Дяк Олесь. Світ на узвишші: поезії. – Дрогобич: Коло, 2019. – 216 с.: іл.
1.КАРПАТОЛЬВІВСЬКЕ
Яке б формовираження не сповідував поет, які погляди не проповідував би, але над ним завжди тяжіє географія. Себто відчувається вплив місцини, де народився чи живе. Так було в усі часи і плин літ не може нічого вдіяти супроти цього. Тому й Олесь Дяк не хоче протиставляти себе цій невблаганності. Він просто закарбовує у слові, те, що є. Констатація факту? Безумовно! Але все це (хочу того чи ні) потребує уточнення. Отже, народився 1959-го на Прикарпатті. З 1976-го мешкає у Львові (за винятком років служби у війську). Закінчив філфак Львівського університету. Член національних спілок України (письменників і журналістів). Видав 18 книг віршів. Заслужений діяч мистецтв України. Лавреат премії імені Степана Бандери.
Якщо говорити, враховуючи все це, то маємо нагоду мовити про поетичну карпатольвівськість. Адже віршар живе нею: «виблискує мізуньки (ріка дитинства – І.Ф.) біла стрічка – немає більш ріднішої води», (тут і надалі дотримуватимуся авторського правопису –І.Ф.), «тріумф очей – гіркі як львівська кава». Спогади дитинства. Любов у літах дорослості. Все переплелося. А може, так і має бути, менталітет. Щемне відчуття ріднизни: «дорозі зрадити не смію – тече в крові моїй спориш».
2. ЗНОВУ ГЕОГРАФІЧНЕ
Не хотів би повертати до уже ословленого (нехай і не в повній мірі, як дехто бажав би), але версифікатор сам змусив численними географічними посиланнями у творах. Вони – трирівневі. Про карпатольвівський (магію рідного) уже йшлося. Але не відмовлю собі у насолоді ще раз доторкнутися до цієї теми: «ось гілочка дитинства яворова – хрущ пам’яті колишеться на ній», «трамвай залізний скреготом діймає – про себе місту вголос нагадав». (Як бачимо, прямого вказування на карпатольвівськість тут немає, але мислиться про неї).
Другий рівень – віршомандрування Україною. З одного боку – фіксація почувань. А з другого? Сум за тим, чого уже немає. І протест. Щодо першого, то тут перемішалися світлість почуттів і трагедійність. А друге – світлини уздрітого й гармонія бунту душі. Через окуляр сьогочасності. «пучечок жита притулив до серця – і довго так молився до землі» (вірш «Слобожанщина»), «ще чайки так над кримом не ячали – нависла тиша мертва до пори» (вірш «Окупація»).
Поет, напевно, не був би собою, якби не доторкнувся й до третього рівня – зарубіжних візій. Віддзеркалень у призмі українськості: «зібралися лелеченьки у вирій – до африки на південь через крим», «десь там вдалині на французьких просторах /демцю (художник з України – І.Ф.) спалює безіменність нашу».
3. ТЕМАТИЧНЕ
З процитованого видно коло зацікавлень версифікатора. Але ці висновки – контекстуальні. Тим часом маємо прямі свідчення громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності поетичної мініатюристики Олеся Дяка.
Спершу поведу мову про громадянське начало. Констатую тут темарійну подвійність. Скажімо, у тексті «Доісторичне» поет углибає у минувшину: «трави у полі запах дивовижний – вдихаю половецький аромат». Але проминуле і сучасне тісно переплітаються. «козацький чуб/ ось і козак – чи упізнає україну» (вірш «Хортиця»). Гостро реагує автор і на виклики наших днів: «на море грізне зиркаю з-під лоба – тітушки хвиль розгойдують човен».
Не можна також оминути питання про філософічність лірики. Розмисли про щодення, богошукальницькі мотиви, непроста філософія творчості. «я був щасливий і нещасний – два кольори мого життя», «минає день і ніч мине / а доля/ одна в житті – до господа іти», «до сповіді поета/ грішний – писав не пережитий вірш». (Безумовно, що тут кожне темарійне відгалуження має свої нюанси. Але не розпросторюватимусь думками, бо кожний читач має свої. Лишень констатую факти.
Тепер торкнемося питання про пейзажну поетичну мініатюру. В даному випадку її слід поділити на дві частини. До першої віднесемо тексти, де діє сама природа. «так низько-низько ластівки літають – розколисали хвилі на воді», «весняна повінь гупає у бубни – біжать струмків веселі хлопчаки». Симпатичні замальовки, правда? Вчитуєшся у них і уява вимальовує бентежні картини. Водномить перед нами постає друга частина, в якій взаємодіють природа і людина. «іду з діброви дощиком умитий – погомонів із тіткою грози», «спросоння вийшов на узлісся ганок/ і перша думка – ось де рай земний».
