Маліш П. І. Безкровний серпень: червень, липень, серпень 1938 року. – Кам’янець-Подільський. Рута. 2017.
Дехто, прочитавши заголовок оцього відгуку на книгу, подумає, що літературний критик вирішив погратися у зриме протиставлення образів. Не дискутуватиму з цього приводу, бо, очевидно, існують підстави для такої «глибокодумності». Бо мене переймає інше. Задаюся питанням: чому художньо-документальні чи публіцистичні тексти не залишають глибокого сліду свідомості читача?
Сакраментальне запитання, та, як на мене, однозначної відповіді на нього не існує. По-перше, не є секретом, що частина цих текстів – письменницьке задоволення потреб тоталітарної системи, до якого нині ставимося негативно. По-друге – рівень художньої майстерності, бо деякі описи того часу, образно мовлячи, були написані так званою «лівою ногою».
Звісно, що винятки були. Але не зупинятимуся на них конкретніше. Згадаю про інше. Своєрідним проривом у популяризації художньо-документальної прози і публіцистики стала публікація краєзнавчих творів журналом «Жовтень» (нинішній «Дзвін») наприкінці 80-х рр. минулого століття. Ще йдуть на гадку тексти Володимира Маняка про Голодомор, тему якого нині успішно продовжує Олесь Воля.
Як кажуть, гарний приклад завжди є вартим наслідування. Здається, що це взяли на озброєння письменники Хмельниччини, бо за роки після проголошення Незалежності України вони оприлюднили чимало творів таких жанрових підвидів. (Маю на увазі художню документалістику і публіцистику, хоч окремі читальники намагаються не помічати різниці між ними). Скажімо, Василь Горбатюк про свої пошуки розповів у книгах «За тебе, свята Україно!», «З-під трави забуття». Перу Миколи Мачківського належать художньо-документальні повісті «Сорокодуби», «За сонячний промінь тримаючись». Історія ріднизни лягла в основу повісті Анатолія Ненцінського «А за річкою – Руда». Тематику винищення комуністичним режимом подоляків у сумнозвісних Соловках розробляє Богдан Теленько.
Отже, можна говорити, що доторки письмаків з Хмельниччини є помітними. І те, що письменник і журналіст Петро Маліш намагається теж залишити свій слід на цій царині, не відзначається новизною. Та гадаю, що це його не хвилює, бо гонитва за пальмою першості не належить до вельми потрібних справ. (Зрештою, побутує думка, що світова література вже давно освоїла ці теми і можливі лише певні нюанси при вираженні).
В даній ситуації мене цікавить інший момент. Як не прикро, не часто зустрічаються випадки, коли літератори у документальних творах розробляють одну і ту ж тему, постійно поглиблюючи її. За рахунок вражальності насамперед. І втішно, що Петро Маліш належить саме до таких трудівників пера.
Зокрема, «Безкровний серпень» свідчить про це. (Відразу впадає у вічі, що нова книга є логічним продовженням попередніх видань «Розгул червоного диявола», «Розгул диявола триває», «Сталіноїди»). Про що розповідає він? Якщо коротко, то автор на основі архівних документів веде мову про кривавість сталінського терору, у 1938-ому на Хмельниччині. Об’ємна тема! Не заперечую! Й дозволю собі мовити наступне. Журналісти з різних ЗМІ багато пишуть про це. Гарно пишуть! Але чи вперше свої розмисли майстер пера збирає під однією обкладинкою. Та ще й не вперше, що є дуже важливим у пору, коли допікають економічні негаразди. Доплюсуємо сюди вміння автора говорити з читачем доказово і без надміру емоцій. Себто на такому регістрі, коли кожна фраза сприймається як належне і не викликає спротиву навіть у тих, хто думає інакше. (Вони, звичайно, бісяться, читаючи тексти хмельничанина, але не можуть протистояти його логіці та тону розмови).
Про підтеми у темі книги поговоримо й детальніше. Через дві причини. З одного боку, мабуть, варто таке зробити, враховуючи невеликий наклад видання, проблеми книгорозповсюдження. А з другого боку, либонь, слід врахувати, що розповідь про … має бути необхідною складовою кожної рецензії.
