Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.
Леся Українка
Вважаю, що про людину треба сказати добре слово вчасно, щоб не запізнитись. Ото пишу і гадаю, що то є саме той час, коли не треба щось вигадувати, можна дещо розпитати, аби чогось не вимислювати такого, щоб хтось у майбутньому не робив закид, що так не було, власне, аби не написати неправду.
Про цю творчу людину уже відгукнулися багато його товаришів по перу і я теж вважаю за потрібне сказати своє слово, можливо, не таке вагоме, як у інших, але скажу щиро. Гадаю, що хтось у майбутньому напише більш детально про автора і його творчість, можливо, й на повість замахнеться, бо він цього вартий.
Поштовхом до написання цього есею стало те, що побачив у руках нашого колеги, відомого композитора-пісняра, Василя Сторонського, рукопис дипломної роботи студентки місцевого університету про його творчість.
Дивлюсь: тримає у руках поег-пісняр рукопис юної студентки і в очах у нього радісні іскорки горять, усміхається, радіє, бо таки є чим. Ділиться приємною незвичною новиною. Повідає мені, що така оказія радості додає, стимулює до творчої праці, бо ще за життя удостоюється поваги до себе.
«Ото, – думаю, – я розповім про іншу непересічну людину творчої праці, нехай прочитає і напише після цього щось величне й здивує світ!»
Кажуть, що все геніальне пізнається по якомусь часі. І то суща правда. Хтось із популярних авторів зникає з пам’яті тих, хто його знав, як тільки-но зникне тінь його в домовині, інші, менш за життя популярні, постають у спогадах людей, як велетні духу, невтомної праці, геройства на довгі роки після того, як покинули світ.
Герой мого есею – Андрій Грущак, український письменник, поет, журналіст, добра сонячна людина, невтомний працелюб: щодня пише, читає, малює, редагує, словом, жодної хвилини не марнує.
Розповився на світ в селі Волоща, що на Дрогобиччині, коли йшла страшна війна, від батьків, що були між собою близькі родичі – братанич і сестрінка. Дехто тоді дорікав молодим, а найбільше батьки, що не можна одружуватися близьким по крові, бо здавна в народі існує думка, що споріднені родинні гени можуть зашкодити нащадкам. Кажуть, що природа не терпить, коли порушують її порядок узвичаєний віками. Та й церква забороняє такі шлюби, щоб не було родинного кровозмішання. Сьогодні медицина теж застерігає від такого необдуманого кроку молодих людей, аби чогось не сталося лихого з потомством. Інколи через нерозважливі витівки закоханих пізніше їм доводиться розплачуватися дорогою ціною, лихом, якого не завжди можна позбутися. Що ж, запізно спохватилися рідні батьки, бо в лоні майбутньої матері була зачата дитина і невдовзі вчасно народився і сам Андрійко. Ріс і розвивався, на подив усім, жвавим хлопцем, нічим не відрізнявся від своїх ровесників. Школа, служба в армії, інститут і нарешті – одруження. Отут Андрій і задумався, що не повторить помилок своїх батьків, взяв собі за дружину дівчину з неблизьких країв, яка вже аж ніяк не могла бути навіть далекою родичкою. Тішилось молоде подружжя донечкою. Здавалося, доля прихильна до них, та сталося непоправне. Після п’ятирічного перебування в шлюбі померла дружина і Андрій залишився вдівцем, а донька – напівсиротою. І став Андрій для єдиної дочки батьком і матір’ю. Багато хто тоді радив: одружуйся вдруге, чоловіче, бо самому виховати таку крихітку буде без дружини трудно. Не послухав, довго навіть гадки про повторне одруження не виникало. Любов до Дружини, тепер уже мертвої, надовго засіла в душу. Ростив дочку, вкладаючи у її виховання всю свою енергію і вміння. А ще робота в педагогічному інституті, що у Дрогобичі, забирала багато фізичних та моральних зусиль. За роботою жодної хвилини не забував, що дома нема дружини, а е донька, яка потребує батьківської уваги і допомоги. Щодня долав життєві негаразди, не нарікаючи на долю. Тут доречно згадати слова поетеси Ліни Костенко:
Що доля нелегка – в тім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Не завжди складалося гладко і на роботі. Андрій відзначався характером, що не терпить неправди, лицемірства, підлабузництва. А це не всім до вподоби, особливо, коли кажеш чиновникам правду у вічі й це зачіпає їх за живе. Але Андрій не міг інакше, бо засвоїв із малих літ, почуте від батька: роби так, щоб міг дивитися усім в очі, не опускаючи голови. Інколи, здавалося, що не варто тратити зусилля, аби добитися справедливості, але завжди ніби хтось нашіптував: тримайся, борись за правду, а де правда – там «сила і воля святая».
