…У міжвоєнне затишшя замок жив мирним і щасливим життям. Тут перебував комендант та нечисельна польсько-шляхетська залога охоронців від набігу ворогів й частина реєстровців та робітні люди.
У коменданта замку була вродлива дочка Галіна. Вона в усьому допомагала жовнірам залоги. Тут, у замку, вона зустріла сина огородника, якого звали Марком, що проживав у містечку на лівому березі повноводної річки Черкаски. Маркові до вподоби була дівчина. Він віднаходив вільний час, щоб знову і знову зустрітися з Галіною. Таємними ходами підземелля вони йшли до Білого палацу, милувалися його краєвидами.
Повертався одного разу Марко із «салівок» до себе в Ягільницю. Дорога йшла просікою повз мішаний ліс, що на узвишші біля Лонки. Звернув праворуч з дороги і потрапив в обійми зеленого смарагду ніким не скошеної трави, всіяної квітами, мов нічне небо яскравими зіроньками. Все навколо було пахучим від літньої спеки. Та він йшов, ледь просуваючи босі ноги в густих зарослях, зриваючи квіти для Галіни. Зібрав їх вже великий букет та раптом зупинився, виходячи на галявину, що вела до «трьох дубів».
Зірвати останню квітку для дівчини не наважився. Його рука так і застигла, наближаючись до неї. Марко не міг собі дозволити зірвати її. Він ще ніколи не бачив квітку такої рідкісної краси, хоча урочища Білавина і Замчище добре знав. Квіти були схожі на маленькі черевички, що гойдались на стеблах з червоними овальними листками. Одна з пелюсток немов утворювала губу. Чашолистики пелюстко-видні, зеленувато-коричневі, верхній нависає над губою, а два бічних зрослися в один, на кінці роздвоєний і розміщений під нею. Роздивляючись квітку, він побачив, що її пелюстки червонувато-коричневі, довжиною 5-6 сантиметрів, на кінцях скручені і звисають на обидва боки губи, яка була жовтуватого кольору, всередині виднілися червонуваті плями.
Що то за квіти, хлопець не знав. Вони були схожі на «зозулині черевички»*… Він не пішов до замку підземеллям, а побіг дорогою, що вийшла з лісу в поле. Біг, підскакуючи, розмахуючи букетом квітів, що нарвав для Галіни. На польовій дорозі хлопець зустрічав людей, які йшли в Білавину по ягоди або обробляли селянські наділи, що майже злилися з модриною і за густими вітами якої розпочинається лісонасадження.
Радів Марко. І вони відповідали на його вітання низьким поклоном. Він біг, щоб поділитися з коханою дівчиною своєю знахідкою…
Та сонце взаємних почуттів було затьмарено. Чорною зграєю насунула на Ягільницю турецько-татарська орда. Земля стогнала від тупоту кінського, зайд непрошених, що хотіли зненацька замок взяти, та не змогли.
Два дні, як вони отаборилися у лісовому масиві Білавина. Це було зручне місце для підготовки до вирішального бою. Наперед вислано сторожу, завдання якої – упіймати «язика»… Вистежили вони Марка, що пішов у дозір яром-байраком побіля палацу зі своїми побратимами, а схопивши, вимагали показати входи до підземелля. Та юнак мовчав. Бусурмани казилися зі злості, а потім посікли шаблями молоде парубоче тіло.
А в цей час до замку підійшла жовнірська підмога, зав’язалася страшна кривава січ. Уцілілі нападники кинулися навтікача і бігли стрімголов, переслідувані жовнірами та реєстровцями. На місце битви прибігла й Галіна, яка довго між убієнними шукала тіло свого коханого. Та його наче й слід простиг. Знесилено присіла вона на край скелі, де колись удвох з Марком дивилися крізь зелені силуети ошатних смерек на палаючий серпанок заходу cонця…
Защораз її бачили біля палацу, де вона оплакувала слізьми Марка. А з часом зі скелі цівкою пробилося кришталеве джерело, утворивши криничку, в якій прохолодна, чиста, мов дівоча сльоза, вода. А урочище, що біля Білого палацу, який слугував літньою резиденцією графів Лянцкоронських, нарекли Білавиною, а весь лісомасив – дача Галілея, що символізує спокій і мир у довкіллі, надію на щасливе життя і вірність коханню Галіни…
А якщо вслухатись у тишу підземних ходів, то немовби вчуваються кроки дозорців, кричать тривожно сови, що віднайшли собі тут денне пристановисько, і враз огортає тебе тихий, холодний морок, пройнятий сирістю землі…
*Венерині (зозулині) черевички – рід багаторічних трав’янистих рослин роду орхідних. У перекладі з латинської мови означає «черевичок Кіпріди» (Кіпріда – одне з грецьких імен богині Афродіти-Венери). Цю назву дано за схожість віночка квітки з черевичком. Квітку «венерині черевички» в народі ще називають «черевички зозулині». Зацвітає вона на 18-й рік. Цвіте в травні-червні. Одна квітка цвіте до двох місяців. Внутрішня поверхня губи вкрита волосками, що приваблює комах, переважно дрібних бджіл і мух. Краї губи гладенькі і загнуті всередину. Вони відіграють роль пастки. Зміна екологічних умов, місцезростань, осушення боліт, зривання квіток на букети – все призвело до зникнення цього виду у багатьох місцях. Рослина дуже повільно поновлюється. Вона підлягає охороні, занесена до Червоної книги.
Степан Бубернак