А якщо воно так, то зробимо кілька наголосів. Основна частина розділів книги – розповіді про долі простих людей, потоптаних сталінізмом. Саме про це думаєш, коли читаючи «Горе-море, пий – не вип’єш”, «Вижити і доказати»… (Щодо останнього, та зауважу таке. Письменник не приховує того, що спонукає до написання стало прагнення родини більше дізнатися про непросту долю Блажія Шмигельського. Та це пізнання потрібне не тільки їм, а й нам, спраглим до правди).
Ще таке. Автор не оминає теми сталінських репресій супроти пишучої братії та її родин. Непросто це, ой непросто! Ніби й знаєш середовище, бо сам, образно мовлячи, «варишся у каструлі творчості». Як кажуть, «карти в руки». Але… саме оте «але» не дає спокою. Той, хто володіє темою, бо й сам іноді щось пише, легко впіймає автора на нещирості чи надуманості. (Зрозуміло, що він промовчить. Елементарна віддяка за увагу?) Слава Богу! Петрові Малішу вдалося оминути підводні рифи. Читаєш «Зухвалу втечу, другий арешт» та «Закривавлене перо» і починає здаватися, що письменник простує непростими дорогами життя разом зі своїми героями.
Вищезгадані розповіді не можуть не зацікавити. Але є ще один момент, який не хочеться оминути. Значна частина читачів художньо-документальних текстів (не бачу смислу у приховуванні) з осторогою або неприязню ставляться до «Публіцистичних відступів». Особливо тоді, коли вони займають чимало сторінок видання. Щось подібне маємо і у даному випадкові. Але все стає на своє місце, коли враховуєш те, що не всі мають можливість вглибитися у першоджерело. Та й не завжди у них є можливість «продертися» до суті через специфіку викладу. Треба, напевно, врахувати і те, що деякі цитати чи свідчення уперше прийшли до українського читача. Приміром, доречним є порівняння умов перебування у неволі політичного заслання Володимира Лєніна і жертв більшовицького терору. Або таке. Перечитуєш списки розстріляних сталіністами, звертаєш увагу на те, що серед них майже всі були українцями, бо росіяни не ставали чекістською здобиччю. Цей «феномен» Петро Маліш доказово висвітлює у розділі «І ні краплі крові російської», переконливо стверджуючи, що жорстокий терор насамперед був спрямований супроти українства.
Ще таке. Нині справедливо говоримо, що у репресіях винуваті Сталін та його оточення. З часової точки зору такі перспективи є виправданим. Але нечасто (на жаль) задумуєшся над тим, що «паростки терору» не забуяли на голому місці, бо їх «дбайливо пестив Володимир Лєнін. І закономірно, либонь, що Петро Маліш присвячує викриттю комуністичної диявольщини першу частину книги «Геній брехні», де панує доказовість.
Кількох думок (так мені здається) заслуговує вражальність з мовознавчої «дзвіниці». «Безкровний серпень» (це хочеться відзначити насамперед) написано добротною літературною мовою. Нерідко у ній напрапляємо на такі цікавинки як «безлік», «поводар», «сивочубець», «хмурняк». Надибуємо і вдатні порівняння… А ще іноді бачимо небуденні обрані висловлювання. Безперечно, що все це втішує. Хоч іноли можна почути думку, що більшість з вищезгаданого належить до поети змів, які є зайвиною у структурі прозового тексту. Категорично не згідний з такою позицією. Не всі спроможні відкривати мовний дивосвіт через поезію. Будьмо реалістами! І прозаїк, вдаючись до поети змів, добровільно влаштовує так званий «мовний лікнеп» для своїх читачів. А чи маємо ми право забувати, що оті «цікавинки» є особливістю письменницького стилю?
І насамкінець хоча б побіжно згадаю ще про таке. «Безкровний серпень» – четверта книга з серії одного письменника. Книга, яка написана кров’ю серця. Чи матиме вона продовження? Якщо виходити з того, що чимало цікавих історій залишилося поза кадром, то відповідь буде позитивною. Автор публікації і читачі цього хочуть. Але вирішувати тільки письменникові. Чи, може, він стане на шлях більшого охудожнення своїх пошуків,зробиш таку заявку публікацією оповідання в одному з минулорічних чисел журналу «Золота пектораль»?
Ігор Фарина,
Письменник, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких
М. Шумськ
на Тернопіллі