“Хлопці зникли і невдовзі повернулися у табір. Думали, що Степан та Олексій загинули, бо гарнізонці зчинили несусвітню стрілянину саме тоді, коли вони поткнулися у лігвисько босяків. А там розігралася справжня трагедія. Почалася вона з того, що на розвідників випадково натрапив вартовий. Степан витягнув ножа, бо хотів ним прикончити того. і раптом на нього навалилося якесь тіло. І він став борюкатися з ним, упізнавши в нападникові Олексія. Не помітив тільки, як до сплетених на землі тіл підскочив вартовий і вдарив у голову прикладом автомата…”
Пісня перша
Зненацька засніжило. В холодному повітрі, яке дихало передчуванням близької весни, сніжинки кружляли у дивному танку, повільно падаючи на замерзлу землю. Здавалося, що їх візьме у полон таловина. Але вона чомусь не спішила показуватися, бо, мабуть, налякалася приморозків після того, як наприкінці лютого несподівано почалося танення снігів, вказуючи на ранню весну. Ці переміни у природі, звичайно, не давали спокою хліборобам. Та більше мучило інше. Фронт відкотився на захід від Гніздищ. Бо саме звідти ще іноді долинала канонада. А в селі було неспокійно.
У цю сувору пору траплялося по-різному. Особлива небезпека чекала на нещасних вдень, коли межи хатами шастали облавники, вишукуючи парубків, які ховалися від насильницької мобілізації. А знайшовши таких, швидко і безжально гнали до райцентру, куди й самі зникали з настанням темряви. А в селі ставали господарями свої хлопці з найближчого лісу. Вони, не забуваючи про вартових, розбредалися вуличками. Шукали хоч щось поїсти і просушити одежу. І засинали де попало.
Все це добре бачив Омелян Леськів. Його не взяли до армії, бо мав одну зриму ваду. Помітно накульгував після того, як ще в дитинстві його ліву ногу пошкодив падаючий стовбур розчахнутого блискавицею ясена. Не взяли його до себе й повстанці. І юнак розумів їх, бо не хотів нікому бути тягарем. Та ще зараз, коли ніхто не міг сказати нічого певного.
Командир “Клен”, бачачи це, порадив хлопцеві не впадати у відчай, а легалізувавшись, допомагати їм. Омелькові така пропозиція не дуже сподобалася і він відверто сказав про це. Бо все ж сподівався, що і йому знайдеться місце серед повстанців. Ні, він розумів, що з його ногою не може бути мови про якусь участь у боях. Але знав і про те, що в таборі треба й інших людей. А він вважав себе непоганим чоботарем. Про це йому говорили всі, хто приносив лагодити свою взуванку. Знав про таке його вміння і “Клен”, бо й сам не раз приходив до нього. І юнак сподівався, що його це може виручити. Пробував переконати командира.
– Дивний ти, Омельку! – говорив той. – Ніхто й не заперечує, що ти майстровий. Та чоботи нам інші можуть поремонтувати. А своїх людей у кожному селі нам дуже треба мати. Та ще й таких, як ти…
Це врешті-решт переконало Леськіва.
– Можеш навіть оженитися, – продовжив “Клен”. – Я ж знаю, що ти небайдужий до моєї сестри.
Хлопцеві дуже подобалася Марійка Ярмак. Невисока, ставна, з русою косою. А як співала вона! Аж всі заслуховувались! Та не лише це впадало йому у вічі. Омелько не раз переконувався у її доброті. Ніколи вона не образила каліку, який дивився на неї закоханими очима.
Дівчина це бачила. Й у глибині душі сподівалася, що той таки вголос скаже про свої почування. Бо Марійка, сама не знаючи коли, полюбила хлопця. Він заступався за неї, коли у школі хотіли образити юні бешкетники. Звичайно, вони побороли б малого, якби дійшло до бійки. Але у його погляді в такі моменти було щось таке, що їх відлякувало, і хлопчаки, знітившись, відступали.
Тоді ж сталася пригода, про яку довго говорили у селі. Наприкінці зими учні після уроків надумали погратися за селом біля річки. Спочатку бігали з веселим вереском і кидалися снігом на одному березі. Потім хтось сказав, що непогано було б перейти на інший. Усі погодилися. І діти, розбившись на групки, вервечками пішли по льоду. Може, все й завершилося б добре, але… Марійка йшла останньою у зграйці дітлахів. Коли подолали половину шляху, лід по-зрадницьки заскреготів під ногами дівчини. І вона опинилася в ополонці… Ті, що були попереду, побоялися вертатись назад і мерщій кинулися до берега. Застигли там, мов укопані, не знаючи, що робити. Хтось із хлопців, які тільки готувалися до переходу, побіг у село, щоб покликати на поміч старших. Омелько теж ще не встиг оговтатись від несподіванки. Але це тривало недовго. Рішення прийшло само собою. Хлопець з усієї сили зламав стовбур молодої берези, яка росла на березі. Один кінець потягнув до дівчини. Але її руки не змогли дотягти його. Тоді Леськів зробив сам декілька кроків по кризі й знову кинув зламану палицю. Цього разу Марійка змогла схопити її. Рятівник спробував налягти на палицю і рвонув її до себе.
Але безрезультатно. Тоді йому кинулися допомагати хлопці, які були поруч. Гуртом вони зробили те, чого не зміг сам Омелько. Коли саньми примчався старий Ярмак, його дочка була уже на березі…
…Минули роки. Але вони мало змінили хлопця. Правда, у його вигляді з’явилась якась вуглуватість. А ще стала більш помітною рішучість. Ніхто не робив дивини із того, що він залишився ніжним. Хоч, чесно кажучи, час зовсім нікого не заохочував до цього.
