Як відомо, література має свої закони. Ними послуговуються письменники – кожен на свій розсуд, звичайно. Одні пишуть задля ситого життя, інші – задля слави, ще інші заради інтересів суспільства. Останні весь час виважують своє сумління на терезах Правди, Честі, Справедливості.

До третього типу належить Ольга Яворська – талановита письменниця, котра, виколисавшись на Тернопіллі, замешкала на Старосамбірщині. Вона авторка багатьох книг поезій і прози. Мова піде про збірку поезій – «Зранене стебло», видану у львівському видавництві «Сполом». З анотації дізнаємось, що це «щира, колоритна, щедро забарвлена метафорами і порівняннями поезія, переповнена глибоким почуттям любові до рідної України, вірою у незнищенність істини».

Книга має чотири розділи: «Мандри країною Сонця»,  «Під музику вітру», «На попелищі згаслого вулкана», «Літерами долі». Усі вони тісно пов’язані між собою – болем за природу, болем за народ, болем за Україну. Порівняння і метафори, які вживає поетка, – яскраві, вражаючі. Психологізація побаченого, почутого і пережитого, переведення їх у внутрішній світ ліричного героя – це те, що визначає тональність та силу впливу творів на читача. У творчості О. Яворської з’являються нові мотиви духовного та естетичного порядку. Відчувається туга за дитинством, за прожитими роками, за перейденими дорогами.

Ще першою збіркою – «Зелений зарінок» (1993 р.) – поетка визначилась у літературі – до кінця бути вірною собі, своїм переконанням. Раз і  назавше не знатися із лицемірством та кон’юнктурою.  Тому її поезії і романтичні, і пристрасні, позначені гамою філософських узагальнень. Видноколи зацікавлень авторки не обмежені в часі, себто пише про сучасне і минуле. І перше, і друге має свої переваги – як для митця, так і для читача.

Приємне враження від першого розділу книги. Тонким ліризмом, зображенням природи, різноманіттям метафор та порівнянь, глибоким поетич­­ним чуттям пройнятий цикл місяців року.

У «Січні»  «…мороз тріскучий / Малює крони на вікні». / «А місяць –  красень величавий – / Мережить злотом ясени»; у поезії «Лютий» «Пролине час, життя наше минеться, / Та не минеться світу таїна»; у «Березні» «… вітер почерленив далекий обрій»; у «Квітні» «Дихає Всесвіт весною»; у «Травні» «У кожному промінчику – весна»; у «Червні» «Звихрений вітер милується косами / Верб-чарівниць…»; у «Липні»  «Дихає літо спекою»; у «Серпні» «Ховає літо в небесах задуму»; у «Вересні» «Немає краю тій печалі, / Де біла тиша роси п’є»; у «Жовтні» «Тихим полем носить вітер / Павутинки на крилі»; у «Листопаді» «Стомлено день засина»; у «Грудні» «… сіре поле / З карканням ворон».

Тут метафори та порівняння, які використовує письменниця, вигідно збагачують творчу палітру митця. Вони надають творам народного колориту, емоційного забарвлення, соціальної значущості. Біль за знівечену природу поетесі не дає спокою:

Мені боляче там, де приречено мусить вмирати

Покалічений ліс і спаплюжена кимось трава.

І ще:

Поділися красою, поки я ще з тобою, мій світе,

Бо не знає ніхто, де остання зупинка в житті.

Бо допоки живу, мене буде нестерпно боліти,

Що за мене так страшно Христос помирав на хресті.

                            («На поверхні душі щось бентежне…»)

  Хвилює вірш «Бабине літо» – змістом зображуваного, лаконічною майстерністю, філософією прожитих літ сільської бабусі, котра

Одна собі під безгомінним небом,

Туманить зір непрохана сльоза.

Нічого бабі від життя не треба,

Лиш подумки вертатися назад.

Другий розділ – це, так би мовити, розважання про особу і світ, що віками у гармонії співіснують. Поетеса високо підносить ідею збереження природи і проблему самовідданого служіння народові, який нині перебуває у стані повсякденного безправ’я і дрімучого зубожіння.

Вознесуся в той світ,

Де нема лицемірства й обману,

Де надтріснуте серце

Відпочине в розливах небес.

