкали собаки –
Входили нагло у село
Московські посіпаки.
(1944)
А коли в середині січня 1941 року село почуло про суд у Львові над учнями й студентами, членами ОУН, більшість з яких прирекли на розстріл, то заніміло від жаху. Особливо Катрусі було жаль своїх ровесниць, дівчат, які мали всього по 14 -15 років. На той час про Організацію Українських Націоналістів у селі говорили, але хто з односельчан до неї належав, не знали. Та й приймали до неї не всіх, а лише обраних. „Якщо отой відібраний справлявся, то давали йому вивчати документи ОУН, і звичайно він зобов’язаний був знати добре історію України, а також напам’ять знати ДЕКАЛОГ українського націоналіста, сорок чотири правила українського націоналіста, двадцять прикмет характеру української нації. При вступі в організацію за нього мав хтось поручитися”.
Що таке ОУН і як вона діє, Катруся Мандрик пізнала 1944 року. На той час вона мала всього 17 літ. Обвивши по-дорослому свою юну голівку густою і довгою косою, як весільним вінком, вона на одному подихові випалила той ДЕКАЛОГ націоналіста і розповіла всю історію України. Мала добру пам’ять, то ж особливо зубрити нову премудрість не доводилося. А в серці палахкотіло лише одне бажання – захистити від чужинця рідний край, відстояти власну честь і гідність свого народу. Її не налякали навіть чутки про вбивства націоналістів. Бо вороги знищили головні устої в душах, зачепили святая святих: „Божі заповіді і честь були понад усе, понад усі мирські блага”. Ось звідки черпала дівчина, як і її ровесники, силу духу: честь і Божі заповіді – понад усі мирські блага! Віроломно порушена честь і розтоптані Божі закони викликали найбільший супротив в серцях людей! До їхньої святої господи вдерся зі своїм статутом сам антихрист. Катруся свідомо стає до лав борців, як і тисячі її сучасників, її світ сформованийраз і назавжди. „Благослови вогнем, а не словами”, – з молодечим максималізмом закликає глибоко релігійна юнка самого Бога.
Так Катруся стала зв’язковою повстанських загонів, доправляючи їх через гори й полонини від села до села, працюючи при цьому ще й як розвідник, допомагала хворим бандерівцям у бункерах, носила їм їсти, – словом, виконувала все, чого вимагав обов’язок честі і що їй наказували. Тут вона в 1945 році на вишколі офіцерів УПА під горою Магура біля села Козаківка й знайомиться зі своєю майбутньою долею – Степаном Куйбідою. Хоча про це ще й не здогадується, всі їхні зусилля направленні на боротьбу в підпіллі, він – у службі Безпеки УПА, вона – як вз’язкова УПА з середини 1945 року.
І Катерина Мандрик не могла не писати вірші, бо вони самі виривалися з її грудей, як полум’я. Вона читала їх натхнено молодим повстанцям, запалюючи їхні очі вогнем перемоги над загарбниками. Вони переписували її вірші і ховали до кишень. Та й хіба можуть не вразити ось такі сміливі рядки, сповнені рішучості і волі до перемоги?
Криваві ваші ідеали
Колись розсипляться за мить –
Людей ви стільки повбивали,
Що вам у спокої не жить!
Злоби кривавої пророки,
Що вивергають з горла смерть,
Ви тут пробудете допоки
Ми гнівом сповнимося вщерть.
Переінакшить нашу вдачу
Не вдасться, нелюди, і вам.
Ми збережем любов гарячу
І вірність нашу корогвам!
Великий день. Урочі дзвони
Наш дух здіймають до небес.
Ми Україну обороним!
Христос Воскрес!
Христос воскрес!
(1945)
Диву даєшся, звідки береться в такої тендітної дівчини енергетична насиченість рядка, стільки патріотизму? Духу, який дає стійке переконання у власній правоті і любові до рідного краю, пісні, слова. Та такої сили, щоб поклавши свою красу, юність на вівтар борні за волю України… Катруся попри всі страждання, коли б все повторилося, знову прийняла б Декалог націоналіста… Як же вона на все це відважилася?..
А почалося все з того, що того ж, 1944 року, з села Тухля прийшли до Сукеля дві жінки у пошуках служниць. Катруся з плачем виблагала в батьків дозволу піти на службу, щоб убратися – як не є, дівка на виданні, а скриня порожня! Хоч як не тяжко було лишатися одній на господарстві, все ж мама уступила на її плачі. Жили вони в Тухлі неподалік залізничної станції. Господаря, Микитина Данила Павловича, та його дружину Федусю, дівчина згадує з любов’ю – добрі були люди. Обшивали всі села, то люди їм зносили, хто що мав – масло, сало, сметану. „Мед стояв у таких бочках, як з під молока – їж і пий того меду скільки хочеш”. Швець потерпав через відсутність ниток, то Катруся ”чесала повісмо гребенем, пряла нитки, якими вони шили на машинці”. Тоді, Катерина й побраталася з оунівцями, живучи в чужому селі, та час відчасу навідуючи Сукіль. „В цій родині я відчувала любов і благодать Божу. Про мою працю в ОУН вони не знали, хоч, здається, здогадувалися. Але ніколи мене не розпитували, чому і куди я відпрошуюся. У Сукелі ж усі знали, що я в Тухлі, а в Тухлі мої відлучення сприймали як необхідність допомоги Мамі. Так тривало до 1949 року, поки мені не дозволили бути в Сукелі”. Ті люди були такі добрі, що дали їй всякого добра після пожежі, а її брата безплатно вивчили на кравця. Тім-то пізніше Катерина завжди, коли наймала Службу Божу чи давала сорокоусти у Великий піст, то завжди записувала їх до своїх рідних померлих. А коли одного разу не записала, то вони обоє наснилися їй і питали, чому? Відтоді вона завжди їх згадувала в молитвах.