…Ця розмова юнака з повстанським командиром відбувалася у передвеликодній піст. А невдовзі й після нього Омелян заслав сватів до Ярмаків. І вони повернулися без гарбуза.
ІІ
Після Великодня Леськів перейшов жити до молодої дружини, бо в обійсті батьків було затісно. Тут уже оселився його старший брат із жінкою, яка ось-ось мала народити. Ніхто, звісно, не знав, чи ота дитина побачить батька, якого забрали у солдати силоміць. Не міг нічого сказати і юнак, коли прощався з братовою, йдучи до Ярмаків. Але намагався заспокоїти її. Мовляв, усе буде добре. Хоч і сам мало вірив у це. Може, тому, що добре знав брата. Той, звичайно, буде обережним. Але на війні може трапитись по-всякому. А ще був переконаний, що його кревняк життя не пошкодує, аби виручити товариша.
…Життя з молодою дружиною не було таким безхмарним, як може здатися на перший погляд. Хтось таки доніс червонопогонникам, що Марійка – рідна сестра повстанського командира, якого вони ніяк не могли упіймати. І тепер майже щоночі вривалися у хату зайди, перевертаючи все у ній догори дном.
Сподівалися, що “Клен” якось завітає до батьківської хати і вони його візьмуть без єдиного пострілу. Дуже вже мріяв про таке лейтенант Харченко, який командував солдатами. Він часто говорив про це Марійці та Омелькові. Й самовпевнено заявляв, що неодмінно це зробить. Не знав хвалькуватий офіцерик, що вже наступного дня все ставало відомим “Кленові”. Омелько приходив на обійстя Івасюка на іншому кінці села, де його чекав посланець від швагра. А іноді той навідувався сам, залишаючи охорону неподалік у густих хащах біля старого кар’єру. Зустрівшись із родичем, Омелько сам просився до повстанців, бо, мовляв, уже немає сили терпіти все. Коли ж “Клен” нагадував про сестру, Леськів намагався переконати його, що Марійка все правильно зрозуміє і не треба хвилюватися. Але той, спохмурнівши, припиняв ці розмови й неодмінно повелівав Леськіву повертатися до сестри…
ІІІ
Енкавеесівці, використавши стрілецьку дивізію, яка прямувала на фронт, вирішили вижити українських партизанів із навколишніх лісів. І це їм у той момент вдалося.
Боївкарям довелося тимчасово перейти на сусідній терен, де обстановка була більш сприятливою. “Клен” перед тим, як із бойовими побратимами на деякий час залишити облюбовану місцину, вирішив зустрітися із сестрою.
Марійка й Омелько саме були вдома, коли від Івасюків із грипсом прибіг хлопчина. Вручивши послання, він мерщій подався додому, бо дуже хотів бути там. Родичі теж не барилися, отримавши умовний сигнал. Вони демонстративно йшли селом. Омелько взяв дружину під руку й обоє про щось весело гомоніли. Ніхто навіть не звернув уваги, що сімейство завернуло до хати Івасюків. Може, тому, що вони були далекими родичами Леськіва. І ніхто, зрозуміло, не підозрював про причину несподіваного візиту посеред будня.
ІV
Повернення позначилося тим, що під час останнього перебазування повстанці несподівано потрапили в засідку і “Клена” у перестрілці поранили в ногу випадковою кулею. Він упав у густу зелену траву. І вже наготувався дорого віддати своє життя, як побачив червонопогонників, котрі підбігали до нього. Та повстанці декількома пострілами змусили їх залягти, а самі, пригинаючись, підбігли до командира. Піднявши його, мерщій гайнули до лісу, що виднівся за пагорбом.
Нарешті сосни заховали їх. Солдати не переслідували, бо червонопогонників було небагато. На засідку вони могли спромогтися, звісно. А тут можна було отримати кулю від супротивника. Але нікому не хотілося ставати живою мішенню.
А хлопці опустилися в криївку. І зраділи, що тут ніхто не встиг побувати. Очевидно, облавники ходили лісом, але так і не змогли помітити ляди біля сосон на березі річки.
“Кленові” пощастило. Ворожа куля пройшла навиліт. Правда, він втратив багато крові, поки його несли до лісу, де нарешті змогли перев’язати.
Але, що б там не було, а рана загоювалася. Командир уже ходив бункером, опираючись на букову палицю. Він не гаяв часу, посилаючи зв’язкових у різні кінці.
V
А вістки не тішили. З Гніздищ повідомили, що арештовано Івасюка. Ще через кілька днів його сім’ю посадили на підводу, “милостиво” дозволивши взяти лише деякі з найнеобхідніших речей. І повезли на залізницю, щоб звідти товарняком етапувати до Сибіру.
Але родина була неповною. Кудись, скориставшись хвилинною неувагою молодого солдата, втік хлопчина, який ще недавно приносив грипса Леськівим.
Через декілька днів “Клен” зустріне його на явці в сусідньому селі. Сюди його приведе станичний, зустрівши хлопчака у лісі, куди подався за хмизом. І не тільки подбав про нього, давши наїстися. Взявши стомлене дитинча за худі плечі, повів до чужої хати. А сам повідомив “Клена” про усе, що сталося.
Скоро той прийшов на явку, хоча нога ще поболювала. Хтось із хлопців запропонував, що сходить у село і все вирішить. Але командир був невблаганним. Він таки залишив бункер, накульгуючи, попрямував до села. Двоє повстанців супроводжували його усю дорогу і залягли у рові біля хати, де відбувалася зустріч.