У кожного є своя мала батьківщина, у когось – це столиця, велике місто, морський порт, у інших – маленьке село, селище, хутір, що затаївся в горах чи в низовині. Для Андрія Грущака мала батьківщина – село Волоща, що на Дрогобиччині. У ньому ходив до школи, а десятирічку закінчив у сусідньому селі. А потім – служба в армії, навчання в педагогічному інституті. Вчителював у сільській школі, викладав у дрогобицькому педагогічному інституті, ПТУ -54, 16 років працював у Дрогобицьких спортивних товариствах профспілок. З 1990 року і до виходу на пенсію – кореспондент газети «Нафтовик Борислава». З юних літ захопився літературою: писав вірші, новели, етюди. Сюжетами його творів ставало, як це часто буває у початківців, не переспівування з десь прочитаного, а саме життя тих, хто поруч, таке непросте, іноді до болю важке.
Саме у розквіті літ і проявився на повну силу хист поета, прозаїка, публіциста.
Андрій Грущак взимку живе у місті Бориславі, бо там, у квартирі, тепліше, а в інші пори року – в селі, в якому народився. У старенькій батьківській хаті ще й досі відчувається дух його предків, особливо, коли залишається в ній сам на сам, а надворі вечір, ніч. Особливо полюбляє наш герой осінні світанки, коли хлібороби вже відсвяткували останні польові обжинки і тішаться зібраним урожаєм. І він теж радіє за своїх працьовитих земляків, любить спілкуватися з ними на різні життєві теми. Приємно ступати, як і в дитинстві, босими ногами по траві, вкритій ранковою росою, слухати осінній спів і клекіт перелітних птахів, що нагадує прощальну їхню розмову з людьми. Серед сільської природи відчуває життєдайну силу і Божу ласку, а це так важливо у його віці набратися сили, аби щось вагоме написати, дати читачеві чергову новелу, оповідання чи вірша. У такі хвилини, признається Андрій, хочеться обійняти світ своїми руками і прокричати на весь голос: я сильний, я живу, радію, кожним Божим днем, надіюся і мрію, бо як без мрії жити?! І тоді набігають роздуми про пережите, наболіле, нездійснене. Хоч надворі запахнув вересень і груші спілі-переспілі падають в суху траву, а він замріяно стоїть біля батьківського порога, згадуючи своє минуле, часті пощерблені недолею життєві стежки-дороги.
Усе життя він не йшов – летів назустріч мрії, яка не завжди збувалася і тоді наставало прикре розчарування. Тут, у селі, як і колись у дитинстві, він підживлюється отою сільською енергетикою, яка стимулює його до щоденної праці. Тому й не дивно, що багато його художніх творів написані на сільську тематику.
А що ж у місті, в якому теж багато літ працював і тепер тижнями живе з дочкою і онуком? Тут повно людського гомону з самісінького ранку. Прокидаються спросоння робітні люди й поспішають на роботу. А ті, що не мають роботи, вичікують кращих часів. На вулицях Борислава завжди людно. У нинішній неспокійний час усі в роздумах, що принесе їм день прийдешній. А особливо, коли зберуться і засядуть у барі, в кафе за чаркою вина чи кухлем пива. А дехто відразу замовляє келишок оковитої, або, як люблять називати її, «адамових сліз». І пливуть довго розмови про тих, хто вертається калікою із зони АТО, а хто в домовині. Згадують і тих, хто тижнями вештається на дорогих заморських курортах, справляє пишні забави в нічних клубах, ресторанах.