Катруся, міцно тримаючи в руці рятівний шнурок з власної коси, поливала його рясними сльозами. Це єдина розкіш, яка їй залишилася на нарах – вволю поплакати, пригадуючи епізоди свого життя. Сама душа розкривала перед нею болючі спогади, на яких підривалася, як на мінах. А хоч і цей, що прискорив її поступ у бік бандерівців, заступників рідного краю, змусивши стати під присягу. Восени 1944 року тухлівські господарі послали її через річку до своїх сестер у село Перенизь. До хати „зайшли руські партизани з папашками в руках і сказали, щоб ми лягли на пілогу. Один став над нами з автоматом, щоб ми не піднімалися, а другий забрав усе з комори: овес, біб, із пивниці – бульбу, з хати – все з полиць і з печі. Молоко було квасне і солодке в кострулях, то один з них скинув з себе сорочку, внизу зав’язав, сказав, щоб все виливали у сорочку „Творог будет” і за рукави повісив долі плечима. Так і поніс, а долі ним текло. Коли вони забрались, а ми вийшли надвір, то сусіди казали, що від хати аж до лісу стояли руські один за одним і передавали забране з рук в руки аж до лісу. Так партизанили ковпаківці”. Саме після побаченого на власні очі дівчина усвідомила, що до їхніх господ зайшов ворог і треба від нього боронити свій край. Вона благала в Господа лиш одного:
Не пригаси, не заспокій,
Не зупини ані на йоту.
У час боріння і надій
Не одягай мене в скорботу.
У звіра час, у час крові
Зітнутись дай у серці силу,
Шоб не сахалася громів
І по боях не голосила.
(1945)
Коли через півроку тато забрав доньку з наймів, то починався фронт. Німці окопалися в горах, а совіти засіли в селі. Дівчина саме погнала пасти корову, „як почався стріл. Кулі летіли з полонини в село, дуже свистіли і вили. Таке я перший раз почула. Було цікаво і я дивилася, щоб побачити, що це таке. Нараз як гримне куля, а так друга, а так третя, то лише тоді я зрозуміла, що це таке. Приходимо в село, а там ранені люди. Де куля впала – там велика яма…” Налякані люди пішли в ліс зі своїх хат. І родина Катрусина теж забрала свою корову, вівці і дещо найнеобхідніше і подалися в урочище „Головенчина”. Там спорудили колибу, накривши її лубом зі смереки. В тій колибі розпалювали вогнь і варили їсти. Доїли корову, різали вівці, з того й жили. Німці в ліс не заходили. Але коли вони, діти, намагалися вибігти на поле за бульбою, німці відразу з гори стріляли, так вони з пустими руками й втікали до лісу. А через два місяці пішла родина разом з іншими сукільчанами до села Труханів на Львівщину, там і пристали у прийми. Що таке приймакувати, дівчина запам’ятала на все життя. Коли ґазду забрали до війська, то майже сама рятувала обидві сім’ї від голоду: ходила на цілий день прясти до кравця, а навечір приносила бульбу. „Пряла так тоненько, щоб машинка могла тими нитками шити. Пряла я добре. Візьму повісмо, зчешу гарно гребенем і так пряду, щоб ніде не було ніякої грудочки чи коростини. Від куделі не відривала. Так як пряла я, так ніхто не міг: машинка шила і нитки не рвалися і не засновувалися”. А то якось мама замісили тісто й хотіли дітям наварити періжків, спитавшись хазяйки, чи можна і їй у тій самій кострулі, що й вона варила? І що ж вона почула і відповідь? „Свою треба мати!” Голодні дитячі оченята вихопили цей епізод з життя навіки.
„Зродились ми великої години…”-
про себе наспівувала Катруся марш українських націоналістів, який надихнув її на вірш „Благослови вогнем, а не словами…”:
Я чую силу спротиву до болю,
Яка мене наповнює ущерть:
Або здобудеш вимріяну волю,
Або достоту вигадаєш смерть!
(1946)
Катруся напару зі своєю душею, як дві близнючки, сидячи на холодних нарах, куди цівками стікає кров з пекучих ран, все згадують, згадують, згадують… Ніч довга. Тільки-но відступив фронт восени того ж року, Катрусина родина повернулася в спалене рідне село Сукіль. Тулилися по окремих вцілілих хатах. Через село переходила сила силенна повстанського війська, але не дорогами, а лісовими стежками. Тут почалася для Катрусі як ніколи раніше небезпечна робота зв’язковій ОУН-УПА: переводити лісовими стежками повстанців чи зв’язувати між собою доводилося їй. Про те, що довелося пережити тоді, вона з силою віртуозного мазка живописця чудово ілюструє у віршах:
Ми йшли один за одним в тиші,
У слід укладували слід
І охоронець наш – Всевишній –
Ховав завією від бід.
Несли поранених на марах,
Злоба задавнена пекла,
Та проводила нас у хмарах
До наших друзів і тепла.
(1946)
Картина проступає, як на полотні під пензлем вправного художника – ти бачиш повстанців, яких веде дівчина засніженими горами. Йдуть тихо, ступаючи слід у слід, несучи поранених „на марах”… Але вони перебувають під егідою Всевишнього, який посилає завію, замітаючи сліди… Бачимо, наскільки нелегко було зв’язковій. Здавалося б, чи не затишніше сидіти у теплій господі за молитвами… Де береться цей дух непокори, самопожертви в дівчини, вихованої в атмосфері християнській моралі? Бог і честь – ось два ідеали її життя. Коли б не такі відважні дівчата, що робили б українські вої, чи змогли б вони продовжувати боротьбу?.. Ця поезія безцінна тим, що донесла нам правду про ті події, відтворила картини, які й сьогодні не полишають нас байдужими.