Вони довгенько бесідували. Дивлячись на хлопця, він чомусь почав пригадувати своє дитинство, коли йому нерідко перепадало на горіхи від батька за витівки. Якось він, ще будучи підлітком, насипав повно снігу у комин хати війта і потім реготав, коли той з родиною бігав несамовито довкола хати. Хтось тоді таки помітив хлопчака. І все закінчилося тим, що батько добряче “пописав” його нижче спини широким ременем, не звертаючи ніякої уваги на плач сина. А як втирав сльози він, коли в перший день війни тато і мама загинули від вибуху бомби на сусідньому городі.
Йому тоді минуло 22. А він плакав, як малий хлопчисько, коли батьків хоронили на сільському цвинтарі. Навіть більше за свою молодшу сестру, яка починала проливати сльози з будь-якого сумного приводу.
“Клен” подбав, щоб малого Івасюка переправили до Львова. а вже звідти його на Донеччину із підробленими документами, щоб там загубився межи різними людьми.
VI
У ті ж дні сталася ще одна подія, про яку не можна не згадати. Тим паче, що вона суттєво вплинула на життя багатьох учасників цієї історії.
Ранкової пори, коли хлопці відпочивали, а кілька стрільців були на стійці, один з них привів на галяву біля криївки двох чоловіків із зав’язаними очима.
Коли незнайомців поставили перед “Кленом” він упізнав одного. Це був знайомий юнак із сусіднього села. Вони раніше неодноразово зустрічалися, бо той теж мав зв’язки з окружним провідником. А другого він не знав. І це чомусь його занепокоїло.
Заклавши руки за спиною, він ходив бункером і слухав розповіді обох.
– Мене арештували вранці, – говорив знайомий. – І разом з іншими повели до Крем’янця у тюрму. Там нас били, ламали пальці, копали ногами. Ще й досі все тіло болить. Знали б ви, як нас мучили.
– А цей? – запитав “Клен” і показав на другого затриманого.
– То совітський солдат, – почув у відповідь. – Він допоміг мені вибратися. Я думаю, друже “Клене”, що пришелець стане добрим стрільцем.
– Про це ще рано говорити, – похмуро мовив командир. – Ліпше детальніше розкажи, як все сталося.
– Вчора вночі він вивів мене з тюрми, – знову озвався той і подивився на свого рятівника, який продовжував стояти посеред бункера. – Вранці опинилися в якомусь селі. Там він нікого не знав.
– А тут як опинилися? – не вгавав “Клен”.
– Він сам запропонував шукати партизанів, – зізнався земляк. – Ще й автомата дав, а в лісі нас зупинили.
– Тепер почуємо ще одну історію, – проговорив “Клен” і звернувся до незнайомця. – Бо годиться вислухати всіх.
– Та я нічого особливого не скажу, – почав той. – Звуть мене Олексій Чумаченко. Народився у Полтавській області. Мені було вісім у той голодний рік. Батьків змусили записатися до колгоспу. А потім вони вийшли з нього, коли у газетах з’явилася стаття Сталіна.
“Клен” уважно слухав ці слова, а дочекавшись пори, коли оповідач змовкне, переводячи подих, мовив:
– І що?
– Скоро після того до нас прийшли комсомольці, – сказав той. – Вони шукали хліба. І залізними щупами знайшли кукурудзу, сховану глибоко під долівкою. Бачили ви б яку яму вигехкали оті шукачі, аби знайти сховок. А здоровань Онисим запхав татові до рота качана і вдарив його. Вітця кров’ю залило. Потім він помер. І вже не уздрів, як голод забрав мою маму і старшого брата. Він перед смертю дуже просив помститися за все комуні.
– І ви вирішили діяти за його заповітом? – командир був невблаганним у своєму суворому тоні. Хоч і намагався проявляти чемність, ведучи бесіду.
– А що тут такого? – продовжував той, нічого не помітивши у різкості “Клена”. – Мені якось вдалося вижити. У село з Полтави приїхала машина. Мамина сестра забрала мене до себе. А потім я опинився у дитбудинку. Під час війни побував у рідному селі. І знов зустрів отого Онисима. Аж злякався від того, що він став поліцаєм.
– Дивно, дивно, – сказав “Клен”. – І треба ж було діяти так.
– Ти в чомусь його підозрюєш? – поцікавився знайомець.
– Босяки давно хочуть заслати свого вивідувача. І що їм життя якогось чекіста?
– Але не в даному випадку, – переконливо мовив його співбесідник. – Я за нього впевнений.
Так чужак став стрільцем у чоті “Клена”. Хоч командир з якоюсь насторогою ставився до нього. І мав намір віддати його есбістам для детальнішої перевірки. Чомусь був впевнений, що отримає потрібний результат.
VII
Але так склалися обставини, що “Кленові” на деякий час довелося відмовитися від затії. Бо його чота знову втрапила в облаву і довелося терміново зриватися з насидженого місця. Під час цього відступу новачок встрелив з кулемета кількох переслідувачів. Його самого поранило сліпою кулею. Ніхто, звичайно, не підозрював, що східняк веде підступну гру. Ще перед початком операції молодому лейтенантові – чекістові в одному кабінеті сказали: “Може статися так, що бандери захочуть перевірити тебе. Тоді дій за обставинами. І не зважай на вбитих чи поранених солдатів. Виконане тобою завдання виправдає все”. І це він миттєво згадав, коли підхопив важезний скоростріл з рук падаючого кулеметника, лице якого миттєво залила кров з рани.
