У відносно вже далекому 2005 році до нової (на той час) поетичної збірки Олеся Дяка «СВІТ НЕЗІРВАНОЇ ОЖИНИ» я написав передмову під назвою «Естет із барткою в руці».
З тих чи інших причин вона таки не була опублікована в літературній пресі. Згадав про неї, довідавшись від самого Олеся, що він працює над упорядкуванням другого тому вибраного, куди увійдуть і вірші з книжки, про яку колись писав… Думаю, доречно було б опублікувати статтю, тим паче, що вона багато в чому видається мені актуальною і сьогодні.
Богдан Смоляк
ЕСТЕТ ІЗ БАРТКОЮ В РУЦІ
Ось майже класичний образ українського поета: до вразливості відкрите обличчя, напівприсутній погляд, інстинктивна зібраність у чутті, очевидна концепційність у слові… як з’ясовується, це риси, на які можна зважати, а можна й нехтувати ними. Чи не тому длянечитацької більшості поет в Україні – менш ніж людина, і творчість його – не таке вже й дивне хобі, улюблене заняття на «недозволеному» дозвіллі.
Сорокап’ятилітній львів’янин Олесь Дяк трохи інший. Інакшість його показова. Розмаїта й активна. Нате: дипломований спортовець і… філолог-україніст, автор восьми талановитих збірок поезій, відомий автор і виконавець власних творів у жанрі співаної поезії та популярної музики… За більшої чи меншої несхожості цих життєвих амплуа всі вони свідчать про творчий пошук і суголосність із часовими альтернативами. Власне, про ту бартку-довбушівку, що її поет називає одвічною (натяк на родинну традицію свідомого національного бунтарства):
– Діду, де ви є?
– В домовині.
-А сцо ви там лобите?
-Вмираю.
-А як ся навмираєте,
то вилізете звідти?
-А навіщо?
-Покажете, як довбушівкою
перед вражим носом
вимахувати.
-Та вже встаю.
Звідси – рання й незмінна громадсько-політична зорієнтованість і налаштованість його лірики. Василь Стус (« А знаєте, розчахнута скрипка // і після поминальної молитви // не затихне»), Левко Лук’яненко (Тільки троянда росте неушкоджена // у найпотаємнішому куточку тіла // і дні рахує до появи сонця»), Мирослав Кушнір («Як все велично // й неподільно – // за дві секунди // до Христа»), Ігор Білозір («Моя Вкраїна // не моя – // о як на ній розкішно // зайдам»)… Таке переймання на себе чужого болю і слова імпонує, бо вказує на творчу відвагу, водночас підказуючи цікаві шляхи уникнення зайвої декларативності.
Здається мені, що те далеко не завжди лише «вимахування» барткою, культивоване традицією й часом, стало поетичною натурою Олеся («А чи ти кремінь, м’якуш вати – // гартуйся волю здобувати!»). Він пише багато й вигадливо, кожною новою книжкою знову й знову виклично доводячи свою здатність до справжнього словесного змагу. Ментальні героїчно-історична постава і душа-віск (друге поет у полемічному збудженні завжди готовий батожити: «…не буде справжньої свободи – // душа у нас // м’яка як віск» – ото і є достеменно він, Олесь Дяк. Але сьогодні не до поверхової чіткості й ригоризму. Спостерігаємо ознаки перенесення функційної активності у площину творчо-екзистенційну.
Тож тематика його поетичних текстів підпорядкована боротьбі за правдиві християнські цінності (у нього заявлено таки по-бійцівськи: (« на силу // що супроти мене // єдино прощення // впаде»), не раз – очищенню єства («збираю віднедавна голіруч // свої шипшинові розламки»; «не бійся розбудити злого – // щоб викликати // на двобій»). Поетичну уяву читача вражає і «хрущів над вишнями фантом», і «зрубана» вода, і трагічне передчуття несходу сонця (бо – «Франка ганебно забували»), і зловісне явище тисяч Шевченків в Україні, «що по-російськи гомонять», і «черлені вірші Калинця», і сперечання «зі своїми віршами // за кожне слово»…
Навіть не цитуючи – лиш отак прицитовуючи цього щедрого й динамічного поета можна показати досить добре. Щоправда, не там і не тоді, де й коли він «змагається» з …жінкою («Люди таї вдачі, // як ми з тобою, // до безкраю кохають, // або ненавидять…// Що буде з нами?»). Він пропадає в ній («жагою гнаний у ясир…»), леліє її («Золочу ніч відкритими очима // тебе не втрачу // ні на мить»), зневажає («За вірш любовний віддалась // не дочекалася поеми»). Його багатьма читана «Ілюзія дива» увібрана все це й дещо більше. Вона – своєрідна поетова «Кама-сутра», — отже, аж ніяк не ілюзорна чи випадкова візія інтиму («Кровознайомство із тобою // осяяне – всевишній знак»). І ліричний герой, і ліргероїня тут дуже конкретні, тілесні. Знайомі. Та обсервуючи їх, час від часу вловлюєш і відблиски незворушного східного еротизму (« на сонному профілі посмішка — // порцеляна чужого обличчя»).
Проте в якому ще пораднику з любовних утіх можеш зостановитися над такими проблемними глибинами, як життя без коханої чи без серця, пережиття і час, ілюзія і дитя, щастя – предтеча втрати, зрештою – поезія і жінка? Укотре допевнитися: саме в полум’ї інтимного дива стосунків між закоханими відроджується фенікс найвищої краси й етики. «Ясновельможні воля й мед…» — одна з поетичних формул усієї творчості Олеся, але найкраще достосувати її до корпусу його любовних поезій. Це формула-концепт, позиція. Позиція і для наступу, і для оборони. Довершена формула мистецької довершеності…
Маючи на оці властиву поетові схильність до перманентної борні-січі («Пробач мені побоїще у грудях // тривогу навстіж // сто вітрів»), — про дещо з царини авторської поетики. Про слово «до кишені» він не вдається. Основний рецепт його образності – віртуозний алогізм та оперта на інтуїцію візія. Це звучить дуже по-сучасному, залишаючись ускладненим і не доступним більшості сучасників. Часто нагадує світську, пронизану прихованою іронією (чи самоіронією) розмову. Численні деталі тут — як вузлики на незабудь, або спокусливі ключики-дублікати, або багатофункційного призначення камінці, або… Його вільні вірші, як на мене, прагнуть бути вільнішими за верлібр, — щоб не відчувати скованості в рухах протесту й медитативної експансії. Оскільки ж часто все зводиться до влучного афоризму чи образу «на кілька ден», то раптом виявляєш: чимало його довгих віршів – своєрідні вервиці мініатюр. Зрештою, кількарядкова поезія стає наймобільнішою, улюбленою версифікаційною формою автора. Гранично концентруючи часово-просторові реалії, вона здатна «вибухати», — і такий вибух у контексті його стилю – та ж символічно-поетична бартка, тільки значно гостріша й потужніша («Рука що вкрала // веселиться –// не доторкнутися // небес»; Вмираю // знову воскресаю // а серце маю // аж одне»).
Найбільш виважена й густо цитована тут його книжка – нещодавня. Уже сама її назва – вишуканий взірець поєднання чоловічого й жіночого начал: «Шипшинова моя душа». Колюча, отже, душа… У цій книжці поета, либонь, найбільше – з його ілюзіями й відкриттями, чорним болем і білим віршем. Білим і коротким. Висновується думка: праця душі – це постійна боротьба за виживання справді корисного і духовного. Терпіння й самозахист. Як у шипшини…