Якось одна сотня заквартирувала по всіх хатах, щоб перепочити. Три дні вони ріски в рот не брали, то ж один із хлопців не втримався й ухопив жменьку грушок, які Катрусина мама вийняли з печі, то так його скрутило, що ледве встигли добправити до лікарні на операцію. А навесні 1945 року всі похворіли на тиф і Катруся теж. Тато пішов до партизанського лікаря і той дав такого зілля, що вона „потіла так, якби в воду залізла”. Та не встигла й добре стати на силі, як станичний на псевдо „Лисенко” сказав їй іти в бункер-шпитальку, де лежали хворі бандерівці, доглядати їх, бо медсестер немає – пішли „в терен”. ”На землі лежали один попри одного грубі патики. На патиках – гілки ялинки. На тих гілках лежали хлопці, хто в чім ходив. Не було ні простирадел, ні подушок, ні коца, ні ковдри. Посередині стояла обернена догори дном бочка. Збоку було вирізано дверці. Палили нафтою, щоб не було диму. На тій бочці я підігрівала чай і давала їм пити”. Вона промивала їм рани, відпоювала чаєм, заспокоювала їхні душі сестринським теплом, і снувалися у її душі, як ті нитки з повісма рядочки один за одним:
Лежала на ошматті голова,
Кирвавили пов’язки, що на ранах.
Злітали з вуст безхитрісні слова:
Йому у сні ввижалася кохана.
Він шепотів: і згадував і снив,
І рвався то у бій, а то на поле.
Як він любив! О як же він любив!..
Не вчує це вже дівчина ніколи…
(1946)
Ці вірші можна легко віднести до сучасних подій на сході України. Це моторшне поєднання любові й смерті вдалося авторці пропустити через через серця читачів наступних поколінь. Бо на таке здатна лише справжня поезія. Сьогодні, як і тоді, знову віддають своє життя хлопці за вільну Україну, захищаючи її від того ж одвічного ворога..
„Тих хлопців ніхто не примушував іти в УПА. Вони добровільно йшли боротися проти наших ворогів: поляків, німців, руських. Їм не давали ні одежі, ні їжі. Ліс був за хатину, а сніг – за перину та ще й родичів в Сибір вивозили. А тепер дають і їсти, і одежу, і платять і то не дуже хочуть йти до війська”. Журиться через роки, а ніби сьогодні промовляє до молоді геть не з жіночого голосу:
Бунтуй, борися, будь завзятим,
Не відсиджуйся в домівці!
Хоч війна для нас не свято,
Ми є воїни, не вівці!
Закривавилися рани,
Охолола наша постіль,
Зустрічаєм в лісі ранок
І їмо зелені брості.
Сніг зійшов і ворог клятий
Теж піде, як за водою.
Нас комуні не здолати
Війська хижою ордою.
(1946)
У Карпатах було багато криївок – часи такі, що мало не вся молодь задіяна у повстанському рухові. Хлопці йшли до лісу, а дівчата – в розвідку, носили їм їсти, та переводили бійців лісовими дорогами. А ще ходили хатами, збираючи старі сорочки, прали та різали на „бинти”. А коли приносили прати сорочки бійців, то відразу клали їх в цебер з водою, „щоб воші по хаті не розлізлися”. Замість мила варили „луг” з попелу і в нім прали. Хліб пекли в кожній хаті по черзі, варили їсти й передавали в ліс воїнам. Але взимку вони з бункерів не виходили і до них ніхто не ходив, щоб не лишати слідів – якось виживали з Божої ласки. Хоч і зимою не сиділи склавши руки. 1946 року довелося Катрусі переводити сотню Різуна зі Сукеля на Труханів. Йшла вона босоніж у постолах. Сніг нарізав ноги й вони почали кровити. Сотня зупинилася, хлопці зібрали хусточки й пообв’язували дівчині ноги, після цього рушили далі. З боку гори Ключ замаячіли якісь чужаки. „Хлопці познімали з плечей зброю і взяли в руки на остро: хто автомат, хто кріса чи кулемета. Мені сказали йти 50 метрів вперед і не оглядатися. Дуже я їх просила, щоб мене вбили, як то москалі, щоб не взяли мене живою. Казали, щоб не переживала: не дадуть мене взяти”. Катря йшла й молилася, і Пречиста її почула: коли дісталася того місця, де були чужаки, там нікого вже не виявилося. Лишивши бійців у лісі, дівчина „пішла на зв’язок, звідатися чи нема москалів”. За нею тихцем рушили ще двоє хлопців до крайньої хати. Аж один з них біжить селом і шукає повитухи, бо в тій хаті жінка народжує дитину. „Бачите, які-то були хлопці-повстанці: за своє життя не думали. Думали про порятунок інших,” – проказує Катерина Мандрик, ніби пронизуючи своїм голосом всі майбутні покоління… До цієї незабутньої події у своїм житті Катерина Мандрик поверталася не лише в спогадах. Це вилилося в поетичні строфи, які вона любила часто повторювати собі в душі:
Зоря багрить і гори і крайнеба.
Бредуть бійці снігами по плаю.
Я – зв’язкова – попереду. Халепа –
Знакую кров’ю стежечку свою.
„Ану стривай!”, – наказує сотенний
І загортає ноги в хустинки…
Світанок закосичився приємний,
Коли зайшли ми вже за Бозники…
Із далеку озброєних уздрівши,
Прошуся у бандерівських стрільців:
„Не дайте полонити! Перший ліпший
У мене стріл, за тим – у ворогів”.
„Іди, подруго, прямо, не страшися
Загарбника московського колон.
Будь на сторожі і не помилися.
А з нас ніхто не здасться у полон!
Щоб ти померла перша без потреби?
Поляжемо усі у боротьбі!
Набій передостанній – це для тебе,
А вже останній в кожного собі!
(1946-1994)
Катерині чомусь пригадалася мати її братової Анни. Та „стерялася у фронті” й ходила селом, роблячи московським зайдам „збитки” й співала їм коломийки:
Ой біг Сталін горі селом
Тай не обертався:
Ворошилов вхопив шило
За Сталіном гнався.
