Тернопільщина – край, багатий на православні святині. Ми не раз розповідали і про чудотворні ікони, біля яких зцілюються немічні, і про життєдайні джерела, де з’являлася Божа Мати, купіль в яких повертає здоров’я, про монастирі та мироточиві образи… Нині ж хочемо вас втаємничити в історію одного храму на Чортківщині.
Розповісти, чому його збудував граф Потоцький (він, будучи католиком, молився саме у цій православній святині), як Богородиця обрала церкву для чудотворної ікони і відколи тут під куполом з’явився Тризуб. Чудотворна ікона з’явилася людям на горі…
Мальовниче село Угринь розкинулося неподалік Чорткова. Мабуть, не випадково саме ці землі були у володінні польської родини Потоцьких – краєвиди просто закохують у себе: і ліс, що шумить пташиним співом та пахне різнотрав’ям, і річечка Серет, яка хлюпоче водами й навіює спокій. Одним словом, відчувається невимовна благодать. Село невелике – має всього кількасот хат, що компактно туляться одна коло одної. А з-поміж них на горбочку красується церква, як писанка. Це – храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Її будівництву селяни завдячують саме пану Потоцькому. Кажуть, якби не пожертва польського пана, їхні предки навряд чи самі стягнулися б на зведення такого розкішного храму. Річ у тім, що колись тут була дерев’яна церква, навіть дві – перший храм святої Варвари, другий – Парасковії. Після останньої великої пожежі від святої обителі залишилося чорне згарище. З вогнем пішло фактично усе. Уціліла лише чудотворна ікона.
Історія появи цього образа дивовижна.
– Було це десь у шістнадцятому столітті, – розповідає настоятель храму митрофорний протоієрей отець Микола Ференц. – Тоді одночасно людям з’явилися три ікони. Одна в Теребовлі (нині вона перебуває у Львові в церкві святого Юра), друга у Почаєві, а третя – недалеко звідси, на Чортківській горі (нині на тому місці капличка стоїть). Щодо нашого образа, то спершу переносили його у храм до Чорткова. Але на другий ранок він був на тому самому місці. Потім занесли сюди, й так ікона тут залишилася.
З того часу почали ставатися різні чудеса. Хто просив у Богородиці помочі щиро, з вірою та надією, отримував її. А на знак вдячності за диво дарував золоті прикраси та коштовності (й нині зберігаються на святині старі перстеники та сердечка). Кажуть, найбільше зцілень було від „чорної хвороби” – епілепсії.
Енкаведисти зняли зі священика… шкіру.
Родина Потоцьких з великою шаною ставилася до духовних святинь. І коли місцевий люд звернувся до пана з проханням допомогти у відбудові церкви, він не відмовив. Розповідають, був вже старенький, добиратися на службу Божу в костьол у Чортків сили не мав, тож радо пожертвував на будівництво. Тільки попросив: “Я вам допоможу, але зробіть церкву, аби була під вигляд костьолу. Бог же один”.
У 1870-му у новому храмі вже правилося. Зовні він мало чим відрізнявся від інших православних церков, а от всередині й до сьогодні залишається подібним на костьол – тут стоять великі лави зі спинками, на яких завбачливо постелені теплі хустини, аби люди не мерзли під час служби Божої. Потоцький щонеділі приходив сюди молитися. А коли помер, його поховали у гробниці на пагорбі біля церкви.
Поруч – ще одне поховання. Тут знайшов останній спочинок колишній настоятель цього храму, закатований енкаведистами. Священик прийняв тяжку мученицьку смерть від рук безбожників.
– У 1941 році енкаведисти робили зачистку перед німцями, – розповідає отець Миколай. – У Чорткові тюрма була, то вибили усіх, хто там сидів. Позалишавши під стінами закривавлені тіла, пішли з міста. Дорогою вони минали Угринь. Тоді настоятелем церкви був отець Антон Ричаківський. Наказали священику йти з ними. Люди бачили, як повели його по стежці догори. Так і не повернувся… Знайшли його понівечене тіло у житах аж через три дні – шкіра була знята, нігті повіддирані і з вирізаним хрестом на плечах.
Миколі Ференцу теж довелося натерпітися від колишнього режиму. Він сам родом із села Завалів Підгаєцького району. Каже, Бог сам його покликав – ще в дитинстві мав віщий сон.
