Якось… взяв та й вирішив – стати письменником. Прийшла в голову така думка – нав’язлива. Ну… не те, щоб – зопалу прийшла: раз друкують невідомого нікому київського охоронця в най(!)центральніших газетах (думаю собі), значить – маю право… Тобто: право – маю! А поскільки – звик усі питання вирішувати самостійно і поетапно (не залпом!), то і тут – не шукав знайомих, щоб допомогли чи хоч – підказали…
Хоча, один респектабельний бізнесмен, якому колись (як був директором школи) допоміг з атестатом про освіту… (допоміг – за так(!), хоч і незаконно)… Так-от – прорік він приблизно таке: «Скажіть: кого… і коли… А де… і як – то мої проблеми… Ми їх купимо… оптом! Кого треба… І через місяць… чи й раніше – будете у Спілці».
Не знаю, чи можливо було таким чином (галопом!) стати членом НСПУ, чи неможливо… Відмовився я… Уберіг від заплямованості честь і совість тих, хто мав би стати продажними… богами – для мене.
Пропозиція бізнесмена прозвучала 2009 року, коли у мене на руках вже були дві книжки: «ДУМКИ» та «ЦЕ ТАК ПРОСТО – ПИСАТИ ПРАВДУ», видані накладом в сто примірників (родина, друзі – Яблонський та Басенко, випускник «моєї» школи Саша Беляй, кілька учителів гімназії, де працював охоронцем, та кілька клієнтів автостоянки, де я охороняв автомобілі, – допомогли коштами. Цей промовистий факт – грів душу… Книжки гріли душу. Самотужки упорядкував-відредагував-вичитав… Добрий чолов’яга Толя Гончар – «змакетував», а його донька Оля – «дизайнувала» палітурки так, як я це собі уявляв. Бальзам – на душу! Навіть мав презентацію (чоловік 200 присутніх!), дякуючи керівникові Слов’янської гімназії Георгію Дмитровичу Беженару, який знав про мою тривалу «директорську епопею» протягом двадцяти з лишком років. Тому охоронець гімназії майже дві години мав у розпорядженні актову залу…
Отож: повертаємось у той час, коли я… взяв та й вирішив – стати письменником…
Одного досить похмурого осіннього недільного дня (листопад 2007 року), відіспавшись після кілька…надцяти діб «занурення» в роботу на трьох об’єктах (гімназія, автостоянка та «общага» студентів ), вирішив іти туди, де ніколи не був: в НСПУ – на Банкову, 2. Вирішив, бо… інакше вже – не міг. З вулиці Городецького повз Франків театр – сходами нагору… «Химери» песимістично нависали наді мною… Похмуро дивився на мене і президентський палац, де (в адміністрації) рік тому «шукав Правди» після звільнення з посади директора школи з політичних мотивів. Але ж – я не про те… Ось він – палац на Банковій, 2! СПІЛКА! Чи можна заходити до Храму Красного Слова пересічним громадянам? Туди-сюди походив… З трепетом відчинив масивні двері… Привітався… Саша – охоронець – буденно дозволив поблукати коридорами… Не буду відтворювати емоцій, внутрішнього трепету… Не смійтесь: сільська дитина (вже давно – доросла!), але ж – дитина…
Подякував Саші… Вийшов на вулицю… Чомусь подумалось, що треба з якогось дерева, що перед фасадом СПІЛКИ, відламати шматочок кори, щоб… повернутись. Враз біля мене припаркувалась машина! Червона машина… Відчинились дверцята – і на тротуар ступив високий чоловік… Неймовірно! Так не буває! Але ж – так є! Це ж не хто інший як… Головний Письменник України! Мабуть, я так ошелешено-зачаровано дивився на нього, що інакше, як сталось, – і не могло бути…
– Добрий день…
– Доброго Вам здоров’я!
– Ви – до мене?
– До… Вас… – а що було казати.
– Заходьте… на другий поверх… в приймальню… Дуже поспішаю! Зачекайте кілька хвилин… в приймальні! – і Головний Письменник України швидко зник за дверима приміщення СПІЛКИ.
І що робити? Іти! Піднімаюсь сходами… дивлюсь на Тараса… Чомусь помолився мовчки… На нього.
Роздивляюсь зачаровано приймальню…
– Так що у Вас? – голос Головного Письменника повернув мене у реальність.
– Та… пишу я… Хочу, щоб Ви – подивились… полистали. – (Свята наївність).
Письменник глянув на файл, в якому знічено принишкли десятків зо три аркушів з моїми віршами… І фото з прізвищем та ім’ям…
– Василю… Так я розумію?