Вже тоді, коли відірвалися від переслідувачів, подумав, що трафунок з облавою добряче допоміг йому. Коли оклигав, “Клен” змінив своє рішення і навіть наблизив новачка до себе. Звісно, ця переміна не всім сподобалася. Хлопці не розуміли командира, але він швидко припиняв усі розмови, бо так хотів і чомусь не бажав нікого слухати.
VIII
А після цього вийшов ще один випадок. З рідного села “Кленові” надійшла звістка, що з хати його сестри знято посилений нагляд. Бо червонопогонники вже почали сумніватися, що він колись прийде сюди. І лейтенант Харченко серед ночі не вривається до оселі родичів із своїми поплічниками.
Чотовий подумав, що цим можна скористатися. Одного вечора, коли літо було у розпалі, “Клен” постукав у двері Марійчиної хати. Він не знав, що незадовго до того вона пішла до родичів у протилежний куток села і сказала Омелькові, що там і ночуватиме.
“Клен” встигнув помитися у теплій воді і одягнути свіжу білизну, коли до світлиці несподівано вдерся Харченко, зірвавши двері з петель і наставивши пістолет. Його супротивник у ту мить був беззбройним, бо “шмайсер” залишився на печі. Аби виграти момент, Омелян щосили кинувся на напасника і звалив його на підлогу, не даючи можливості вистрілити. “Клен” швидко оговтався і схопив автомат, спрямувавши дуло у груди Харченкові. Але вистрілити не встиг. До хати вдерлися червонопогонники, брязкаючи зброєю. Хлопці думали, що вже настав кінець, але трапилося несподіване. За дверима раптово пролунав короткий зойк. Двоє солдатів уже хотіли кинутися туди. Та враз крізь вікна, вибивши скло, з’явилися дула автоматів, а до світлиці вбіг повстанець і запропонував всім скласти зброю, якщо хочуть залишитися живими.
Першим це зробив Харченко, кинувши долілиць пістолета. Так вчинили і солдати. А після того повстанці увійшли до хати. Хлопці недовго думаючи, зв’язали нападників і роззброїли їх, забравши обойми.
Омелян подався з ними. А після бою з чекістами, коли йому дивом вдалося вирватися з оточення, Леськів, отримавши псевдо “Боян”, таки став своїм у чоті “Клена”.
Пісня друга
IХ
Ніч.
Несподіваний стукіт у двері. Владний.
– Свої! – подумала Марійка і поспішила відчиняти.
І мимоволі відсахнулася, брязнувши клямкою. При місячному світлі уздріла на порозі Харченка. Він грубо відштовхнув її і безцеремонно увійшов до оселі, махнувши рукою солдатам, які стовбичили за ним. Ті розбіглися хатою, тримаючи перед собою автомати. Вони зазирали у кожен закуток.
– Ніде нікого немає! – доповідали усі лейтенантові.
Він і сам знав про це, бо його люди цілісінький день стежили за оселею Ярмаків і вже повідомили, що там нікого, крім господині, немає. Просто йому дуже хотілося помститися хоч їй за недавнє приниження. Бо після тієї історії він ледь “не загримів” на фронт. Але від цієї покари його врятував начальник районного відділення НКВС, заявивши, що не хоче таким чином позбуватися офіцерів. І Харченко був дуже вдячним йому за це. Його зовсім не бентежило те, що солдатів, які ходили з ним тієї ночі, кудись забрали. З’явилася чутка, що вони опинилися на передовій.
Молоденький лейтенантик боявся такої “перспективи” і з шкіри ліз, щоб її уникнути. Так було і зараз.
– Тим краще! – раптово проказав він, почувши останню доповідь солдата, – Повеселимося!
І в цю мить уважно подивився на молоду жінку.
– Чого застигла, як вкопана? – звернувся до неї. – Тебе маємо на увазі.
– Хочете мене обезчестити?
– Ти дивись! – вигукнув він, зручніше сідаючи у крісло. – Сестра і жінка бандитів заговорила про якусь честь. Чи не запізно?
Вона, почувши ці слова, ще більше закусила губи. А потім, стріпнувши густою косою, відважно ступила на середину кімнати.
– Що ж робіть, що хочете, якщо нічого іншого не вмієте…
Її плечі затряслися у безсилому плачі.
Ця сценка остудила Харченка. І він наказав солдатам вийти надвір та чекати його там. Він не думав, що молода дружина Леськіва так вороже настроїться проти нічних візитерів. Бо гадав, що вона буде лояльнішою в такій обстановці. Адже знав, солдатам тільки дай наказ і вони все зроблять. Але Харченко вирішив тільки полякати молоду жінку і не вдаватися до крайнощів. Бо в глибині душі ще леліяв надію, що через Марійку таки вдасться упіймати обох бандерівців у їхній хаті.
Х
А хлопці з чоти “Клена” теж не дрімали.
Вони дістали завдання разом з іншими загонами розгромити більшовицький гарнізон у недалекій Бережанці. Бо тамтешні червонопогонники зовсім озвіріли, знущаючись з місцевих селян.
Якось дівчина-комсомолка, яку прислали вчителювати із Східної України, у сільраді несміливим голосом дорікнула командирові за негідні вчинки. Коли той стукнув кулаком по столу і звелів їй замовкнути, вона вперто пообіцяла розповісти про все у райкомі партії. І поплатилася за це, хоч і не думала про таку розв’язку.
Після опівночі у хату (а квартирувала вона у літньої жінки, сина якої забрали на фронт) глухо загупали. Господиня встала з печі, накинула на себе якусь одежину і, запаливши лампу, пішла до дверей.
– Хто там?
– Відчиняй скоріше! – почувся нетерплячий голос.
