Микола Бажан і сучасна українська література: до проблеми зв’язку поколінь: Стаття // Вітчизна. – 2006. – № 11-12. – С. 155-158.
Я з Гонтою плакав на скровленім уманськім попелі,
і Пушкін, і Лермонтов серцем стрясали моїм,
я поруч Толстого стояв на валу в Севастополі,
я разом з Сенкевичем входив у цезарський Рим.
Шекспірові сни, що примарились літньої ночі,
потворні і гарні паризькі химери Гюго,
некрасовський стогін,
Франкові видіння пророчі, —
о захвати й муки прекрасні, палючі, урочі
хмільного читання, палкого читання мого!
(Бажан М. Твори. Т. 1. Київ, 1984, с. 503).
Щоби полюбити поета треба полюбити хоча б один його вірш про кохання, космос, маму, батьківщину…
Щоби зрозуміти поета, треба дізнатися, кого любив він, і (найголовніше) – побувати на його батьківщині.
Ця істина, піддивлена, здається, ще самим автором «Фауста».
Направду, нерозривність кожного поета із землею його дитинства безсумнівна, незважаючи навіть на його космізм, комізм, комунізм чи іншу «ізмову» заанґажованість.
Так під шпалерами радянських комуналок, буває, проступають фрески…
Мене, західняка із Волині, який півжиття прожив у Львові, давно вабить природа і порода людей Великої України. Побував у селі та в хаті Тараса Григоровича Шевченка, відвідав Запоріжжя, Хортицю… провів ніч із дніпропетровськими кам’яними бабами ― своїми музами, написав поему «Степ», де, зокрема, описав віртуальний діалог Будди і Мамая.
«Добра, ласкава Умань» у мене асоціюється із епічним грішно-святим розмахом гонтівської шаблі, козацькими походами мого предка ― гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка Бута, симоненківськими рядками про те, як він любив «у Софіївці думать»… Докією Гуменною, у помешканні якої мені довелося гостювати у Нью-Йорку.
Із хрестоматійним, великим і неосяжним поетом-академіком, академіком-поетом Миколою Платоновичем Бажаном до сьогодні у мене це казково-легендарне містечко не асоціювалося.
Тепер ще більшою і ніжнішою стає мені Умань і зрозумілішим, ближчим Микола Бажан, для якого вона була гніздом, із якого він, кинувши виклик Долі, полетів у довгий духовний вирій разом із Лесем Курбасом (з ним пробував себе у театрі), Олександром Довженком (з ним знімав перше геніальне українське кіно), Михайлем Семенком, Олесем Гончарем… цілим поколінням шістдесятників, яке Він благословляв летіти далі, вище…
Микола Платонович був двокрилим.
Можливо, тому йому легко закинути дволикість.
Одним його крилом була клопітка, тиха і шалено трудомістка академічна наука, гостра й холодна, як скальпель військового хірурга, другим ― емоційна неокласична, барокова поезія.
Так Він і жив задля Великої Енциклопедії завдяки Високій Поезії.
Бібліографія у нього значно потужніша, ніж Біографія, яка, якщо не враховувати один майже смертельний випадок захворювання на тиф, студентське напівголодне існування, війну… була досить офіційною, блискуче-успішною, до мозку кісток радянською, адже й за роками народження не могло бути інакше…
Могло бути коротше.
Як у Косинки, як у Плужника, як у Курбаса, Сергія Єсєніна, врешті, чи Маяковського… Агатангела Кримського.
Але кожну людину найчесніше судити за законами, нею самою над собою встановленими.
Кажуть, доволі самоіронічний у житті, академік Бажан був далекий від того, щоби переоцінювати чи героїзувати себе у контексті бібліографій чи біографій своїх побратимів по перу, яким він, зважаючи на його енциклопедичність і незаперечний талант поета, не міг не віддавати належного.
