Богдан Гаврилишин часто любив повторювати: «Мрійте буйно!». Його життя є прикладом того, як людина з мрією і вірою у цю мрію може досягти того, чого прагне серце.
Книжка «Залишаюсь українцем» читається наче пригодницький роман і, прочитавши її до останньої сторінки на одному подиху, ти скажеш, – «Вав! Оце життя!» Вона заставить тебе замислитись. Людині відведено так не багато часу на цій землі, а Богдан Гаврилишин встиг стільки всього зробити. Неймовірне життя, неймовірна історія!
Богдан Гаврилишин був той, до кого дослухалися, чию думку цінували, хто впливав на долі людей і країн. Але він завжди пам’ятав хто він і звідки походить і усвідомлення своєї унікальності в світі живило його, як дерево живлять його коріння. На жаль, люди відходять, але кажуть, що людина живе стільки, скільки існує пам’ять про неї. Богдан заслужив на безсмертя у наших серцях.
Про його життя та здобутки можна дізнатися з інтернет сторінок просто ввівши ім’я та клацнувши «Ентер». Але читаючи його книжку, я побачив скільки корисних уроків дає нам вчитель Богдан. Ось деякі з них:
- «Люди в селі були бідні. За тодішніми стандартами наша сім’я вважалася багатою… Моя мама огортала мене надмірною турботою так я був наймолодшим у сім’ї і здоров’я моє бажало кращого. Вона завжди робила мені бутерброди до школи. А після великих релігійних свят бутерброди були із білого хліба та з копченим м’ясом (шинкою). Я добре пам’ятаю той раз, коли я витяг та почав їсти хліб у класі. Діти дивилися на мене голодними та заздрісними очима. Я негайно ж віддав їм свої бутерброди. Вони розділили їх на рівні маленькі кусочки так що кожен міг спробувати. Очі дітей засвітилися. Це дозволило мені зрозуміти, що ділитися з іншими приносить більше радості ніж споживати все самому».
- «Одного дня, перебуваючи у німецькому таборі Ельванген, я підслухав розмову мого брата Михайла із Ярославом, чоловіком нашої сестри Катрусі. Михайло сказав: «Я очікую від людей тільки хороше. Хоча в мене і були досить неприємні моменти в житті». На що Ярослав відповів: «А я не чекаю від них нічого доброго. Якщо хтось і зробить щось для мене, то це буде приємною несподіванкою». За все своє життя Михайло ніколи не мав неприємних сюрпризів, тоді як у Ярослава все складувалось навпаки. Розмова, яку я підслухав тільки підтвердила мої власні думки. З власного досвіду я переконався, що якщо ти ставишся до людей з добром, вони відповідатимуть тим же і тобі.»
- «Американський генерал відвідав нас у Ельвангені. У таборі не було нікого хто б знав одночасно англійську та українську. Більшість людей були із Західної України і не розуміли російської мови. Коли генерал почав говорити, брат Михайло виштовхав мене на сцену і сказав: «Йди і перекладай!». У залі було щонайменше 1500 люду. Я був наляканий, але не міг втекти. Тоді я знав лише пару слів англійською, та я знав про що буде промова. Чутки про Ялтинську угоду, а саме про неї говорив американський генерал, швидко поширились серед інших таборів. Розуміючи лише 10 частину, я інтуїтивно здогадувався про значення решти слів. На щастя, виступ був коротким. Я заробив репутацію людини, що добре знаю англійську мову і отримав хороший урок: вір у свої сили, якщо ти чогось не знаєш, ти можеш цьому навчитися.»
- «Після закінчення контракту лісоруба я подався в Торонто. Щоб заробити більше грошей на рік навчання в університеті я найнявся в пивний бар. Одного дня у місцевій газеті “The Globe and Mail” з’явилася стаття про моє життя, в якій йшлося, що лісоруб та вимушений переселенець був прийнятий до Університету Торонто. Мої співробітники, будучи надзвичайно годі за мене, вивісили статтю на дверях бару. Того вечора клієнти по-дружньому теревенили зі мною, розпитували про життя і почали залишати чайові. Але це були не 5-10 центів, як зазвичай. Вони залишали 50 центів, 1-2 долари, а один чоловік дав мені аж цілих 5 доларів. Він сказав: «Зроби це для нас, синку! Подивись на мене і моє життя. Я вже не можу його змінити. Але ти ще все можеш. Будь ласка, зроби це для нас!». Я отримав 96 доларів чайових, втричі більше ніж моя тижнева зарплата. Я був дуже зворушений. Працюючи офіціантом, я вивчив кілька хороших речей: будь-яка робота може бути цінним джерелом досвіду, якщо ти можеш взнати для себе щось корисне виконуючи її. Цей випадок ще раз довів, що в кожній людині є частинка людяності, і, як би глибоко вона не була захована, її все таки можна вивести на поверхню.»
- Навчаючись в університеті, я жив в одній кімнаті із хлопцем з Норвегії. Ми були повними протилежностями. Я був глибоко-віруючим християнином, він же був атеїстом. Я не курив і не споживав алкоголю. Мій співмешканець курив і напивався кожного вечора. Я був вірним сім’янином, він же не пропускав жодної спідниці. Єдиним, що нас об’єднувало, була дисципліна на роботі та кодекси етики, наприклад, не роби нічого, що може зашкодити ближнім. Я зрозумів що кодекси етики та переконання не обов’язково мають базуватися на релігії. Потрібно у будь-якому випадку залишатися людиною по відношенню до інших.
Ціле життя професора Гаврилишина є неймовірно цінним уроком нам, молодим українцям. Світ поважає та визнає тих, хто зберіг у ньому свою ідентичність та неповторність.
Хочеться завершити статтю настановами Богдана Дмитровича: «Вчіться. Буйно мрійте. Працюйте з радістю. Любіть життя. Старайтеся робити добро для людей. Це приведе вас до щастя».
Стас Рахміль, учень 11 класу
Коропецького обласного ліцею-інтернату
з посиленою вйськово-фізичною підготовкою
P.S. Стаття представлена на конкурс, присвяченому 125-чю перших поселень українців в Канаді.