А якось вона здійняла таку бучу, що солдати, подумавши, що це партизани, стали стріляти. Євдокія кинулася навтьоки. Вдома вона побачила, що вся спідниця в дірках, але жодна куля її тіла не зачепила. Божа людина – сам Бог таких людей береже.
Часто в селі траплялися облави. Так 19 грудня 1945 року під час облави багато хлопців повбивали. Вбитих стягнули в село кіньми й скликали селян розпізнавати своїх синів, але ніхто нікого не визнав. Тоді навантажили загиблими повний кузов й повезли до району. Як посходилися „червонопагонники” з лісу та заповзялися по хатах шукати бандерівців, то Катрусиного Тата, Михайла Мандрика забрали. Опісля жорстоких тортур у Болехівській тюрмі він іще у запічку зо два місяці похаркав кров’ю (кров текла і горлом і вухами) та й пішов у засвіти. Вони просто переплутали його з молодим повстанцем з таким самим іменем, а Тато так і не зізнався під тортурами, що існує в селі ще один Михайло Мандрик. Але й того небавом енкаведисти закатували. Тато щоночі приходив у снах до доньки, а синові й дружині не являвся. „Я розказала Татові у сні, що Мама і брат плачуть. То тато відповіли, що вони за мною дуже жаліють, бо я буду дуже бідувати”.
Ця поезія – як метання ножів!
І знову гортаєш поетичні сторінки, де пульсує нескорене серце безсмертної поетеси, і думаєш: яка магічна відчайдушність в душі задушених цих слів!
Над вбитим воєм друзі не ридають,
Бо впали ті відважно, як герої.
„Ми окупантів виженемо зграю”, –
Клянуться над загиблими на зброї.
Мете „мітла червона” по Карпатах,
Кривавий слід лишає за собою.
За кожного чекає вас розплата!
Не будете ви мати супокою!
І кожен кущ, і дерево, і камінь
За дім, село, приниження і кривди
Вам будуть мстити месників руками,
Яких ще, окупанте, не убив ти!
Наш дух ясний, мов сонечко на прузі.
Декалог нас боротися покликав:
В боях і тюрмах, крові і нарузі
Народжується нація велика!
(1946)
У цих словах страшно, як у аркані. Вони, як і вся поезія Катерини Мандрик, – як стиснена чека чи як зведений курок… Ця поезія – як метання ножів! Відчуття неймовірне. Іноді ці вірші – страшні і вбивчі у своїй влучності – нагадують саркофаг, у якому похований хтось живий! Так і чекай, що ось-ось зірве віко, а над ним – товща землі-епох… У ціх віршах моторошно й жарко. Увіходячи в їхній світ, хочеться ридати й сміятися крізь сльози, усвідомлюючи всю трагедію народу, який без крові ніяк не може підвестися з колін… Отакий ми народ. Величний у своїй непокірності!
Ніколи не думала, що „над вбитим воєм друзі не ридають”. Це – як одкровення. Виявляється існує інша правда паралельно з правдою. Інша віра паралельно з вірою. Інший світ паралельно зі світом… Інший ти паралельно з собою! І народжується раптом і в твоїй душі сентенція: „Над вбитим воєм друзі не ридають, бо вбитий воїн – як убитий храм” І думаєш, що колись народиться вірш, який ти присвятиш Катерині Мандрик – найменше, чим ти особисто можеш подякувати людині, яка життям своїм наблизила святий день волі України.
І в цьому есеї ти проводиш паралелі подій з її життя, у які створювалися ці неповторні поезії. Де поетичні образи виступають ілюстраторами її життя, а життя – ілюстрацією поетичних образів. Її вірші – інтерпретатори душ цілого покоління борців, яко єдиної душі. Тут відчутна не тільки сила поетичного дару, а ще й магнетична енергія самої поетки, передана у цих віршах, як у живописних полотнах. Кожний її твір – це невмирущий вихід з фізичного тіла… Вихід!
Перед силою цих рядків не міг встояти жоден боєць. Вони захоплювали вояків з головою, кликали і вели в бій. Вона була не просто собі зв’язківцем і провідником, вона була поетом-трибуном, який давав сили вірити у свою незнищенність і перемогу. Вона була їхнім рупором і стягом. Вона йшла і декламувала вірші, чеканячи крок.
Так минали для Катрусі рік за роком в роботі на полі і в лісі та за доглядом повстанців. Вона їм носила їжу, переводила хребтами через гори, ходила в розвідку. Але її ніколи не покидала думка, що ж то за страшний суд на неї чекає у 1950 році, про який сказав їй Ісус Христос?! Напевно, думалося їй, цими веселими горами вже не доведеться ходити… Так прийшло літо 1950 -го. Ходили вони з дівчатами до лісу збирати ягоди. Якось виходять на плай, аж чують, як хтось знесиленим голосом кличе: ”Ходіть, дівчата, сюди і дайте нам що їсти, як маєте. Ми вже по тижневі не їли, бо в Тухлі і в Либохорі облава. У Скольому, Кам’янці, Лужках, Слободі, Брязі також облава і ми ніде не можемо добитись на зв’язок”. Це були стрільці, які вже не мали сил іти, а тому лежали в гущавині. Було їх усього чоловік десять. Дівчата віддали їм, хто що мав. Набрали вони ягід і вертаються додому, аж ті хлопці з ОУН просять ягід. Катруся висипала їм на полотно кошик ягід, вони їй дали за те 50 рублів. „Як ті хлопці бідували, котрі боролися за Самостійну Україну, – думала зв’язкова, тереблячи в закривавлених пальцях ту косу, з якої зсукала мотузок, – як вони хотіли Самостійної України!..”