Такою ж двочастинністю характеризується й інтимна лірика. Першоплановим, звісно, є вияв ніжних почуттів до жінки: «тобі співаю пісню про кохання – немов щасливий бузьок на гнізді», «світаю віршами до вас – рядочки слів один за одним». Але любовна лірика Олеся Дяка отримує шарм за щирий показ любові до матері: «сивоволосий а дитя – до мами горнуся у віршах», «коли ще мама в очка поцілує – лиш океан у відповідь шумить». Хоча тут ще можемо балакати про перетини любовної лірики та громадянськості.
4. ПОЄДНУВАЛЬНЕ
Переплетення у «світі на узвишші» маємо зримі і невидимі. Скажімо, читаємо мініатюру такого змісту: «схопив мене в обійми буйний вітер – танцюєм коломийку у степу». Яскрава пейзажна замальовка? Погоджуся! Але водночас спостерігаємо і відсвіт громадянськості. Можливо, він не є таким потужним, але… Та підемо далі. Як на мене, то філософію і пейзаж поєднує наступний текст: «снігом болю душу замітає – а від спеки годі й утекти». Дехто, ймовірно, доплюсує сюди й інтимність. І, очевидно, матиме рацію. Близьким від істини він буде, коли вважатиме сув’язь пейзажу та інтиму – ознакою тексту: «морозу військо тупає ногами – твої вуста від льоду вберегти б». Це – так звана зрима поєднуваність. Зрештою, її сліди знаходжу й в інших поезіях. Чи не говорить це про умовність тематичного поділу?
Є і невидимий бік поєднання. Як на мене, то про це у передслові добре сказав Богдан Смоляк. Особливо тоді, коли сучасність лапідарності і слововираження пов’язав зі світовою традицією. Але це ще не все. Невидимість буйно фонтанує і тоді, коли на поверхню ріки читацького сприймання випливають розмисли про висловлення думки: «я повертаюсь на початок вітру/ де ще для вірша тільки перша буква».
5. ПОРІВНЯЛЬНЕ.
Для неординарного вираження замислів віршар вдається до використання різних літературних тропів. Та чи не найчастіше надибую порівняння. Але говорити про їх однаковість не доводиться. Адже у книзі знаходимо аж три підвиди цього виражального засобу.
Виділяються, напевно, його взірці зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби», «немов», «неначе»… «асфальту запах / трав зелений шепіт – а я живу як птах/ у вишині», «пульсує в скронях спогадів струмочок – вистрибує із серця наче пструг», «осінній дощ немов гуцул похмурий – з топірчиком плаями суне днесь». (Відразу зауважу, що добирав вдатностей для цитування, а навів рядки, які принагідно впали у вічі. Гадаю, що це ще раз підкреслює природність такого типу порівнянь).
Як і органічність прикладів тропу, де сполучників немає: «бредуть верблюди – кораблі пустелі / через папір із заходу на схід», «ховаю страх у мужність свого вірша / віднині кожен вірш – козак мамай», «перебираю в пам’яті минуле / ось ми з тобою – квітка і бджола». Промовляння неповторності.
Говорить неординарність і тоді, коли перед зором з’являються порівняння, в яких дивинно переплелися уже згадані підвиди тропу: «недавно ще майдан гудів як вулик – немов кроти живемо в норах днів», «таке розшарпане життя – як цівка диму з чашки чаю», «осіннє листя пурхає в повітрі – немов куріпка вибігла з трави».
6. ЩЕ РАЗ ПРО ОБРАЗНЕ
Та не тільки порівняльність причаровує. Добрих слів заслуговують метафори та епітети. Адже ці взірці тропів свідчать про точність та свіжість віршомислення. Хіба не на це спрямовані метафоричні зблиски: «прошкує терен за тобою», «гризе молитву чорний птах», «заснула кров у ріках сон-трави»? Чи не «примагнітять» до книги епітети на взір «прощання манускрипт», «трави ночі», «містика тепла», «пам’яті струна», «піску кінь»?
Але іноді здається, що версифікатора зраджує почуття міри. Ось, приміром, на стор. 82 читаємо: «вчепився місяць за тороки неба». Образна гарнота? Але позитивне враження розвіялося, коли на стор. 184 прочитав цей рядок вже в іншому контексті… Або таке. Стрічаю образ «вірша журавлик». Та його позитивність понижує «вірша рушничок», «вірша височінь», «вірша золотавий дух», «вірша ниточка сумна», «вірша зойк»…
7. БАРВИСТЕ І …
Ви, очевидно, помітили, що літературний критик вже цитував взірці кольорових екстраполяцій. Нічого дивного. Адже барви у слововиявах супроводжують усю книгу: «цвіркун співучий в душу заглядає – у світ зелений кличе назавжди», «забрів у хащі лісу непролазні – там білі вежі снігу до колін», «сніжинки до ліхтарика прилипли – немов забракло жовтого тепла», «вуркоче птаха вічності молитву – до ока липне чорна далечінь»… А іноді автор поєднує кілька барв в одному лаконічному творі: «сорочку мама гладдю вишивала – в червоні маки білі рукави».
