Стара Кіселиха п’яна. Йде розхристана дорогою і так їй добре, так легко на душі, що хочеться співати, танцювати, сміятися.
– Яка то щира душа та Настуня, дала випити за нізащо, рідко тепер такі люди трапляються, – думає лагідно.
Осіннє сонце пригріває, а Кіселиху хилить на сон. Сіла на килим жовтого листя під старим кленом, схилила голову і чує – музики, справжні музики, не такі, як тепер грають. Скрипка, цимбали, бубон…
– Боже, як красно! А вона, Кіселиха, крутиться веретеном навколо свого Івана Кіселя – молода, одягнена у нові строї, взута в жовті черевики, з низкою намиста на шиї. Іван дивиться на неї закоханими очима.
Пробудилась і тільки рукою махнула. Сидить під деревом, всміхається сама до себе, аж тут її дочка Люба ніби з неба звалилась.
– Ану марш додому, потворо невмивана, – штовхнула стару наперед себе.
– Оце так з матір’ю, – почулося з гурту жінок, що стояли неподалік.
– То мати? То ви називаєте матір’ю? – накинулась на них Люба. – Хіба мати буде спати п’яна на вулиці? То пройда остання, лінива і невмивана. Та вона тижнями не чешеться, дивіться яка на ній сорочка засмальцована. Та до неї приступити гидко.
– Могла б сама мамі сорочку випрати, дивися яка ти здорова та дужа, – знову хтось із гурту.
– Я маю її, п’яницю, обпирати? А вона що, каліка безрука? Най менше волочиться по селі, то й час матиме сорочку випрати. Вам легко судити, ви б на моєму місці побули, – заплакала Люба і, наздогнавши Кіселиху, кілька разів ударила її з усієї сили кулаком у плечі.
– Через тебе, неробо, п’янице, мене люди судять.
– То Бог тобі так дає, – знову крикнула котрась із молодиць. – Горілку женеш, наших чоловіків споюєш, останню копійчину від дітей відриваєш.
– Я за ними не ходжу, самі до мене йдуть, – огризнулася Люба і попровадила Кіселиху додому.
А ввечері на вигоні, навпроти Любиної хати, як завжди, зібралася компанія бажаючих повеселитися. Зорі розсипались по безхмарному небу, місяць світив, будоражачи неспокійні душі. Люба винесла у старій сумці кілька пляшок самогону, півхліба і миску яблук. Порахувавши зібрані гроші, заховала їх до кишені і присіла біля товариства. Після кількох чарок кривий Василь, погладивши Любу по широкій спині, попросив лагідно:
– Ану заспівай, Любцю, ти ж артистка наша, улюблениця села. Голос такий у тебе, хоч в оперу йди.
– Заспівай, Любонько, – лагідно озвалася п’яна сусідка Мотелиха, що також любила вчащати на вигін.
Люба, взявшись за боки, затягнула високим, сильним голосом:
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є…
Ольга Яворська