Стара забрязкотіла клямкою. Нарешті впоралася з нею. І відразу впала долілиць від сильного удару. Лампа вилетіла з її рук і покотилася долівкою.
– Що ви робите? – схопилася дівчина і накинулася маленькими кулачками на кривдника господині. Той байдуже відштовхнув її.
– Чого церемонитесь? – озвавсь чийсь голос. – Беріть її!
Селянка вже оклигала і звелася на ноги. Вона угледіла, як двоє здорованів заламують руки квартирантці. Та відбивалася, наче дика кішка, царапаючи їхні лиця. І кинулася на допомогу.
Та її зненацька звалив удар приклада у голову. Вона втратила свідомість. І вже не відчула, як в її серце увійшло лезо штика.
А вчительку повели у ніч. Наступного вечора пастухи випадково знайшли її розтерзане тіло на дні старого глиниська, до якого вже давно не було ніякої дороги.
… На хуторі за декілька кілометрів від села вони закатували господаря, випитуючи його про криївку, про яку той нічого не знав. А дружину і двох дочок згвалтували, а потім закололи штиками. Та цього їм здалося замало. І солдати підпалили садибу, кинувши у вогонь тіла нещасних. Цей останній акт трагедії бачив далекий родич господаря, йдучи на хутір. Угледівши біду, він причаївся за валунами. І побачив лише гарнізонців, які не раз зустрічав у селі, бо жив там.
Згодом від нього повстанці взнали про все. А солдати, повернувшись у старий постерунок, говорили, що не встигли на хутір, де бандерівці вбили безневинних людей. Вони, мовляв, переслідували їх до самісінького лісу, але ті зникли за деревами. Наче крізь землю провалилися.
ХI
Було зрозуміло, що далі миритися з цим не можна. І окружний провідник повелів пришвидшити підготовку до акції. “Кленові” доручили негайно провести розвідку. Цей вибір не став для нього випадковістю. Адже серед його стрільців були вихідці з цього села. І з настанням ночі вони вирушили до знайомих місцин.
Гарнізонці виставивши вартових, відпочивали по-своєму. Спочатку декілька з них розбрелися селом, шукаючи сивуху. І скоро повернулися, несучи перед собою бутлі з мутною рідиною.
Після доброї пиятики якийсь узбек, похитуючись, пішов до близької церкви. Він випорожнився біля кількох могил. А зробивши свою справу, несамовито почав згинати до землі хрести, які виднілися у темені.
Не бачив як у пітьмавиці з трави піднялася чиясь постать і в могутньому стрибку звалила п’яного варвара на землю. Вже, мабуть, обірвалося б життя солдата, бо в руці месника блиснув ніж. Але він вчасно згадав слова “Клена” про те, що не можна нічим виявляти себе у розвідці. І безсило опустив зброю.
Та наступної ночі він застосував її. Нічого дивного в тому не було, бо надійшла команда провести операцію і йому разом з іншими наказали знешкодити вартових. І разом з іншими прийшов до околиці села. А вже звідти короткими перебіжками наблизився до школи, яка розташовувалася на одній вулиці з постерунком. Він сам бачив, що вартовий там зупиняється. Коли той справді наблизився туди, в його горло впилося лезо ножа. Він беззвучно опустився на землю.
– Якось навіть нецікаво, – подумав він, витираючи від крові холодну зброю. Та недовго міркував над цим. Бо мусив поспішати. І вже через декілька миттєвостей плазував у траві біля церкви, де вчора мав сутичку. Скоро сюди приповзли “Клен” і його хлопці. Свої “шмайсери” вони спрямували на двері і на вікна постерунку, які чомусь ще світилися. Чекали на умовний сигнал.
І він пролунав. З протилежного від постерунку боку у небу полізла зелена ракета. Раптово застрочили автомати.
Гарнізонці подумали, що хтось наступає на них лише з одного боку. І, загасивши світло, зі зброєю кинулись до дверей. Але були змушені відкотитися від них, залишивши на сходах чийсь труп, бо сліпа куля попала в лоб солдата. А через декілька хвилин усе було закінчено. Свою справу зробили вибухи гранат, які зусібіч метнули стрільці.
Спочатку одна з них зірвалася у кімнаті, звідки чувся найбільший опір. Звідти найчастіше у бік повстанців сипалися автоматні черги і вилітав трасуючий вогонь. Вибух, очевидно, завдав чималої шкоди, бо там на якийсь момент примовкли, а потім почали озиватися ще лютіше, хоч дружних пострілів помітно поменшало. Це додало натхнення іншим солдатам. Але становища не змінило. Бо через мить інша граната здетонувала з боєприпасами, які були у приміщенні. І з вікон раптово вирвалося полум’я. А невдовзі його язики почали лизати усю будівлю, заглушуючи крики людей.
Пожежа освітила нічну темінь. І під її блиски повстанці залишили Бережанку.
ХII
Розгром гарнізону у селі сполошив босяків. І вони посилили заходи безпеки. На прочісування навколишніх лісів було кинуто дивізію, яка мала відбути на фронт. Але це не дало ніякого результату. Доблесні вояки зуміли знайти лише декілька криївок, в яких нікого не було. Як і колись, повстанці непомітно покинули терен.
Лише в одному гайку їх чекала удача, якщо можна так сказати. В покинутій лісничівці спало декілька п’яних хлопців.
Розбудивши їх прикладами, швидко дізналися, що ті не мають ніякого відношення до нападу на гарнізон. Просто в одному ватагу зібралися хлопці – втікачі від червоної армії і грабували селян. Солдати забрали їхню зброю і під конвоєм повели до начальства.