– Мені було років дванадцять, – пригадує священик. – Якось наснилася мені церква, бачив, що я там служу. То вже тоді знав своє майбутнє. Але потім різні думки були: може, священик ще більше грішить, ніж звичайна людина, я й так молюся… А мама каже: „Як таке видіння мав, мусиш йти”. Але з першого разу у нашу семінарію не поступив – диктант не здав. Я просив дати мені диктант на руки, щоб я побачив свої помилки. Не дали, та між іншим запитали: “Що ти зробив, що тебе в КДБ не люблять?”
Тоді хлопець вирішив діяти інакше – хотів поїхати поступати в семінарію в іншу область. Але стикнувся з проблемою – у сільській раді відмовилися його виписати. Мусив вдатися до хитрощів. Пішов на роботу на цукровий завод. Там взяв довідку, що проживає у гуртожитку, і щойно заповітний папірець був у руках, серед ночі… втік у монастир аж на Одещину! Його підтримав швагро, який на той час уже був священиком. Цілий рік Микола не виходив за межі подвір’я святої обителі, аби його не хапнули. А тоді так блискуче склав іспити в Одеській семінарії, що його одразу зарахували на другий курс.
Образ іде від хати до хати
Коли отримав свою першу парафію, одразу виникли не тільки проблеми з „кадебістами” (його намагалися завербувати, а через відмову служити режиму обіцяли за „туніядство” ув’язнити вагітну дружину), а й з нерозумінням серед священнослужителів. Річ у тім, що отець Микола вже в ті часи служив українською мовою, а не старослов’янською. Як покарання, невдовзі йому дали „найкомуністичнішу” парафію на Галичині (в Угрині було дуже багато членів партії). Погрожували: коли й там служитиме українською, то його зовсім позбавлять сану. Але виявилося, що люди тут дуже віруючі і справжні щирі українці. Тому наказу „зверху” таки не послухав.
– Пам’ятаю, зайшов у церкву, а там – тризуб під куполом й жовто-блакитні стрічки у Євангелії. Ну, думаю, пропав (це був 1987-й рік, коли про українську національну символіку можна було лише перешіптуватися – авт.), – каже священик. – Потім від людей дізнався, що і тризуб, і стрічки тут давним-давно, ще відколи храм було збудовано.
Нині ця церква належить до Київського патріархату. Хоч дворів у селі небагато, отець Миколай не жаліється на малу парафію, навпаки, запевняє, що люди сумлінно ходять до храму.
Та останнім часом в Угрині було багато вішальників. Аби самогубства припинилися, настоятель просив усім селом щиросердно молитися до копії ікони Божої Матері „Неустаюча поміч”. Вирішили образ передавати від хати до хати, поки він не побуває у кожному домі. Передають його вранці – кожен господар приймає святиню на чистому рушникові, несе у світлицю, і вся сім’я цілий день біля неї молиться. Наступного ранку відносить сусідові. Так ікона мандрує вже кілька місяців і напередодні світлого Воскресіння Христового має повернутися до храму.
Кажуть, цей образ списаний з лику Богородиці. Начебто такою Пречисту намалював сам апостол Лука. А вона взяла ікону в руки і сказала: “Дай, Боже, аби цей образ слугував усім, хто вірить у мого Сина”. В Угрині вірять, що Матінка Божа заступиться за них і допоможе врятувати тих, хто має важкі думки…
Щодо чудотворної ікони Божої Матері, то відколи її внесли у храм, знімали лише раз.
– Було це ще за Польщі, – розповідає отець Миколай. – Чудотворну ікону знімали, аби її відновити – бо ж з роками образ дуже потемнів і потребував реставрації. Але майстри не могли працювати: коли торкалися до ікони своїми спеціальними препаратами, фарба на ній чомусь буквально “горіла”. Тож повернули образ у святу обитель, так нічого й не зробивши. Я тут служу уже двадцять другий рік. Коли отримав цю парафію, ікона була чорна-пречорна. А зараз подивіться, яка світла – сама відновлюється. Якось хотів зняти ікону, аби люди змогли до неї прикластися. Та громада згоду не дала – не хочуть тривожити.
У передсвяткові дні священик радить очищатися постом. Каже, у кімнаті ми позамітаємо, пил повитираємо, але потім все одно за два-три дні бруд набирається. Так само і душа засмічується, вона теж просить очищення. Великий піст – хороший час, аби „полікувати й прибрати” свою душу.
Наталія КРАВЧУК.
Вісник
Післямова. Найближчим часом подамо серію цікавих публікацій про село Угринь, що на Чортківщині, його унікальну історію, долі людей, тісно пов’язаних із цим населеним пунктом.