Та голосистими щодо кольористики залишаються і рядки без зримої присутності барв. «летять дощі немов птахи у вирій – пір’їнки мокрі падають на брук», «вже сонце наче кліпнуло на землю – а сніг у полі й вусом не повів». І зовсім немає значення те, що іноді перед зором бачимо картину у тьмяних барвах. Адже головним є те, що вона – віддзеркалення настрою автора у час написання щемливих рядків.
Про кольорові екстраполяції чомусь думається і тоді, коли стикаєшся з «населенням» книги, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила. «яка ж тендітна квітка цей підсніжник – до серця пригортаю мов дитя», «то вітру волоссячко бачу на вербах /то хлюпне убите джерельце у сні», «мороз тріскоче щось мені на вушко – я ж хлібчиком годую снігурів».
Можна, зрозуміло, коментувати кожен рядок по-своєму. Але далі продовжимо цитування. «втомились очі весну виглядати – гарцює сніг на білому коні», «ці небеса мов річка нерухома – не колихнеться й зіроньки стебло», «дивлюсь як місяць гне підкову – вже не піду до скрипаля».
Але ще зустрічаєшся з присутністю хоча б двох представників «населення» в одному вірші: «лелеку впізнаю з минулоріччя – з підсніжником у дзьобі прилетів», «лягло проміння сонця на тополю – засяяла аж видно звідусіль», «стихає ночі шарудінь весела – а ми ще бузьків кличемо в житах»… символіка часу?
8. КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ
Ще однією ознакою часовиміру є культурологічність віршів. І, зосібна, поетичної мініатюристики. Але є велика різниця між культуролічними акцентами у багатострофовиках і великих верлібрах та в лаконічних текстах. Якщо в перших ще якось можна пояснити експлуатацію чужої фрази чи прозору алюзію, то для других вона немислима. Цінується лише неповторність власного сприймання.
Олесь Дяк показав, що розуміє важливість цього питання. Звернемося хоча б до твору «Катерина Білокур»: «земля ж яка благословенно люба – на сяєві полотен білокур». Лише кілька рядків має текст, але автор зумів ємко і точно передати суть. Як і у вірші «Вознесіння», присвяченому пам’яті 22-річного поета-оунівця, який підірвав себе гранатою, аби не потрапити у лабети енкаведистів: «поет затис в руці гранату і не зраділа вража кров».
А ще маємо культурологічні наголоси на іменах Тараса Шевченка, Івана Франка, Леоніда Талалая, Ігоря Білозіра, Назарія Яремчука, Ярослава Лесіва, Рути Вітер. Останній у книзі присвячено аж розділ мініатюр. І деякі з них залишають у душі непозабутній слід: «священна вже оця земля для мене /де личко ваше сховане у ніч», «останні звуки тиші завмирають – засвічуються болю ліхтарі».
Хотів би своєрідним відгалуженням культурології вважати вміле використання фразеологізмів: «зі свічкою вкраїнця не знайти», «горіти б їм в пекельному вогні», «ложка дьогтю в серці». Чи не тут приховано поступ до крилатослів’я: «небесну сотню в серці вишивав», «недоля з мого серця п’є росу», «ми в ньому є і нас немає»…
9. СЛОВЕСНЕ
А від згадок про фразеологізми та афоризми прокладемо стежечку до інших тем слововираження й почнемо, либонь, з неологізмів: їх у «світі на узвишші» надибаю не багато, але вони так орнанічно вписуються у контексти: «ніжнослов», «тихоплине», «недихання». Зрештою, висновковуйте самі: «тобі на вушко ніжнослов шепочу – воркуємо в раю духмяних трав», «на березі ріки сидить рибалка – вслухається як тихоплине час», «недихання – мовчання тіла такт».
Набагато частіше віршар експлуатує рідковживаності та діалектизми: «баную», «зимнющі», «півчить», «колиба»… І знову виникає мова про доречність слововживання. Хоча, як на мене, таких «блискіток» могло би бути більше, незважаючи на те, що дехто почне гундорити про незрозумілість такої лексики для широко читацького загалу. Чесно кажучи, сміюся з такого «резюмування». Не знаєш? То вчися, в словники заглядай! Якщо поетична справжність спонукатиме й до цього, то вона стане ще вагомішою.
P.S.
А завершити ці розмисли прагну ще однією паралеллю. Нині ми нерідко говоримо про японські хоку і польські фрашки. Похвально! Але ж ми маємо і свої традиції. Досить, мабуть, згадати рубаї Петра Сороки, катрени Ольги Яворської, тривірші Василя Сагайдака, паліндроми Станіслава Бондаренка. Варто у цьому (далеко неповному) списку поетів-лапідарників розглядати і прізвище Олеся Дяка. Своєю новою книгою він зробив впевнені кроки до утвердження даної традиції. А що буде далі? Не сумніваюся, що триватиме дальший пошук небуденного стилю слововираження і в першу чергу в поетичній мініатюрі. «на моріжку пасеться кінь крилатий – вуздечка сяє мов рядок з вірша».
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині
Олесь Дяк в колі шанувальників і перших читачів нової збікри