Є на Рівненщині дуже хороша традиція: передавати Шевченківську естафету. Від району до району, де бував Тарас Шевченко.
Скажу відверто, ця естафета має вплив навіть на розвиток і становлення письменників чи, сказати б точніше, молодих літераторів. Так, наприклад, після передачі Шевченківської естафети в Дубні у мене народився такий вірш:
Зерняточко Шевченкового слова
І ми, далекі від насущних змін.
І зрідка де-не-де баламкне дзвін
Отам, де вже загнуздує полова.
Ще дзвонять, так, не все ще поховали,
Не всі перевелися дзвонарі.
Ще можна відшукати тінь зорі
Наосліп поміж сонної навали.
Тієї, що повідає, як жити,
Як живемо чи як колись жили
І скільки за отим, що відтяли,
Ще зможе небо зболене тужити.
Зерняточко Шевченкового слова.
І вітер. Вітер, як церковний дяк.
Ми ж – кореня одного, як-не-як,
А забиває дух їдка полова.
Дещо видозмінений, він увійшов до мого «Спадку» (поезії, 2008). А згодом, 2011-го, під час передачі Шевченківської естафети в Радивилові, мене раптом осінило. Майже два століття Україна іде до Тараса Шевченка і ніяк не може дійти. Бо шлях той нагадує дорогу до храму. Бути українцем, жити в Україні і не читати Шевченкового «Кобзаря» – це те саме, що, вірянинові, християнинові, не читати Святе Письмо… Читати «Кобзаря» Шевченка і не виконувати його заповітів – це все одно, що читати Святе Письмо і не виконувати Божих заповідей.
Майже два століття йдемо до Тараса Шевченка. Віриться, колись-таки дійдемо.
Юлія Бондючна