А пришестя страшного суду настало несподівано. 25 жовтня 1950 року в середу її заарештували в дорозі, коли йшла в Сколе на зв’язок. Вона не встигла знищити себе, лише зашифровану „штефету” і встигла викинути, але недалеко. Понипавши довкруж, москалі її таки знайшли. Позаяк текст був зашифрований цифрами, то прочитати не змогли. Обшукали, склали акти, і повели Катерину Мандрик в Брязну, а відтак доправили до Болехова, в районний відділ МДБ. Та оце й вибивають з неї інформацію разом з мізками. Але Катрусі як заціпило – ні пари з вуст. Після всякого роду знущань вона впала в сон на цілих три доби. „Крізь марево почула, як слідчий запитував у друкарки: „Вона не просиналась?”. Та відповіла: „За весь час навіть не ворухнулася”. „Від п’ятниці. А сьогодні вже понеділок, – знову почувся голос слідчого. Я поволі приходила до тями – прокидалася. Але ні руками, ні ногами ворухнути не могла. (…) Поволі відкрила очі. Зрозуміла, що я не в камері, а в слідчого в кабінеті, в куті під столом., як пес. З трудом я підвелася, глянула у вікно. (…) Через кілька хвилин зайшов слідчий, гукнув конвой і мене відвели в камеру. Знову почалися страшні допити. (…) Він мене запитував і бив, бив і запитував. Втомиться, відпочине і знову б’є. Б’є кулаками будь-куди. Палицею б’є по голові, по шиї, по ступнях ніг. Пхав пальці в двері. Ставили до стінки і стріляли. Але я не мала страху, що застрілять. Для мене це було бажано, бо позбулася б тих мук. Дуже я боялася, щоб не наговорити такого, що не треба, щоб кого не видати. Коли б мене убили чи розстріляли, це було б щастя”.
Але „щастя” не сталося. „І надумала я собі смерть зробити. Але ж як? – Викинутися у вікно, коли на слідство ведуть на другий поверх? Добре, якщо вб’юся. А якщо залишуся калікою? Страшно.” Тому-то коли привели Катрусю з допиту в пивницю, й надумалася вона повіситись „на лампочці”, то й довелося рвати на собі недорване катами волосся і сукати покаліченими пальцями надійний рятівний шнурок… А душа благала:
„О діво, Пречиста Маріє,
Зніми нас із цього хреста”.
Стояла глупа ніч. Отак за спогадами та молитвами й не зчулася дівчина, як заснула… Прокинулася від того, що її в лівий бік ніби щось з грубою силою вдарило і почула грубий голос: „Вставай. Роби собі смерть, бо вже скоро день”. Катруся так і не побачила, хто це був, але синці на її тілі залишилися надовго. Відкрила очі, сіла на нарах, хотіла перехреститися, але рука не здіймалася. Раптом відчула такий страх, що вся аж затрусилася, хоча поряд нікого не було. Дуже болів бік і сама почувалася так, наче її хтось зав’язав шнурком, бо ніяк не могла дихати. Все, на що спромоглася, це на молитву – молилася в душі, але дуже щиро, каялася та благала Господа відпустити їй гріх, бо надумала вчинити собі самогубство через неможливість витримати оті тортури і страх видати щось у непам’ятстві. Вона була одна в камері і тремтіла, наче лист на трепеті.
„Раптом в камері стало дуже ясно, тої ясності я описати не можу, і на порозі стала Матінка Божа Гошівська. А від неї така ясність, що очі засліпила: я ніяк не могла на Матінку Божу дивитись. Все очі протирала, а дивитись не могла: світло засліплювало. Матінка Божа промовила до мене ласкаво милим голосом: „Дитино, не плач, лиш молися, бо то твоя така доля, а вір, що тебе Бог врятує!” – мені стало легше грудям: той ґумовий мішок зсунувся долі мною і мені стало легше дихати, відпустило руки та ноги. Я сиділа на нарах, дивилася на Матінку Божу, але і слова не могла промовити: тут такий страх і враз така радість. Коли я змогла підняти руку і почала хреститися – Мати Божа зникла.
Але мене вже не трясло. Дихання стало вільним, на душі полегшало і в мене вселилася віра: буду на волі, щоб там не було, – мене Матінка Божа вирятує. (…) І кажу вам правду, що коли мене потім били – більше не боліло. А слідчі просили мене, обіцяли озолотити, якщо допоможу їм зловити парашутистів, які спустилися в Танявському лісі. А ще вони хотіли знати, де бункери. Але я відповідала, що в партизанці не була, то звідки я можу знати, де бункери, а цивільних в лісі, хто вам сказав, що бачив, той хай покаже і куди пішли, а я – не знаю”.
Голгота Катрусі – її ГУЛАГ.
Де поділася та коса, Катря Мандрик і сама не знає, зникла разом зі зникненням образу Божої Матінки Гошівської. Життя – як кінострічка, у якій її творець, може перемішувати світи між собою – реальний і ірреальний, внутрішній і зовнішній, далекий і близький. Все перемішується, як в калейдоскопі, і часто людина, доведена до крайнощів опиняється на межі ірреального, коли небеса посилають їй свої знаки – уміти б їх лише прочитати! Кожну людину при народженні Господь знакує своїм хрестом. І кожен же мусить нести свій, тільки свій хрест, яким би затяжким він не здавався. Але мусиш донести власний хрест до власної Голготи. Коли вже геть несила його нести, а тобі й померти не дають – це ще не твоя Голгота!
Голгота українки Катрусі чекала на неї в концтаборах Росії. Голгота Катрусі – її ГУЛАГ. Після того терору й катувань у Болехівській та Станіславській в’язницях, їй, вже інваліду, як „особливо небезпечному злочинцю” 17 березня 1951 року присуджують 10 років суворого режиму в концтаборах. Покарання вона проходить в Абезі та Інті, Комі АРСР під табірним номером В-1-684.
