Щойно у київському видавництві “Український пріоритет” вийшла нова книга кіровоградського поета Олександра Косенка “Гартування Води”.

ПОЕТИЧНЕ ПОВНОГОЛОССЯ ОЛЕКСАНДРА КОСЕНКА

   Поезії не буває забагато. Таке цинічне й жорстоке суспільство, все кудись біжить у пошуках невідомо чого. Як у тій казці: піди туди, не знати куди, принеси те, невідомо що. Аби довго не гадати і «не брати тяжкого в руки, а дурного в голову», спільнота розпочала суєтну гонитву навіть не за хлібом насущним, а  за смітником Господнім, сама все більше перетворюючись у марево давно проспаної справжности і болю. Перетворюючись навіть не в тінь, а в тінь тіні…

Нам лишилися привиди днів
І ночей остогидлі сновиди.
Ми стомилися вітер ловити.
Як без тебе мій сум зголоднів!
В ноги нам листопад упаде
Бруком креслити мудрі спіралі.
«Де калини червоні коралі?»-
Гляне стомлено сонце руде.

   Я не кажу, що розуміння цієї екзистенційної проблеми відсутнє у Людини. Є, ще є люди, які все це розуміють, але змінити майже нічого не можуть. Бо будь-які зміни треба розпочинати із себе. А як розпочинати із власного «я», коли воно таке крихне, ніжне, рідне, дороге?…

   Ось і Олександр Косенко із Кіровограда (яка все-таки вульгарне і зіпсоване називання столиці Українського Степу), чий фрагмент вірша я вже навів, всі ці складнощі-болі й трудощі-радості Людини і в Людині не просто розуміє, – він уміє їх озвучити. Сьогодні так важко змінитися, сьогодні так важко говорити правду, сьогодні так важко просто говорити. Не «проносити» словами, а говорити. Ми забули своє перве покликання Людини – нести Слово і бути відповідальним за нього. Ми «проносимо» словами, інколи дуже замисловато (не мудро), аби тільки здобутися зміни соціального статусу, аж ніяк не прагнемо зміни внутрішньої, духовної. Знову Косенко:

А ми забули значить, грішні…

   Напевне, озвучувати болісну правду та ще й поетичній формі, виглядає такою собі формою схилення. Чого людині бракує?  Їсть, спить, п’є, має потяг до іншої статі, який називає любов’ю, дихає, Живе. Навіщо їй ще якогось писання, та ще не просто писання, а складати сі думки у хитромудру форму/формулу , де важить не тільки сенс і смисл, а де важить ритм, ритміка, наспівність фрази. Таке собі шаманування. Можливо, сі диваки і є давніми нащадками волхів, мольфарів, шаманів, які забули своє давнє покликання, а може прогнівили Бога, і той у них забрав сей дар, залишивши тільки уміння плести мережива слів?…

   Не знаю. Але відчуваю, що мені інколи, який сам не вміє плести сих мережив, бракує СЛОВА. Бракує ГАРТУ ВОДИ?

живе гартування води
ми лиш вода
від мізерної дещиці бога

   Мій принцип читання віршів дивний і не підлягає повторенню. Я вибираю поетів інтуїтивно. Се, звичайно, не науковий метод, але він мене майже не підводив. Якісь моменти позалітературні до уваги не беру. Коли випало почути Олександра Косенка – сього вибухово-практичного і приховано-романтичного Поета, я був вкотре подивований, що людина із серйозним життєвим досвідом і непростою біографією (назвіть мені, бодай одного поета із простою біографією), зберіг в собі дитячу здатність здивування, зберіг  у собі Любов:

Звідки ця німотА
Без тепла
Без добра
Без жалю
Та плекає душа
Ще три слова як іскру надії
Бо допоки цей світ
Я люблю вас
Люблю вас
Люблю

   Окремі вірші, присвячені терпкому почуттю, яке нас вириває із замків матеріяльности і матеріального, є сливе шедевральні, і се не комплімент, се здивування:

Чи може я
Метелик пізній
А чи старий спокусник
Змій
Чи падолист сумної пісні
У гречній пам’яті  твоїй
Коли зима зупинить крила
Невічних
Ніжних пелюсток
Я в сонних променях ярила
Закрижанію до кісток
Помре у мертвих крильцях небо
І сполотніють  степ і став
Ти зрозумієш
Ким для тебе
Я міг би стати

   Олександр Косенко вже є автором поетичної книги «На сьомий день» (2010). Я не буду розкривати теми і мотивів Косенкових віршів у новій книзі. Мені імпонує повнота Його поетичного дихання. Воля і Любов. Любов і Ненависть. Любов і Зрада. Життя і Смерть. Се не тема, се Закон людського вживання в Людське у собі. Косенко його відчув. Він його знає. І його це знання болить…

    Гадаю, сей новий поетичний порив тільки підкреслить усю невипадковість заангажованости Косенка СЛОВОМ.  Я його за цю за ангажованість не хвалю, і не ганю. Я розумію, що він не може інакше. І се та правда, з якою Олександр Косенко іде  до Людини. Ширина, просторінь поетичного вдихання і видихання Косенка беззаперечно пов’язана із магією Українського Степу, без якого не було би Володимира Винниченка, Юрія Яновського, Евгена Маланюка, Володимира Базилевського… У його поетичній ході відчутна ся славна традиція славної ходи славного дихання Степу.

   Не треба відкидати Досвіду: культурного, історичного, людського. Все це у єдиному сплаві дає те звучання і те повноголосся поетичного слова, яке дозволяє мені твердити, що в особі Олександра Косенка зі славного Українського Степу, маємо поета. Моє побажання просте: зберегти в собі цього Дивака до останнього видихання.

 Євген  БАРАН.