(Казка “Колобок” в жанрі медичний триллер)
Був ранок.
Усміхнена бабуся зустрічала сонце. Поки дід ще спав, вона звично одягнула свій робочий халат і прийнялась готувати сніданок. З невеликого вибору продуктів і засобів народилася ідея єдиноможливої страви. Білосніжна тканина бабусиного одягу зіткнулася з конкурентом. У повітрі, в ранкових проміннях, забігали крихточки муки. Просіяти, щоб забезпечити доступ повітря. Як і людині, хлібині для доброго смаку теж потрібен кисень. Протрусила, додала водиці. Усе як треба, особливо з медичної точки зору, початок такого приготування виглядав майже сакрально. Особливо, якщо врахувати, що у коморі стареньких уже не лишилось борошна, а таку необхідну воду приходиться носити з далекого джерела.
Але справа іде, ніщо їй не завадить. Сьогодні в цьому домі на сніданок буде пампух із тіста. Багряна піч ніби ковтала полум’я, задоволено потріскуючи сухим гіллям. Кілька хвилин і запашний, вироблений з хірургічною точністю колобок уже розливався пахощами на столі.
Задоволений ідеальним ранком дідусь усівся до столу. Бабуся подала тарілку і двоє людей прийнялись снідати. Як тільки господарі доторкнулись до страви – несподівано, в нотками пафосу і страху – вона ожила.
Зойк. Здивування. Що ж таке. Ці люди багато бачили, але ось таке – вперше. Бувало на столі в операційній, ще молодою жінкою-хірургом теперішній бабці доводилось простоювати годинами, тримати живе серце в руках і вивертати кишки, але щоб їжа отак усміхалась… таке уперше.
Мить, дві – колобок скочив на лаву. З лави шмигнув у двері. За дверима на вулицю і вже котився дорогою.
Не довго диво це котилось, вовка взрів і все спинилось.
Сірий так і облизався гарному перекусу. Колобок не падав духом – все грозився утекти. Як же так – від діда і баби утік, а від якогось звіра не вислизне…бути такого не може. Поки він вправлявся в слові, вовк хап – і гризнув за бік.
Бідолаха уривався від щелеп, а тим часом у домі та головах старих трохи проясніло. Тільки-но прийшли вони до тями, як почули дикий крик. Баба зирк, дід зирк – при дорозі вовк вчепився в їхній сніданок.
Чепурненький, тільки з печі, з ще гарячими щічками Колобок борсався в зубах звірюки. Такі бездумні очі, здавалось тільки тепер збагнули, що тіло, з тіста і води, всього лише з тіла і води. Його життя аномалія, він народжений з тепла вогню, щоб розтанути смачно в роті. В момент істини, пронеслись усі картини гибелі – з’їсть вовк, з’їсть дід, з’їсть баба. І де взялась та сила так кричати Колобок, мабуть, і сам не знав. Тільки якщо вже доля так пожартувала давши шматку їжі очі і слово, треба боротись.
Почувши. А вгледівши. Старі схопились, ноги в руки, та й побігли. Як могли так поспішали, та поки звіра відігнали Колобок був уже пошарпаний, та все ще залишався дивом – все ще говорив.
Що робити бабі – хірург і на пенсії хірург. В коморі знайшли інструменти. Шов за швом, нитка за ниткою і печений клубок тіста знов став ідеально рівним, яким його і виплекали. Шила баба і думала – а ж не болить. А чи живий? Чи їсти?
Що ж. Дід дивиться. Баба дивиться. Що робити не знають. А Колобок тільки рад, усміхнувся, огризнувся і покотився далі.
Довго знову не котилось, диво знову зупинилось.
Тепер дорогою шмигала рижа хитрюга. Знала ж, що так просто не підловить. Хитрістю надумала отримати свій сніданок.
Гоноровий, мов невдаха, балакучий Колобок знов почав хвалитись який вправний і від кого встиг утекти.
Лисиця шмиг, лисиця стриб. То вліво. То вправо. А Колобок, хоч життя дано, та розуму не дуже – стоїть дивиться, як то так навколо стрибають.
Хитрій лисиці того і треба. Вона і мовить: «А хто ж ти такий? А що ж ти таке? От бачила світ, бачила ліс, людей бачила – тебе не бачила».
Зівака знать не знав, що життя берегти треба. Він і не знав, що то таке «Життя». Знай котився, та й усе.
Не бачила? Подивись, – каже лисиці-хитриці.
Подивилась. Придивилась. Та не роздивилась – ніяк не розберу який ти. Чи ти звір, чи ти птах? Який у тебе запах. Але не дано збагнути – не маю слуху, не маю зору доброго уже.
Хотів уже Колобок виручити рижу, а тут і дід з бабою підійшли.
Стоять і не розуміють – чому не тікає.
Стали четверо і зиркають – лис а бабу, Колобок то на діда, то на бабу, а та на свій витвір і ніяк не збагне, кого гонити, кого боятись.
Так хвилинку постояли в переглядки всі пограли.
Затріщала гілка в лісі.
Зойкнула десь птаха.
Обернулась баба з дідом – а вже з’їли бідолаху.
Лисиця за один ковток пропхала в горло Колобок,
Рвонулась бігти – не змогла.
За мить не дихала й вона.
Стоїть баба. Стоїть дід. Зойкнула десь птаха.
Лис лежить – розрізане хірургом пузо.
Дід тримає Колобка.
Звичайний пряник, без життя.
Старенькі думати не знали, як тепер можна їсти цей хліб.
Під деревом, що росло найближче закопали Колобка, зверху положили круглий камінь. Через місяць там заколосилось 5 стебел пшениці. Через два – у домі стареньких знову пахло свіжим хлібом.
Усміхнена бабуся зустрічала сонце. Поки дід ще спав, вона звично одягнула свій робочий хірургічний халат і прийнялась готувати сніданок з свіжозмеленого борошна.
Світлана Кучпилюк