„У Абезі я перебувала в 2-му ОЛПі („отдельный лагерный пункт»…) в 10 бараці, який був у землі, тільки вікна були у стелі. На вікнах грати”. Ось у яких умовах довелося „каратать” роки… Що таке катування у совєцьких концтаборах можна судити лише з описання Катериною Мандрик свого стану: „Інвалідом мене зробили у тюрмі. Моя голова опухла і дуже болілаГній тік очима й вухами. Я ходила в медпункт, щоб мені промивали вуха. І щило молилася до Матінки Божої, дуже Матінку Божу просила – хай помру, тільки щоб не зійшла з розуму. Молилася – проказувала молитви, які знаю, молилася і своїми словами. Матінку Боже я собі уявляла такою, якою бачила в Болехівській тюрмі. І мої молитви, мої просьби Матінка Божа почула. У 1952 році прорвало ліву сторону (Уявіть собі, людина з цим болем жила роками! – А.Ц.). Гній витікав з голови через ніс і був неймовірно смердючий. Після цього голова розпухла, але стало легше. Гній тік лівою стороною носа, може, з півроку, а відтак стала текти чиста водичка. Так тривало до 1974 року”.
За таких умов зростав внутрішній світ Катерини, що дозволяло їй виходити за рамки реальності й жити духовним життям. Катерина Мандрик й сама пише: „За цих нелюдських обставин виникла особлива потреба в інтенсивному духовному житті. Лише воно тримало тебе людиною попри намагання системи перетворити кожного на тварину”. Далі вона уточнює , що саме дозволяло в’язню вижити: „Глибокі релігійні переживання, пошук сенсу саме в такому табірному житті, обов’язок продовжувати боротьбу в нових умовах, звернення до творчості…”
Зрікшись думки про самовбивство після зустрічі з Пречистою, душа Катерини ніби вийшла з її тіла, щоб жити водночас в двох світах, вона перестала відчувати фізичний біль. Як пише М. Жулинський, „Жінка пережила катарсичну ідентифікацію – трагічні потрясіння спричинили вивільнення її душі, завдяки чому її душа відновила свободу. А це можливо за умови інтенсивної духовної роботи”. Вона до такої міри перемістила своє істинне життя у вищий духовний світ, що те, що відбувалося з її фізичним тілом, ніби відмерло – Катруся перестала навіть відчувати біль, хоч якими нелюдськими були тортури. По суті вона стала надлюдиною, оспіваною Ніцше у своєму суперечливому філосовсько-поетичному творі „Так казав Заратустра”. Вона на духовному рівні сягла того ж духу Заратустри, який десь із Галицьких країв добрів аж до Ірану. І того ж Ісуса, історія життя якого нагадує шлях Заратустри та його святої матері. Так, живучи на землі яко Божий посланець (зв’язківець), позаяк її духовна місія на землі ще не вичерпалася, вона підіймається до вищих сфер свого існування – духовного, одночасно живучи і на тому світі, і на цьому. Між двох світів – як їхня зв’язкова! Але можемо тут завуважити, що подібне сталося й не обов’язково через трагічні потрясіння ( хоча це безумовно сприяло її духовному розвитку), пригадавши, що видіння вона бачила й до того, згадати хоча б зустріч з татом у сні. Можна говорити про вроджений її пророчий дар.
Траплялися у тих страшних катівнях неймовірні випадки, у які важко повірити, а все ж вони мали місце, як ось епізод з трьома сотнями оголених монашок, які навідріз відмовилися від концтабірного вбрання. Вони були особливі. „Владі вони демонстративно непідпорядковувалися. Коли заходили в барак начальник якийсь чи чергова, то вони вфід них відхрещувалися, як від злих духів. І не тільки їсти в їдальню не ходили, а й зовсім тієї баланди, як називали їжу, не їли. Брали лише пайку оливи, яка їм належала, цукор і хліб, що приносила з їдальні старша бараку. Тюремної одежі вони не надягали, а їхню одежу в них відібрали: тож були вони зовсім голими. У лазню не ходили. Говорили, що Господь Бог наказував дбати про душу, а не про тіло.Тому по черзі побригадно їх примусом возили по п’ятницях у лазню і там мусово мили. (…)
Аж одного разу прийшла черга нашій бригаді везти їх в лазню. Зайшла наша бригада гуртом у барак. Я аж зупинилася, побачивши голих, як мама на світ народила, жінок, які сиділи гуртами на верхньому ярусі двоповерхових нар. У кожному такому гурті було приблизно до 30 жінок, а гуртів було багато. Сиділи вони, одна до одної притулившись, щоб ніяка скраю не була, і так сидячи, як ніч, так і день молилися. Їхня табірна одежа лежала на підлозі, по купах, як кажуть, по секціях: матраци, пошівки, простирадла, сукенки, сорочки, одним словом, вся одежа. І вони нічого з того не взяли, ні постелити, ні накритись, ні вбратись. Доти я думала, що хоч труси чи хустки на собі мають, в виявляється, у них нічого, нічогісінько не було. (…) Так над цими жінками знущалися три місяці… Аж у березні 1953 року приїхала з Москви комісія і дозволила віддати їм власну одежу”.
У цих концтаборах, які стали місцем заслання мільйонів свідомих українців, Катерина Мандрик могла зустріти кого завгодно з рідних країв. Зустрілася їй в Абезі через 10 років і Анна Одинак, яка не дозволила її мамі перогів зварити в її кострулі. А трапилося так, що у її хаті переховувалися бандерівці – у бункері. Хтось і проказав москалям про це. Хлопців постріляли, хату її спалили, а саму Анну засудили й заслали до Сибіру. Дітей порозбирали родичі. Хоч Катря й давно пробачила їй той випадок, а от при зустрічах завжди ті пироги зринали перед очима.