ХІІІ
Стрілецька дивізія сіла у вагони на залізничній станції у Дубно і поїхала на фронт. Там вона потрапила у непросту ситуацію. Під час боїв на солдатів не тільки сипалися фашистські кулі. Відступати не було куди, бо позаду теж стояли комсомольці із загороджувальних загонів і нещадно сікли з автоматів. І кулі попадали в тих, хто хотів відійти.
А повстанці знову повернулися до свого лісу. Час від часу стрільці вирушали з різноманітними акціями до навколишніх сіл. А у хвилини перепочинку “Клен” подовгу розмовляв із своїм швагром. У такі хвилини Омелян часто звертався до нього, як до Миколи. Хіба можна щось погане говорити про це, коли бесідували родичі?
– Якось воно буде, Омельку, – говорив той. – Я вірю, що у вас з Марійкою все складеться добре. А те, що маємо тепер, схлине за водою.
– Хотілося б вірити, – похмуро відказав Леськів. – Але щось мені не дає спокою.
– Не треба сумувати, – чуючи це, мовив “Клен”.
Обнявши його плечі, намагався заспокоїти. – Не годиться воякові бути таким…
Швагро нічого не казав у відповідь. Може, тому, що думками був у Гніздищах біля Марійки.
ХIV
Надійшла вказівка ліквідувати голову сільради і його секретаря в селі, де колись жив один із стрільців. Він розповідав, що колись обоє були членами КПЗУ. Та німецькі репресії оминули їх, бо вдалося переконати гітлерівців. що у їхньому селі немає комуністів та євреїв. Щодо останніх то було чистісінькою правдою. Свого часу тут мешкала одна жидівська родина, але перед війною вона кудись спішно виїхала. Проснулися люди. а в хаті нікого нема. Усі зникли в невідомому напрямку.
А комуністи таки були. Вони до приходу “перших совітів” щось там робили у своєму осередку. Правда, він існував аж у волосному селі, бо тут чомусь ніхто не хотів сприймати їх усерйоз. Це дуже злило обох, але вони нічого не могли діяти. І злість затаїли. Раділи, звичайно, що так повезло в німецьку окупацію. На фронт не попали. Одного дня в село приторохкотіла бричка з районним начальником, обвішаним зброєю. Він повідомив, що із сьогоднішнього дня старший стає головою сільради, а молодший – секретарем.
Не без їхньої допомоги невдовзі всіх дорослих чоловіків мобілізували на фронт. І в селі залишилися старенькі жінки, діти та каліки. Але біди тільки починалися. Бо голова сільради та секретар надумали по-своєму “подякувати” тим, хто порятував їх у скрутні хвилини. І саме їхні родини стали першими жертвами більшовицьких репресій. Ті сім’ї одна за одною опинялися серед вивезених. А посіпаки вдоволено потирали руки.
Якось сталася пригода. Із села вивозили рідних Сергія Зайця, який був комендантом поліції. На підводі був вже його молодший брат Степан, котрий і став стрільцем у “Клена”. Йому вдалося втекти, коли почалася веремія.
А сталося ось що. Коли під наглядом червонопогонників Зайці закінчували приготування до далекої дороги, на подвір’я зайшов голова сільради. Дихаючи перегаром, він про щось почав говорити із старшим над солдатами. І в цей час до них підійшла стара Зайчиха. Вона кинулася в ноги тому, кого більше знала.
– Ти ж добре знав Сергія і ми нікому нічого поганого не зробили!
Старенька ще сильніше заплакала й схопила його за полу піджака. Це дуже розлютило голову сільради і він вирвався. копнувши обцасом в живіт. Зайчиха впала на землю і вдарилася в якийсь камінь на подвір’ї, знепритомніла. В пору, коли її відливали криничною водою, на обійсті зчинився гамір. Ним скористався Степан і побіг вуличкою, скочивши з підводи. Солдати стріляли навздогін, але жодна куля не влучила у хлопця. Він зник у лісі. в якийсь побоялися поткнутися червонопогонники. А згодом Степан опинився у “Клена”.
Заєць тільки повернувся з варти, коли до нього підійшов командир.
– Підеш з нами! – сухо наказав він.
Сергій перед тим, як вирушити на завдання ретельно перевірив свій “шмайсер”. А після того пішов до підводи, котра повезла чотирьох месників до села.
Неподалік околиці “Клен” звелів Омелянові і Сергієві ждати їх тут, сам ще з одним стрільцем почав переодягатися в офіцерську форму. Через хвилину перед ними стояли ставні капітани – “енкаведисти”, поблискували медалями на грудях. І поправляли автомати та пістолети.
Ніхто не звернув уваги, що вони увійшли у село. Бо люди вже звикли до того, що приходять військові. Тож до сільради відвідувачі вступали без перешкод. Але застали там лише секретаря, а голови ще не було.
– То проведіть до нього! – розпорядився один з офіцерів.
Секретар мовчки встав за столу і став одягати кашкета на лисувату голову. Чесно кажучи, він не хотів плутанитися через усе село. Але що вдієш, коли не можна не виконати наказ офіцерів. Та й ще сказаний тоном, що не терпів заперечень.
Втрьох вийшли за поріг сільради. Але далеко зайти не встигли. Бо біля одної хати уздріли голову. Він щось говорив двом жінкам із серпами у руках.
– Ви за мною, товариші? – звернувся він, побачивши свого секретаря у супроводі двох офіцерів.
“Клен” у формі капітана згідливо кивнув головою і повелів підійти до нього.
– Що тут таке? – поцікавився.
– Та нічого особливого, – мовив голова. – Просто уже завершується жнивна пора, а у нас ще не всі хліби зібрано.