І якщо він, книжник і трудоголік, не дотягував до Євгена Плужника, Володимира Сосюри, Костя Гордієнка у магматичній стихійності, природності, крилатій корінності небесного дару, то в горизонтальній симфонічності, всеохопності і буквено-титловій сфокусованості Він в українській гуманітаристиці після Івана Франка не мав собі рівних, доходячи, як і Його попередник, у тому всьому так далеко, що викликав на себе підозри в неукраїнстві, бо ж «хіба може українець бути таким мудрим» (скаже із «проевропейським» прононсом галицька пані).
Платонович…
Із таким по-батькові можна бути хіба що греком, нащадком великого філософа.
Але навіть якби М. П. Бажан був навіть каракалпатцем у сьомому поколінні, грузином… італійцем… ніякі вітри перемін не зітруть Його прізвища (яко Головного редактора) із многотомної Української Радянської Енциклопедії, яку я купив, як і першу свою вишиванку, за перші гонорари за поезію і якою до сих пір користуються мої діти. Впевнений, що й діти дітей не здадуть її в макулатуру, а творці Енциклопедії Сучасної України, окремі статті до якої маю честь підготувати, також не скинуть 17-томну УРЕ із «корабля сучасності», а добру третину її статей запросять до себе в гості, ще одну третину – з альтернативної Енциклопедії Українознавства, а решту – допишемо ми, модерністи, тобто сучасники.
У школі я пройшли повз поезію Миколи Бажана…
Зостався хіба що нав’язливий речитатив Його пропагандистсько-сугестивної «Клятви»:
В нас клятва єдина і воля єдина.
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!
Але у школі ми холодно пройшли і повз Сосюру, Рильського… Довженка. Лише тичинівський трактор «продиринчав» через наші галасливі комсомольсько-піонерські подвір’я, не зачепивши здорових, органічно іронічних душ, а викликавши милий, якийсь пробачувальний сміх. І вчителі у цьому винні найменш. Така була спущена зверху «Шкільна програма», яка мала іконізувати, засушувати те, що було покликане Любов’ю і мало народжувати Любов. А відступати від неї можна було хіба що в рамках зонівського закону: за крок вліво, крок вправо… Тому й не дивно, що суспільно-психологічний маятник гойднувся тепер в іншу крайню свою точку, сполошивши там іншу крайність – «бузинiна» – яко блюзнірство, цинізм та шизоїдний усміх еклізіастичної порожнечі, хвороба нашого душевного духу. Для посвячених він смішний, але для непідготовлених – вірусоподібний. Як і не на часі, по-моєму, анархічне скидання аж у сільські школи мудрозаокеанських дискурсів про міфологізацію та деміфологізацію усього і вся, що «горить і ворохається»… що святе і світле.
Але це, знову ж таки, питання дискусійні.
І слава Всевишньому, що ми вже… ще можемо дискутувати.
Фізичний час Миколи Платоновича Бажана і дискусії – оксюморон.
Отож, він запекло працював яко науковець і писав таку ось поезію:
Б’є космогрудий кінь копитом на припоні.
Кипить на дні подовбаних барил
Солодке молоко розпалених кобил.
Пахілля пахнуть дикі та солоні.
—————————————-
Додолу хиляться рясні кущі багаття,
І дим струною в небозвід зіперсь.
Рвучи нитки ялозеного шмаття,
Немов квічена брость, повисла повна персть.
У добру вільгість, в плідний піт
Зарошено тіла вкраїнських ясних бранок,
І рот розтерзано, і проросте на ранок
В дівочих черевах їдкий монгольський плід.
(«Кров полонянок», 1925 рік).
Може, теперішній крикливо рекламований підпостмодерніст, що самопідвязується на еталон, у своїй комп’ютерно-холодній колажній, холодній вульгарності утне щось монгольськіше, европейськіше? наворочено-крутіше?..
Усе, що вічне, – модернове, але не завжди навпаки.
Бажан сприймається як сучасний поет.
Його густа (подекуди загуста) трипільсько-антична метафорична бароковість рятує навіть найзаідологізованіші вірші-агітки від атрофії під дією часу, так живиця стає бурштином, як-от у «Пісні бійця», наприклад:
Бійці виїжджали, і коні іржали
(Стримано в стременах сталь дзвенить),
А дим терпкий у полі, а в полі дим іржавий,
І слина з кінських губ – немов ковильна нить.