А ще зустріла вона тут свого нареченого. І хоча у вродливиці Катрусі було вже на поселенні чимало залицяльників, серце своє вона віддала Степанові Куйбіді, з яким запізналася ще в Карпатах під час повстанських боїв. І так жила з ним в холодній Інті, тулячись у тісній комірчині, заки не дозволили повернутися в рідну її омріяну Украну. Там народила й синів своїх, Василька та Миколку. На жаль, третій хлопчик, первісток, помер немовлям. А коли їй з дітьми дозволили жити в Україні, вона почула звістку про те, що її чоловік, який ще на певний час працював у Інті, потрапляє під обвал у шахті і в критичному стані лежить в лікарні. Зигзицею полетіла вона, долаючи довгий шлях, до свого коханого. І коли забігла до палати, так стала голосити й взивати до Бога та Матінки Божої і всіх небесних сил, що Степан, який уже кілька день не відкривав очей і прощався зі світом, на подив лікарів, раптом відкрив очі. Могутньою силою свого духу Катерина повертає до життя свого чоловіка, який уже був на дрозі в інший світ.
Вражаючий епізод, пов’язаний з дітьми. Якось вона поверталася серед холодної сибірської зими з Інти до своєї домівки. Невідомо чому вийшла з транспорту на одну зупинку раніше. І раптом почула неймовірний дитячий плач з лісу. Вона щодуху бігла засніженим лісом, аби тільки встигнути врятувати дітей. Аж – о диво! – коли вона побачила дітей, зрозуміла що це її рідні діти. Меншинький Миколка, застряв у кучугурі й голосно плакав, а старшенький на пару років Василько дарма намагався його витягти і теж дуже плакав. Забрала вона своїх дітей додому і в тазу з водою кімнатної температури рятувала дитячі ручки від обмороження.
Катерина Мандрик-Куйбіда – це українська Жанна Д’арк.
Вона, як і Жанна, була послана Україні для її спасіння. Вона, як і Жанна, бачила видіння, у яких зустрічалася з Божественними „персонами”. На власні вуха чула їхнє слово. Але Господь не жалує тих, кого найбільше любить. Жанну прирекли на страшні муки на вогні без можливості повернення, Катерина ж палала на кострищі самоспалення протягом багатьох років, водима Святим Духом. Вона пройшла через неймовірні тортури, щоб вижити і виконати ще одну свою місію – привести на світ гідних синів… Жанна, вбравшись в рицарські металеві строї, очолила військо й повела за собою до перемоги, звільнила Францію від окупанта. А Катря, яко провідник, вела за собою повстанські війська Карпатськими горами й долинами – теж до пермоги! У кожної з них була своя місія. Вона була приречена на тортури, але не скорена ворогом у плеяді таких, як сама – щоб вижити і наблизити звільнення України. Різні часи, різні країни й ситуації. Але дух цих героїнь один – дух Божественного! Бо якщо француженка, народжена для перемоги, відійшла в засвіти дівою, то українка мала дати світові найвищий скарб – дітей для України, аби рід повстанський не обірвався, аби справа їхня не вмерла. А що важливо, Катря – ще й продовжилася не лише у славі, а й у Слові. Невмирущому. Бо така поезія твориться для віків.
„Я її не просто любив. – згадує про маму Василь Куйбіда, відомий як професійний поет і державник. – Бога і Україну я сприймав через маму. Вона вибудувала світ у мені, давала ключі до розуміння світу зовнішнього. Вона сполучала ці світи (…). Мама належала іншому світові – чарівному, привабливому, таємничому, який змінювала і відкрито протиставляла радянському. Завдяки їй ми жили в іншому середовищі, відмінному від навколишнього”.
Василь Куйбіда пригадує, що до слова Катерина Мандрик ставилася, як до Бога – ніколи не говорила неправди і не могла пройти повз неправду, не зреагувавши… Навіть наводить цікавий епізод. Якось 1986 році їй випало їхати в одному автобусі з російськими курортниками, які в розмові назвали Бандеру й бандерівців бандитами. „Вона встала, повернулася обличчям до пасажирів і запитала: „Це Бандера з бандерівцями прийшов до Росії, чи ви прийшли сюди? Це Бандера з бандерівцями убивав українців і вивозив їх на Сибір, чи це робила радянська влада?”. Після цього в автобусі запанувала мовчанка.
Я не випадково співставила у цім есеї-нарисі і фраґменти оповіді самої Катерини Мандрик і її вірші. По самих лише віршах можна простежити долю поетеси, яка вміла не лише тримати в руках зброю, а й перо. Ця потреба внутрішнього слова доводить присутність вродженого дару. Але я он про що! Наскільки різні люди презентують одне й друге! Звичайна собі сільська дівчина, набожна і тендітна з серцем, здатним на любов і співчуття, дещо безпорадна у своїй беззахисності, хоча й незламна у вірності клятві… З іншого боку – поет-борець. Поет-трибун, наскрізь патріотичний і безстрашний. Ніби різні люди. Де ж вона більш справжня: у біографічних оповідях, в житті чи у віршах? Як не дивно, однаково справжня – і там і там. Це свідчить лише про те, з симбіозу яких непоєднуваних у собі величин складається людська душа. Її життя, її розповідь про своє життя і її поезія, яка сили й краси набиралася, як і Шевченкове слово саме з народної пісні – презентували перед нами одну цілісну картину: життя однієї людини. Кожне з них – невіддільна частина цілого. Прекрасного створіння – рідкісної жінки: патріотки, дружини, матері.
Ніякі концтабори, попри те, що зробили інвалідом, не зламали волі і її поетичногої наснаги. Провідною темою її поезії до кінця залишається боротьба за українську державність. Вона і далі пише свої чудові поезії, які, здається, народилися сьогодні на кривавих стежках Донбасу. Ось вірш, написаний у 1957 році:
Ця нескінченна траурна ріка
Тече невтішно поміж териконів:
Несуть на цвинтар друзі земляка –
Кати його замучили червоні.
Несуть його дорогою плачу.
Яка важка остання ця дорога!
Це кожен з нас багато раз відчув,
І терикон, хоч ми пройшли повз нього.