– Чому ж не залишили для цього хоча б хворих чоловіків? – погрозливо запитав капітан.
Не розуміючи, глянув на нього голова. Наче на чужака, який нічого не розуміє.
– Хіба на фронті вони зайві? – запитав.
І став чекати слів від офіцерів. В його серце почала заповзати якась ще незрозуміла тривога.
– Ми цього не кажемо, – перебили його. – Але цілком зрозуміло, що тут не буде потрібних хлібопоставок. І змушені арештувати обох.
– Нічого у районі з усім розберуться! – відчеканив голова.
– А ми вас повеземо туди, – сказав “Клен”, поправляючи кобуру, – Тільки, товаришочки, вам доведеться трішки прогулятися за село. Там стоїть наша підвода, а боєць пасе коней.
Четверо рушили туди, хоч голова і секретар ніяк не могли зрозуміти причини свого арешту. Все стало зрозумілим, коли підійшли до підводи. З неї піднявся Степан. А Омелян порався біля коней.
Голова ще раз глянув на Зайця. І з нелюдською силою жбурнув хлопця на “Клена”. Ті попадали на землю, а секретар встигн вибити автомата з рук другого капітана. І разом з товаришем кинувся навтікача.
Думали, мабуть, що в полі їх не наздоженуть навіть кулі. Але помилилися. Бо Омелян, полишивши коней, прицілився і вистрілив зі свого автомата декількома чергами. Обоє втікачів впали у густу траву.
ХV
Того ж дня у селі таки побував начальник районного відділення НКВС. Бо те, що вбили голову сільради і секретаря не могло його не роздратувати. Він був упевнений, що це справа рук бандерівців. Ще більше переконався в цьому, коли почали допитувати селян, які бачили офіцерів.
Вони почали описувати їх. Один словесний портрет видався дуже знайомим. Портрет “Клена” начальник мав у районному відділенні. Якраз розглядав його, коли задзвонив телефон і його сповістили про пригоду. Налякані селяни говорили про вусатого офіцера. І цей опис чомусь нагадував Миколу Ярмаша.
“Це був він”, – подумав начальник.
А в цей час до кімнати увійшов Харченко.
Глянувши на його заклопотане лице, сказав:
– Ти ось що зроби. Зніми нагляд з хати Ярмаків. І нічних нальотів туди не треба.
– Як це? – здивувався лейтенант.
– А не треба вже цього, – махнув рукою начальник. – Скоро заговорить таємна зброя. За розрахунками вона вже там.
І по-змовницьки підморгнув лейтенантові.
Харченко послухав начальника. І Марійці перестали надокучати нічними візитами. Молода жінка відчула себе по-іншому. На душі з’явилася полегкість, якої давно не було. Особливо після того, як її чоловік був змушений переховуватися від босяків. Та й брата вони дуже хотіли упіймати.
Звістка про те, що вороги зняли нагляд над оселею Ярмаків швидко долетіла у повстанський табір. Дехто радів цьому. І перш за все Микола та Омелян. Інші вважали, що це чекістська пастка і варто все ж бути обережними. Слухаючи їх, “Клен” вирішив все ж побувати у сестри. Підтримав його і швагро.
Але заходів безпеки все ж вжили. До Гніздища обоє пішли у супроводі декількох стрільців. Домовились, що вони підтримають вогнем командира і його родича, якщо виникне потреба. Тож темної ночі постукали у двері. Марійка подумала, що знову прийшли “нічні гості” і, накинувши на себе якусь одежину пішла до дверей.
– Це – я! – почула чоловіків голос і брязнула клямкою.
Через мить перед нею постало двоє. У тьмавому мерехтінні лампи вона упізнала ще й брата. Зраділо кинулася обіймати обох, коли ті увійшли до оселі.
– Досить, Марійко! Досить! – говорив брат, намагаючись вирватися з її обіймів. Але старався зробити це обережно, дивлячись на живіт сестри, який почав округлюватися.
– І як назвете дитину? – поцікавився він, глянувши на неї.
– Ще не знаю… – зашарілася вона.
– А що тут довго гадати? – втрутився в цей діалог Омелян. – Коли з’явиться дівчинка назвемо Марійкою, а хлопець – Миколою…
XVI
І далі потягнулися повстанські будні, сповнені небезпеки. Якось після атентату над більшовицькими посіпаками від зверхників надійшла команда полякати гарнізон, який з’явився замість розгромленого. Бо знову дуже вже росперезалися чужаки. Нікого не жаліли.
«Клен”, почувши це, став думати як ліпше виконати наказ. Довго міркував, бо ж було над чим. А потім звернувся до Омеляна:
– Бери підводу і поїдемо.
– Удвох? – спантеличено поцікавився той, бо не думав, що так може бути.
– Не дрейф, – мовив до “Бояна”. – Все буде добре.
Ця впевненість “Клена” передалася йому і він пішов запрягати коней. Коли все було закінчено, командир підійшов до підводи. Омелян клав зброю на днище, до якого колись було прибито кілька дощок. І в цю мить на його плече лягла чиясь рука. Він звів голову і відсахнувся. Перед ним стояв якийсь дідок у поношеній одежині. І хотів схопитися за пістолет. Але дідок раптом заговорив голосом Миколи:
– Кинь, Омельку, цю забавлянку. Нам треба їхати.
Він прудко скочив на віз. А Леськів, хоч і образився на швагра за його ще до кінця незрозумілий маскарад, вмостився на місці візничого. Доки їхали до Бережанки. “Клен” пояснив затію. Він сказав, що підвода мусить чекати його коло млина, а коли вийде з будинку гарнізону, швидко під’їхати. Мовляв, до мельників завжди приїжджають звідусіль і ніхто не зверне уваги на чужака.
