Вони навчать тебе і тобі скажуть, візьмуть науку зі свого серця (Йов 8:10). До сонму таких професіоналів, учителів, професорів входить Таміла Іванівна Панько. Ця струнка, енергійна, світобудівнича, душевно щира, зичлива й водночас принципова людина взяла мене, студента-філолога Львівського університету Івана Франка, за руку й завела в лабіринт-палац містичної Діви – Лінгвістики.
Згадуючи і роздумуючи про свою наукову керівницю з часового горизонту майже двадцятирічного рубікону, Вона постає перед моїми духовними очима, як березнева проліска, анемона, крокіс-квітка – недарма Таміла Іванівна народилася в перший місяць весни.
Найважливішим секретом її педагогічного хисту була гуманістична спрямованість її діяльності, що полягає в скеруванні педагога на особистість іншої людини, утвердження словом і ділом найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Власне така симфонія передбачає гуманістичний вияв її ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб’єктів.
Ніколи я не бачив на її обличчі тіні роздратування чи досади. Завше коректно вміла вона спрямувати на позитивне вирішення будь-якої наукової проблеми.
До професорки, як потічки до річки, збігалися-стікалися аспіранти звідусіль, чи не з цілої Галичини!
Таміла Іванівна часто наголошувала на справжньому сенсі життя, нечувано його любила, нібито, спішилася жити. «І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер… Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Повні труду всі речі, — людина сказати всього не потрапить!» (Екл. 1:5–8). І тепер вона невтомно трудиться, як і тут на землі, в Божому винограднику. Хай її душа тішиться від споглядання на наше буття!
Зиновій Бичко, НСЖУ