Не стану в короткому есеї аналізувати всю його творчість. Про неї уже й так багато написали його побратими по перу. Скажу лишень, що в доробку члена Національної спілки письменників України є багато книг, а це поезії, новели, оповідання, публіцистика, краєзнавчий нарис про рідне село, а також романи. У книзі «Волоща – отча земля» описує минуле і сучасне своєї малої батьківщини. Він оспівує ратну працю земляків, які жили й трудилися у різні часи. А праця його земляків завжди була нелегкою, але так потрібною, бо працювали всі не тільки ради хліба насущного. Ця книга стала добрим посібником для пізнання життя, праці і боротьби за незалежність країни різних поколінь не тільки рідного села, але й цілої округи.
Андрій Грущак – невтомний трудар, добрий знавець людської душі, може легко розгледіти, де фальш, а де правда. Це все прийшло до нього завдяки вмілому спілкуванні з людьми, з навколишньою природою. Він і сьогодні може сперечатися на різні теми, а особливо про літературні твори своїх побратимів і тих, хто приблудився до літератури, як графоман, плагіатор. Отоді-то стає суворим, деколи навіть аж надто категоричним, кидаючи різкі слова своєму візаві, але ніколи у суперечках не доходить до образ. На самоті потім усе продумає і викладає свої думки на папері. Маю на оці його критику на плагіат одного з місцевих літераторів («Чорний плагіат»), та викривальні статті і брошуру («Золотоперий підголосок») про бориславськош письменника-перекинчика. Його болить, коли хтось пише неправду на догоду владним структурам, щоб мати з цього вигоду.
Яскраво виразив свої думки в книзі «Суголосся часу», а це – критика і публіцистика. Відзначу, що всі критичні статті актуальні, непідробні, патріотичного змісту.
А взагалі, він чоловік добрий. За своє нелегке життя всяке траплялося, різні мав «трафунки», про які описує в книзі під такою ж назвою. Шкодує лишень, що молодість минула так швидко – не оглянувся, а вже на осінь задивився. Перебуваючи в селі, шукає не тишини і спочинку у теплій хаті, а набирається сил із навколишньої природи, яка тут напрочуд красива. Він, як хлопчисько, тішиться, коли світить сонце, хмариться небо, падають дощі, співають птахи; може довго прислухатися як розмовляють між собою дерева в тихий вечір, ступати босими ногами по стерні, ранковій росі, а відтак з добрим настроєм і натхненням заходиться коло поетичного слова.
Герої його оповідань, новел, романів не просто «сфотографовані», а відтворені в усій гамі життєвих перипетій. Через усі випробування важкого післявоєнного дитинства, сімейного неблагополуччя, перешкод на роботі, Андрій Грущак крізь вічний неспокій втілив у творах сміливі задуми, тяіу до прекрасного. У них висловлює свої почуття – любов до Вітчизни, до землі предків, пошанівок до їхніх могил, до нинішніх сільських трударів.
Має Андрій Грущак чималий доробок і в поезії. Читаючи його вірші, ніби йдеш тими стежками, путівцями, якими автор проводить своїх героїв. Побачити в життєвих буднях щось незвичне може тільки людина з підсиленою уявою, якою є письменник, поет Андрій Грущак.
Озираючись на минуле з відстані нашого сьогодення, він виділяє в своїх творах головне – поривання людини до добра, подолання зла, знаходячи у навколишньому середовищі оте одухотворене світло, яке перемагає зло, утверджує високу мораль і доброту. У кожному творі відчувається особиста причетність автора до зображуваного сюжету. Герої його новел, оповідань різні за вдачею, але духовно близькі один до одного. Зате негативні герої викликають огиду, осудження, відразу. Маю на оці його новели, що у збірках «Колоски на стерні», «Доля», «Життя як свіча». Є в його літературному набутку твори для дітей. Особливо цікава повість «Сірко», в якій є багато повчального не тільки для дітей, але й для молодих сімей.