– І це все? – розчаровано перепитав “Боян”.
– Так! – впевнено мовив “Клен”.
… Зрештою, так і сталося. Омелян, стоячи у черзі біля млина, зауважив, що дідок повільно вийшов з будинку та попрошкував вулицею. Погнав коней й швидко порівнявся з ним. Впав на сіно і прохрипів до родича:
– А тепер гони!
– Омелян цьвохнув батіжком і коні побігли ще швидше. Зупинилися, коли на декілька кілометрів від’їхали від села.
– Що ти зробив? – запитав візничий.
– А я написав їм листа: “Якщо ви не перестанете мучити наших людей, то ми вас знищимо так само непомітно, як я кладу цього листа”. І підсунув його між паперами, коли говорив з начальником, – засміявся “Клен”.
– Ох, і побігає босота!
ХVIII
Енкаведисти все ж не вгавали. Хоч у терені вони не проводили ніяких масштабних операцій, селяни потерпали від них. І повстанці знову надумали вчинити напад на гарнізон.
Степана Зайця і Олексія Чумаченка послали розвідати обстановку у селі. І вони подалися туди. Правда, “Клен” чомусь не захотів, аби вони йшли лише двоє. І хлопці пішли у супроводі декількох стрільців.
Перед селом зупинилися.
– Чекайте нас тут, – сказав Степан і обернувшись до Олексія, прошепотів – Пішли!
Осіння пітьмавиця поглинула дві постатті. А невдовзі тишу розпанахали постріли. Скоро вони наблизилися і туди, де на розвідників мали чекати повстанці.
Але їх там вже не було. Хлопці зникли і невдовзі повернулися у табір. Думали, що Степан та Олексій загинули, бо гарнізонці зчинили несусвітню стрілянину саме тоді, коли вони поткнулися у лігвисько босяків.
А там розігралася справжня трагедія. Почалася вона з того, що на розвідників випадково натрапив вартовий. Степан витягнув ножа, бо хотів ним прикончити того. і раптом на нього навалилося якесь тіло. І він став борюкатися з ним, упізнавши в нападникові Олексія. Не помітив тільки, як до сплетених на землі тіл підскочив вартовий і вдарив у голову прикладом автомата.
– Чого ти витріщився? – люто гаркнув Олексій. – Я – лейтенант держбезпеки Чумаченко. Буди усіх, бандери під селом…
Пісня третя
ХIХ
“Клен” і “Боян” нічого не знали. Бо після того, як розвідники рушили до Бережанки, вони подалися до Гніздища. Марійка мала народити дитину. Омелян дуже хотів побачити її. А швагро взявся супроводжувати його. Мабуть, тому, що й сам прагнув уздріти сестру.
До хати добралися без пригод. Марійка відчинила швидко. Але світла не запалювали. Так до ранку і проговорили у темряві. Перед світанком Микола, взявши автомата, мовив:
– Побудьте ще удвох, а я посторожую.
… Коли уранці вийшли з села, то крізь білий сніг побачили червонопагонників, які йшли на Гніздище розторгнутим строєм.
– Потрапили в якусь облаву, – подумав “Клен”.
І сказав до швагра, що треба десь заховатися, а там якось буде.
Та виявилося, що це запізно. Їх помітили. То ж червонопогонники залягли, час від часу пострілюючи в сторону двох невідомих. Ті теж почали відповідати короткими чергами.
“Клен”, оцінивши ситуацію, зашепотів до “Бояна”.
– Удвох нам не вибратися живими. Я залишуся затримати їх, а ти якось пробирайся до лісу. У тебе ж буде дитина. І ти ще маєш потурбуватися про Марійку…
Омелян хотів щось заперечити йому. Це, мабуть, помітив командир і продовжив суворим тоном:
– Нема часу для суперечок. Біжи! Це – мій останній наказ…
– Він висунувся з-за каменя, кидаючи гранату. І раптом Леськів побачив, як тіло швагра безсило впало на землю. Перевернув його і уздрів на чолі темну пляму, яку зробила сліпа куля, “Клен” не дихав. І “Боян”, витираючи сльози на лиці, закрив Миколині очі.
ХХ
“Боян” повними смертельної туги зіницями дивився на мертве тіло побратима, розуміючи, що вже нема від кого чекати допомоги цю хвилину, коли до нього підповзали обережні нападники.
– Здавайтеся, бандери!
Почутий голос здавався знайомим і Омелян почав гарячково згадувати. Тут йому зненацька подумалося про східняка, який був у їхній чоті.
– Так ось який ти! – подумав Леськів і метнув гранату туди, звідки пролунало звернення. Почувся вибух, а за ним пролунали людські зойки. Очевидно, когось зачепили осколки.
Це на якийсь час відтягнуло останній акт трагедії. Поки “Боян” вистрілював ріжки зі свого і “Кленового” автоматів, солдати стали ще обережнішими. Побачивши, що вже немає ніяких боєприпасів до ”шмайсерів”, вихопив із-за пазухи пістолет, чекаючи, аби вони підступили ближче.
– От і все, Омеляне! Настав твій час! – сказав сам до себе.
Востаннє глянув на “Клена”, на шматочок зимового неба. Приклав холодне дуло до скроні і натиснув на курок.
Відчув, як його тіло відірвалося від землі, а пострілу вже не почув. Бо не міг цього зробити.
І поранена земля гойднулася у німих корчах…
І ще більше почорніло, померкло сонце…
Чорне сонце.
ХХI
А наступного дня в селі народився Омелянів син. І нарекли його Миколою. Як хотів батько.