Ігор Павлюк. Паперовий кораблик у просвіті (про творчість Лесі Шмигельської)

…«Серце наше назавжди віддане тому шматочку землі, де і батьківський дім, і материнська пісня, і перші кроки в життя…

Я народилася… в селі Камінь Рожнятівського р-ну, що на Івано-Франківщині. В розкошах чудової природи, де споконвічною працею і крилатою піснею живе кожна оселя, де перед зором мимоволі постають розлогі, в пишнім цвітінні сади, смарагди гірських хребтів, шум повноводних рік, кажуть Гріх не бути поетом!», – так лірично, як правдивий поет, починає свою зовнішню біографію «грішниця» Леся Шмигельська, пропонуючи нам свою зовнішню біографію з різними видимими фактами, як-от навчання в Калуському училищі культури, праця бібліотекарем у рідному селі, публікація кількох книг віршів, новоспечене членство у Національній спілці письменників, одержання премії імені Марійки Підгірянки тощо… коментарями до яких є власне її словесна творчість, її вірші, з якими я вперше випадково (?) познайомився на всеохопному і наркотично заразливому Фейсбуці, досі не знаючи особисто самої Лесі, але вже поважно люблячи і відчуваючи її, як лісовик-озерник може відчувати і любити людину гір…

На ФБ, правда, не поміщає своїх віршів, кліпів лише лінивий, але вряди-годи натрапиш на щось небанальне, некрикливе, а довірливе, прозоре, домашнє, глибоке та ще й у майстерній оправі, яке хоч словом, хоч буквою торкається законів вічності і може залишитися піснею, афоризмом, початком казки, але радує взаємністю, співпульсуванням утомлену людську душу, яка вже молиться творінню (рослинам, зорям, рікам, птахам і звірам), готуючись до молитви Творцю, вже отут, в оцей день…

І з того, на що я натрапив очима і зачепився нервом, ось такі, приміром, Лесині рядки:

***

Вплелася в коси стежці ковила

І м’ятно пахне скороспіла осінь.

Об землю лихом і босоніж в роси,  

І хай не солод  ця гірка земля,

Але моя…

Або:

Рукопис її майбутній книги, одним із першочитачів якого мені випала честь бути, формально простий, як усе справжнє, органічне, природне, як сама любов, тому не має ніяких формальних хитросплетень розділів, циклів тощо.

Це однозначне свідчення того, що перед нами щира, задушевна сповідь талановитої жінки, яка має що сказати сучасникам, нащадкам і собі…

Тут очікувано маємо подані через класичні розмаїті ритми із рікісними формальними па (акровірш «ЗАВТРА») поважних вербальних танців,де із теплою і зрілою любов’ю завіршені, але ніби навмисне не завершені, теми кохання, «гіркої» (здається, улюблений епітет поета, смак якого також уже люблю…) батьківщини, болюча соціальна лірика в різних часово-просторових координатах.

***

Кривавий січень і людська сльоза –

Війною перемішане все  згіркло.

Немилий морок байдуже злизав

Із поза хмар одну-єдину зірку.

Ніщо не сниться. Спалені думки,

Забілені в імлу поля і долі.

Гірчать дороги порохом їдким –

Хрести, негода, покручі, безволля.

І – закономірний для пораненої, але світлої, душі – вихід-подих на на вертикаль, на Всевишнього, коли у нашому хворому, чорножовчному суспільстві бродить вірус ненависті, брехні, зради, сірої бадужості-безнадії… Як у «Фата моргана» Михайла Коцюбинського «Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум»…

Отак допоки? Боже, поможи,

У час, коли огонь у світі цьому!..

І знову свічка гасне від сльози,

І світ під небом суєти і грому.

Тобто в такому аспекті вірші Лесі Шмигельської сприймаються, як підступ до сакрального, до молитви Творцю, а не Його творінням з довірливим оглядом на ближніх, на світ…

Тобто душа автора розгублено тремтить іще між людьми і Богом, бо ще не зневірилась у людях остаточно…

***

Намолені промені світла

Отими, що йдуть,

Зоря невагомо-пресвітла

Осяла їм путь

Молитовня до неба

На стеблах

Що з плоті ростуть

Суть

Бо якби Вона вірила вже лише Господу, то читала би Священну Книгу і, можливо, віршів не писала б… беручи епіграфи з віршів колег по перу, як-от:

***

У боротьбі із вітряками

Перемагає той,

Хто зупиняє вітер…

                В.Оболонець

Аз грішний сам перебуваю зараз у тому душевному, філософсько-психологічному стані, що розумію, суголосно відчуваю Лесині духовно-душевні алгоритми та пасажі, бо й сам переживаю подібне безсоння, про яке вона сповідально мережить словом:

Уже поза північ. А я, чомусь, далі не сплю.

Чекаю світання. Нервово покліпує свічка.

Невільно лягає серпанок на сонну ріллю

І чорною кішкою треться о спогади відчай.

Надумані мною згорають у небі зірки.

Усе, що боліло – бажаю забути поволі.

У сірих обносках тиняється грудень гіркий,

Неначе примара бездольна по замкнутім колі.

От від екзистенційно ключових тут слів «гіркий» і «відчай» – і починається в людини потреба поетичної аргументації світу, писати свої вірші чи молитися вже канонізованими молитвами, писати-як-молитися, молитися-як-писати… ділитися тонкою енергію…

Врешті, мені здається, що драматична лірика, яка навіть із симпатичними діалектними інкрустаціями («Наче в таркатій хустині осінні сади») прославляє, висвітлює не лише її автора, не лише навколишню та внутрішньоавторську природу і породу, але й Всевишнього, не є грішною, адже не всім іти в монастир, як і не всі можуть бути поетами серед тих, хто пише вірші…

Тому не претендуючи на пророцтва, яснобачення тощо у високих, сакральних духовних координатах, скажу лише, що рекомендую цю книжку лірики тим, хто мені довіряє, сміючи лише порадити Лесі назвати цю книгу – «Паперовий кораблик», чи «Кораблик на папері»…

Хоча зовсім не ображуся, якщо назва буде іншою: «ПроСвіт», наприклад, менш теплою, більш холодно-філософською…

Але, впевнений, що ця романтична органічна лірика з її світло-болючим світом перепущеним через жіноче єство, припливе до людських душ під різними вітрилами і назвами, гармонійно, неповторно долучаючись до симфонії подібних, що славлять Небо на землі і Землю в небі…