Духовні вірші Ольги Яворської напрочуд легкі для сприйняття, закличні до покаяння:

А час безупинно історію пише,

Щоб дати колись перед Богом одвіт…

                              («Знебарвлені дні»)

Всі вони – немовби сповідь поетеси, вираз її надій і сподівань, її ліричне кредо. Образи-алегорії не затаїли абстрактний характер, а виразно сповідальний – перед собою, перед народом.

Третій розділ теж багатий на відкриття. Ось вирок тим, хто, зраджуючи національні інтереси, знецінює досягнення інших людей:

Друже, Андрію,

слово не вітер:

За брили хули і клятьби,

Кривдники Ваші будуть сивіти

На п’єдесталах ганьби…

                            («Друже Андрію…»)

В окремих рядках авторка робить значущі висновки: народ і тільки він є творцем матеріальних і духовних цінностей, поборником правди і добра. Народ не для обранців, а обранці – для народу! Життя поетеси (Лесі Українки. – А.Г.) – офіра:

Думками міряю дороги,

Лікуюсь словом від сльози….

Так, її, Лесі, життя не тільки офіра, але й покликання:

Я бранка дум, рабиня слова,

Тому, мабуть, не випадково

Ти, доле, вибрала мій спів.

                   («Леся»)

Ользі Яворській болить, що «Доба бездушно спалює ідеї, / Нестримно мчить в примарне «нікуди». Вона просить: Храни нас, Боже, бо нові Батиї / Плекають юрби грізної орди. Її тривожить  й інше: Криваві сльози Україна ронить, / Надій несправджених німіюча печаль, / Бо ж рідна мова й досі безборонна, / Над нами й досі глумиться москаль».

Важливим у системі естетичних поглядів авторки книги є її розуміння історичної долі українства, яке, по суті, є спадкоємцем національних цінностей, виразником культури. Поетесу непокоїть, що «Рідна мова –  в облозі…», що «… танцюють аркан / На багні байстрюки». На жаль, за десятиліття нашої Незалежності не перевелися ті, що «Продавались за гріш, / Надриваючи жили, / Щоб підставити тьмі / Непохитне плече».

Авторка, якій болить доля сучасної України, кидає докір тим, хто, знеславивши себе, занапастили власну долю:

То ж, покриті ганьбою,

Відмиваймось від бруду,

Бо нам вимкнуто світло,

З нас кепкують віки.

То ж покриті ганьбою,

Запитайте іудів,

Чи зігріли їх дух

Ті страшні срібняки?

Дійшло вже до того, що «Зневірилось ціле покоління / У правді, у політиці, в вождях…»

Поетеса радіє і застерігає водночас:

Та небо знов схилилося до нас,

Забута в лузі зацвіла калина,

Застерігає вкотре Україна:

Не час нам розслаблятися, не час.

                            («З далеких літ, як злитки золоті…»)

– Це як рефрен–заклик до пильності, до самопожертви в ім’я наших національних ідеалів, нашої Державності. Слово поетки торкається глибоких ран на серці України:

Знов підлість і зрада, знов сіті павучі…

Сумління і честь – на торги!

Щодня продають іуди повзучі,

І правлять шабаш вороги.

                            («Вростаю душею…»)

Останній розділ – інтимно-філософський. Авторку хвилює хижацьке поводження з природою, чистота наших почуттів, значимість поезії у житті людини. У багатьох віршах більше запитань, аніж відповідей. І це добре: людина (у даному разі читач) має задуматися над тим, що її оточує над своїм місцем у житті. Поетка вірить, що

Смерть не страшна…

Лякає нездійсненне.

У небі зіронька одна

Згорить за мене.

                            («Смерть не страшна»)

Цікаво, що О. Яворській свої вірші присвятили колеги по перу. Це самбірчанка Любов Проць, тернополянин Петро Сорока, львів’янка Марія Якубовська, старосамбірчанка Оксана Сисин. Це не що інше, як вияв глибокої поваги до, без сумніву, обдарованої поетеси Бойківського Підгір’я.

Поезія Ольги Яворської – це поезія болю й туги… Вона вражає своєю правдою, позначена глибоким ліризмом, щирістю почуттів, високим виразом любові до рідного народу, до України.

                                                          Андрій Грущак,

                                                                член НСПУ,

                                                                м. Борислав