Або у «Скелях Дувра», де вже лірично засвоюється заморський культурний досвід:
Так ось вона – ця знаменита крейда,
Яка повзе з урвистих берегів
В шум дуврського замуленого рейду,
В холодний скаламучений пролив.
Так ось вона – ця круча Альбіону,
Вапнисто-білий невисокий щит,
Який, немов удану перепону,
Поперед себе звів гордливий бритт.
Процитований вірш написаний ще у 1948 році.
Микола Платонович ніколи не переставав жити поезією.
І в усі часи він мав Її у трьох іпостасях: громадянську, інтимну, космічну… Але завжди Поезію.
Щоби мати найповніше уявлення про Неї, бажано, є сенс по краплі, зі смаком (бо ж не обов’язково випивати бочку вина, щоби знати його смак) цитувати Бажана різних років… щоби переконатися в тому, наскільки Він моно-літний і полімірний ― по вертикалі почувань і горизонталі розмірковувань:
В сповитій млою оркестровій ямі
Почувся шелест. Вистрибнувши з мли
І збігши ввись по хроматичній гамі,
Протріпотів і втих кларнет.
Прийшли,
Розмотуючи мокрі шарфи з шиї,
Перукарі, музики, лицедії,
Крикливий люд лаштунків і куліс,
Строката суміш геніїв, гульвіс,
Ентузіастів, пияків, гордливців,
Одеський збрід натхненних нещасливців,
Смутне поріддя музики й біди,
Зі всіх кінців позбиране сюди.
(Із «Симфонії», 1956 рік).
Або:
Злобне кипінння магми, виверження породи,
Мармуру біла спека, дикого каменю рик,
Подих тяжкий вулкана, плоті могутні роди, –
Майстер стальним зубилом брилу тупу розсік.
Так в передвічнім вирі атоми, форми й задуми
Вихрились, вибухали, прагнули мір і тіл,
Пінились над безоднями, бились перед завадами,
Кидались протуберанцями, глухо звергались в діл;
—————————————————————-
Бо він пізнав до краю суть людського поріддя,
Найглибшу муку й щастя рукатого творця, –
Нещадну спрагу мозку, голодну хіть всевиддя,
І поклик мет далеких, і пошук без кінця.
(Із «Перед статуями Мікеланджело», 1961 рік).
…І ― «Тишина», природний, свіжий, прозорий і світлий, мов сльоза щастя, вірш, написаний у 1981 році, незадовго до Тиші тіла, яку прийнято називати вічною. Вірш ― мов язичеська молитва:
Зважусь у ліс по тропі неширокій
Тихо, як в білий собор, увійти,
В цей величаво простелений спокій
Снігу, і присмерку, і самоти.
Стежка не скрикне, і ліс не застогне.
Сплять нерухомі тіла кучугур.
З-поміж гілля, спалахнувши, як огник,
Вистрибне червоногрудий снігур.
Отож, «подвижникові української культури», як назвала Майстра у передмові до Його вибраних творів професор Наталя Костенко, виповнилося нині сто років.
Енциклопедію, головним редактором якої він був, користуються нині його праправнуки, вірші Його друкує еротичний сучасний журнал «Лель», красиві молоді аспірантки досліджують Його довгі і стрункі, мов дівочі ноги, поеми… а молоді доктори розгадують секрет гармонії того, що називають душею, у совісного самоіронічного інтелігента-трудоголіка, до якого чи не найбільше із сучасників можна віднести слова Його побратима Максима Рильського про два крила людського щастя ― красиве і корисне… енциклопедичність та ліричність.
Комусь із сучасників потрібні троянди, комусь виноград, а комусь і увесь духовний сад, посаджений колишнім уманським хлопцем, пізніше українським поетом-академіком Миколою Бажаном, сином Платона.
Ігор Павлюк