– Василь…
– Василів любить література! Я поспішаю…
– Так-так… – і я рушив першим на вихід.
– Василику, – (вже біля авто), – тримайтесь, друже! Я поспішаю! – кинув на заднє сидіння файл з моєю писаниною. – Я прочитаю… Обов’язково! Тримайтесь, Василику…
Авто плавно відчалило та й поїхало туди, куди дуже поспішав Головний Письменник України… Я таки відламав шматочок кори з дерева, щоб повернутись… Не знаю – читав він чи ні мої Болі! Я більше не шукав зустрічі з ним, а мій номер телефону (під віршами вміщений) – не був ощасливлений його дзвінком. Свята наївність!
Щасливий і… ніякий – побрів до станції метро, щоб – на Позняки. В голову прийшов феноменальний висновок: потрібно відвідувати зібрання-презентації-вшанування-зустрічі… інші міроприємства, де бувають письменники. Потрібно побачити їх… живими… Придивитись… Відчути, хто з них – близький по духу… Заочно – знав багатьох: газети, журнали, радіо «КУЛЬТУРА» дозволяли вже досить пристойно орієнтуватись, що у нас – в літпроцесі, у тому числі – і в укрсучліті…
«Обізвалось» серце… На Кловській «обізвалось»… Так частенько бувало… Особливо – після кілька…надцятьох діб «занурення» в роботу на трьох об’єктах. Ліків з собою – немає! Світ затуманився, втратив реальні обриси… Хоч би не впасти! Вийшов на Печерській – і до ескалатора! Насилу-насилу доїхав на світ Божий! Трохи війнуло свіжістю, а на сходах виходу з підземного переходу – і мрякою війнуло в обличчя. Глянув на небо: помолився Ісусу… Богородиці… і – Тарасу. Подякував, що… Подякував та й годі!
На сходах – продавали журавлину… Кілька селян… Дядько – з відром, бабуся – з кошиком, дівча – років дванадцяти – з літровою банкою, ще хтось… Я нещодавно зробив для себе відкриття, що журавлина – то клюква. Тієї клюкви ніколи не пробував, бо у моїх краях – не росте… Але ж… клюква – журавлина: феноменально! Така цнотливо-ніжна назва! Журавлина! Лірично… лагідно… романтично…
Журавлина… Це ж треба!
Обперся на прясло та й закурив… А як же! Треба ж ефективно вгамувати серце! Цигарка – панацея! Аж враз! Тітонька… така собі – пишна(!) – зачепила полою плаща ту баночку (одну єдину – у дівчинки!) і… Покотився червонющий живий килим сходами донизу! Живий! Червоний! Феноменальний! Сумний… гіркий… трагічний килим. Шедевр і печаль…
Дівчатко тихо залилось сльозами. Плачу – не чути, але усе єство дитини пересмикувалось. Сльози – по щоках… Сльози… Сльози… А журавлина – розкотилась під ноги людям, які не зовсім то і увагу звертали – що це у них під підошвами червоніє. Народ взагалі – дуже швидко звикає до всього: до волі і неволі, до життя і смерті, до дня і ночі, до багатства і бідності, до журавлини… під ногами.
Дитя тихо плакало, і ніхто його не втішав… Тітонька навіть не обернулась, може – не помітила… Може… Дівчинка – плакала, я – курив…
Це ж воно – дівчиня – пронишпорило по тих болотах-хащах з надією – щось купити на ті грошенята, які мала б виручити за ягоди. Чи блузочку, чи штанці, чи, може, і на мобілку збирала… А може – мама хвора… А може – батько п’є… Може – мамі на ліки чи батькові – на пляшку…
Помацав у кишенях: два папірці… Дістав… «Десять» і «п’ять». «Богдан Хмельницький» пірнув знову туди, звідки випірнув: треба ж доїхати додому… А «Мазепа» мусив хоч трішечки допомогти дівчинці, що так і не продала свою журавлину. «Десятка» – новенька та яскрава – кольору журавлини! Стало прикро, що я – такий бідний… А так… То хоч так! Підійшов до дитини: «Це тобі – на дорогу… На проїзд… Не плач, доню… Не плач…. Усе в тебе буде добре! Ось побачиш!»
Дівча просвітліло на мить, подякувало… а сльози… Що поробиш, як воно саме… плачеться! Образа…
Щоб не порвати своїх душевних струн вдрузки, похапцем піднявся сходами та й пішов на зупинку – чекати «маршрутку».