Це поезія, яка повсякчас доводить свою природну справжність, Божу присутність у рядках, отой дар, який не потребує університеської освіти, бо проходить найвищі народні й житейські університети, зокрема й, як це і в Шевченка, – через пісню й народну мову. Тому дозволю собі не погодитися з думкою деяких критиків, що поезія Катерини Мандрик не сягла своїх художніх вершин через відсутність умов до розвитку, буцім коли мова про художню майстерність, набутість певної версифікаційної школи, то доцільніше говорити про природне відчуття слова, образу, розгортання ліричного сюжету. Так можна було б говорити тоді й про поезію і того ж генія Тараса Шевченка, для кого найвищою школою стала народна пісня і ті знання, яких він набув самотужки, перечитуючи гори літератури. Катерина Мандрик-Куйбіда, яка стала автором великої книги зібраних нею народних пісень, теж здобувала знання самотужки, достатні щоб не соромитися версивікаційної вправності. Василь Куйбіда пригадує, як мама йому на день народження, коли виповнилося 25 років, подарувала 25 томів Івана Франка і першою ж їх прочитала. Першою вона перечитувала і більшість книжок, які він купував. Це були не такі собі книжки, а з філософії, мистецтва, історії. „Читала мама дуже уважно, робила закладки” з тим, щоб синові вказати на найцінніші місця. Понад те, вона мала можливість розвиватися навіть в таборах! „Освіту мама здобувала по тюрмах і в таборах. Знала німецьку, польську, естонську, литовську мови. Вивчала французьку. (…) Вона мала феноменальну пам’ять: могла годинами цитувати Біблію чи рядки улюблених поетів”. Хіба цього не досить?
Чимало рецензій написано на творчий доробок поетеси: писали і М. Жулинський, і Д. Павличко, і П. Мовчан, і Т. Салига, і Людмила Скирда, і Ірина Фаріон, і багато, багато інших Навіть сам В. Куйбіда. Але хочу послатися на слова Р. Лубківського, які власне узагальнюють все, писане про її поетику. Р. Лубківський у своїй рецензії на поетичну книжку Катерини Мандрик-Куйбіди „Благослови вогнем” пише, що її строфам, писаним в різні часи не дає „розсипатися” внутрішня енергія, котра нагадує невидиме, але відчутне силове поле. Незалежно від того, чи це сюжетний, пейзажний чи ліричний вірш – все підпорядковане „суворій дисципліні”. „Кожне слово виважене. Одначе не знайти в цьому доробку „пробоєвої” риторики, „пафосних” загальників… Симфонія тонів, настроїв, інтонацій, мозаїка барв і кольорів – усім цим Катерина Куйбіда послуговується з досконалим смаком, тонкою акварельною і графічною майстерністю… Подиву гідне, що ця талановита жінка (наділена хистом оповідним, публіцистичним, молитовним, пісенно-творчим, отже, й артистичним) вдало заявила про себе зразками цілком сучасного вірша, у якому емоційне навантаження тримається не на традиційній строфі з її ритмічною основою і допоміжними властивостями рими, а залежить від „ресурсу” фантазії, глибини мислення, точності й несподіваності зображуваного”. Він доводить, що Катерина Мандрик мислила масштабними категоріями, дивується, до яких воістину звитяжних висот підіймається її особистість!. Бо ж саме вільний лет її духу дозволяв їй говорити з Богом на рівних:
Як, Боже праведний, ти міг
Віддати ворогу на сміх
Народ, який ще не воскрес?
Тільки такий дух довзволяв їй порівнювати земну жінку з Богородицею.
До неба моляться в надії
Стражденні очі богородиць.
Та власне й себе вона у 1958 році, коли народжувала сина Василя, ототожнює з Богородицею, проводячи лінію його народження як найбішого явлення народові, звеличуючи святість материнства:
І сторожко вслухаючись у тишу,
Запитую, коли ж прийде та мить,
І зірка в обрії нічному
Про мого сина світу возвістить?
Як не випробовувала доля Катерину протягом життя, а все ж воздала їй – дала дожити і на власні очі побачити відродження української незалежності, що стало для неї великим святом і найбільшою винагородою за всі муки. Син пригадує, що простоявши всю ніч на колінах у молитві, Катерина Куйбіда першою прийшла 1 грудня 1991 року на дільницю, щоб підтримати Акт про державну незалежність України. У ті роки вона активно працювала в „Мемориалі”, „Союзі українок”, Братстві ОУН-УПА. Натхненна найважливішою подією в своїм житті, вона систематизує свої фольклорні записи, друкує вірші в літературних журналах, допомагає проводити патріотичне виховання у військових частинах, навчає школярів народних звичаїв. Але…
Серпанком ніч дерева оповила,
Але мене покликала дорога.
Як важко жити: полишає сила,
Та примиритися незмога.
Пережите в концтаборах відгукнеться особливо в літні роки. Вона втратить зір, тяжко хворітиме – інсульт її прив’яже до ліжка. 14 березня 2004 року перестало битися її любляче й мужнє серце. Її немає серед нас, але дар великої поетеси і провидиці України спричинився до народження таких блискучих рядків, у яких чути дзвони Київської Святої Софії і сам образ Катерини Мандрик-Куйбіди спливає над стольним градом Кия і всія святої України живим голосом заступниці Оранти:
Я нездоланна повернуся в рідні гори
По довжелезному ув’язнення шляху,
Залишивши засніжені простори
Я биша, єсьм і побихом бяху!
Недарма ж Катерина Мандрик-Куйбіда виголосила в одному з віршів: „Ми – храм нащадкам!”. Увійдімо ж у її храм, запалимо свічі, помолимося на образи достойників наших, мучеників святих… Попросимо їхнього благословіння, щоб жити далі, щоб далі вершити те, що вони нам заповіли…
Антонія ЦВІД,
лауреат Всеукраїнської літературної
премій імені Олександра Олеся
та літературної премії НСПУ „Благовіст”.