У багатьох ровесників п. Андрія сталося у свій час духовне роздоріжжя. Багато хто йшов дорогою навмання, або туди, куди вказували можновладці. Поет і письменник йшов завжди наперекір злим силам, брехні, обману і насильства. Тому-то в деяких його творах відчувається імпульсивність автора, його гнів проти зла, несправедливості, що буяє навколо. Несправедлива дійсність часто завдавала йому душевних мук і знесилювала організм. Іноді здавалося, що і літа, і хвороби, і самотність такі чомусь жорстокі, невмолимі, немилосердні до нього. Але порозмовляє зі своїми ровесниками або трохи молодшими за себе і дізнається, що багатьом із них набагато гірше живеться. І тут же хочеться йому чимось їм допомогти. І він каже добрі слова, які інколи більше важать, аніж гроші. Отак, поспілкувавшись з людьми, потім збирає свої гадки, думки, почуті розмови і береться писати чергову новелу чи оповідання або вірша, прислухаючись до своєї душі. У нього повно незавершених задумів, і тому він не тратить намарне часу, щодня працює над черговою новелою, романом чи поезією.
У віршах є багато чогось особистого, авторського, притаманного тільки йому і тим, із ким спілкувався. Відзначу, що більшість віршів написані душевно, вдумливо, приваблюють і змістом, і формою. Нема в них бравади слів, усе написано просто для прочитання і розуміння. У коротких віршах читач знайде пригорщі мудрих думок. У багатьох із них надибуємо нотки гумору. Він, як сам зізнається, пише поезію і прозу не ради визнання в літературі, а з потреби неспокійної душі. Вірші приходять йому для написання спонтанно, наче блискавка у хмарну днину. Тому-то про нього можна з певністю сказати, що живе він не хлібом єдиним. Прикро лишень, що нині поети через малі тиражі своїх збірок перебувають ніби в затінку.
Андрій Грущак вишколив себе щоденною працею і тому-то так цінує те, що набуто творчими потугами: пише, публікує, аби нічого з його праці не пропало. Майже кожного року пускає у світ збірку поезій або прози. Його книги приємно не тільки читати, але й тримати в руках, бо він сам їх оформляє, малює палітурки, редагує, коректує. У кожній книзі – глибокий зміст і виважені думки, нема нічого зайвого,
надуманого, неправдивого. Цим вони і приваблюють навіть досить вимогливого читача. Зауважу лишень, що майже в кожній книжці на першій сторінці – світлина автора молодих літ. Чому? – цікавиться інколи читач, а дехто гадає: полюбив себе молодим, мабуть, самолюб. Та ні, письменник Андрій Грущак, член Національної спілки письменників України, незважаючи на свій поважний вік, почуває себе в душі молодим, якому все, що притаманно юним, йому не чуже, і погляд, і думки спрямовані в майбутнє. У цьому, напевне, і криється розгадка його світлини. Полудневі літа Андрія Грущака давно залишилися позаду, пролетіли наче миті. Тішиться осінніми ранками, бо кожен день приносить щось нове, небачене, не почуте. Згадує, що багато мрій, задумів залишилися ще не здійсненими. При згадці про це у нього береться десь затаєна сила до праці, аби залишити після себе добрий слід не ради слави, а для добра тих, хто залишиться жити в майбутньому.
Признаюся: годі підібрати вагомі слова, щоб виразити те, що на душі вляглося від спілкування впродовж багатьох років з цією творчою особистістю. Я радий, що маю можливість не тільки читати його художні твори, але спілкуватися, сперечатися, вести дискусії на різні житейські теми з багатьма творчими людьми, серед різноголосся яких завжди чую його переконливий голос.
Михайло Базар, письменник