Десь… через рік… Одного досить похмурого осіннього дня (листопад 2008 року), відіспавшись після кілька…надцяти діб занурення в роботу на трьох об’єктах, вирішив по обіді прогулятись Києвом… Здається, була середа… Робочий день, одним словом. З надією – вийшов «здому» (після тривалої епопеї проживання в роздягальні, душовій та у якогось діда на Ново-Біличах – київський Друг Басенко виділив «куток» у своїй квартирі).
Час, що минув з того знакового «журавлинового» дня, коли я вперше потрапив до СПІЛКИ і мав розмову з Головним Письменником України, – збагатив мене додатковим досвідом. Кілька разів зумів побувати на міроприємствах як у самій Письменницькій ХАТІ, так і в Будинку учителя (Центральна Рада), а ще – в музеях… Зблизька побачив письменників-поетів-літераторів. Поскільки ж, щільний графік роботи охоронця (на виживання!) – нечасто дозволяв мені бути там, де б хотілось, то виручала самоосвіта. Формувались (або і зформувались) внутрішні симпатії (чи навпаки!) до окремих поетів, письменників, публіцистів-журналістів, критиків…
Так от: здається, була середа… Ходив-блукав, блукав-ходив… Роздивлявся-думав, думав-роздивлявся… Після Аскольдової могили – до СПІЛКИ.
Чергував знову той самий Саша. Попросив у нього дозволу – піднятись на другий поверх… Промайнула думка (для мене – авантюрна!): чи не зайти до Заступника Головного Письменника України… Постукав у масивні двері…
– Заходьте!
– Доброго здоров’я, пане… Василю!
– Доброго… – Василь Шкляр зосереджено щось писав (можливо, якісь штрихи «Чорного Ворона» довершував). З стіни зосереджено і сумно дивився (чи то на Шкляра, чи у вікно) Григір Михайлович Тютюнник. Стало тепло на душі: він (Григір) – і мій улюблений письменник! Не випадково ж він – у кабінеті Шкляра! – Сідайте ось…
– Дякую…
– Слухаю… Вибачте – думки! Треба записати… Я чую вас – кажіть.
– Я – Василь… З Розумівки… Де могила Чорного Ворона… Ви там бували: я знаю… Холодний Яр – близько…
– Так! Ми з Чорним Вороном (Розумівським) – тезки: прізвища Шкляр – Скляр, як ви розумієте…
– Так-так!
– Василю… Василів література любить! З чим ви…
– Що треба для того, щоб стати членом СПІЛКИ?
– Дві книжки треба… Або одну – геніальну!
-А ось… – і я поклав на стіл книжку «ДУМКИ». – Я не знаю… Може…
Шкляр швидко пробіг пальцями, зазирнув «у початок»… «у кінець»… Щось шукав…
– Ви знаєте, Василю… Я боюсь, що вас можуть «зарізати» наші аксакали. Тут немає окремих деталей… Технічних деталей… Скажуть, що це – «самопал»! Ви зверніться в приймальню… чи до когось з письменників… а найкраще – до видавництва… Вам пояснять… Вибачте, друже! Я поспішаю… У мене тут… кілька хвилин… Мушу бігти…
– Дякую за пораду… щире слово… увагу… Було дуже приємно з Вами… До побачення!
З стіни зосереджено і сумно дивився (таки у вікно!) Григір Михайлович, а я вийшов з кабінету. Попрощався з Сашком… Не встиг прикурити, як мене обігнав Шкляр і стрімко пішов у напрямку Інститутської.
Гули ноги, і гуло в душі… Вирішив: додому! У метро… Десь на Кловській «обізвалось» серце! Світ затуманився. Хоч би не впасти! Вийшов на Печерській – і до ескалатора! Насилу-насилу доїхав на світ Божий! Трохи війнуло свіжістю, а на сходах виходу з підземного переходу – і мрякою війнуло в обличчя. Глянув на небо: помолився Ісусу… Богородиці… і – Тарасу. Подякував, що… Подякував та й годі!
На сходах продавали журавлину… Кілька селян… Згадав дівчинку-журавлинку. Обдивився – немає її… Обперся на прясло та й закурив… А як же! Треба ж ефективно вгамувати серце! Цигарка – панацея!
– Купуйте клюкву! Пакупаїм клюкву! Журавлина! Беріть, жіночко…
Журавлина… Феноменально! Така цнотливо-ніжна назва! Журавлина! Лірично… лагідно… романтично… Журавлина… Це ж треба!
Василь Мошуренко.