25 березня минає 71 від дня народження журналіста, письменника, драматурга, громадського діяча Івана Семеновича Нагірняка, людини самовідданої й вірної рідному краєві, творчо завзятої, яка понад усе любила Буковину й неньку Україну, яким віддала всю свою палку любов і відданість.
Коротко згадуючи Іванову біографію, доля звела мене з ним ще під час навчання на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Дружив я з ним до останніх днів його життя. Працьовитішої й самовідданішої людини в житті не зустрічав. Пам»ятаю, як Нагірняк почав задумуватися на журналістською творчістю, аби його твори вийшли окремими книжками. Почав з рідного міста над Дністром, зробивши збірку «Новодністровськ засвічує вогні» (Чернівці, 1992). Відтак одна за одною почали виходити «Мелодія давньої юності» (Чернiвцi, 1999), «Прозріння» (поезії, новели, нариси та замальовки; Чернiвцi, 2001), «Світло з людських долонь» (фотонарис; Чернiвцi, 2003), «Долі врожаями колосяться. До 40-річчя заснування Сокирянського вищого професійного училища» (Чернiвцi: Букрек, 2003), «Стежки крізь серце» (публіцистика; Чернiвцi, 2004), «Жіноча доля» (п’єси; Чернiвцi, 2005), «Відлуння незабутніх стріч» (новели та нариси; Чернівці, 2006), «Сповідь» (вірші; Чернівці, 2006), «Озирнися з Гострої Скали» (новели та оповідання; Чернiвцi, 2008), «Окрилені долі» (нариси; Чернiвцi, 2008), «Енергія» (фотонарис – колективний портрет членів Асоціації “Укргідроенерго”; Чернiвцi, 2010), «Таїнство світлого празника. Вчора, коли ми були малі…» (оповідання; для школярів, їхніх батьків, дідусів і бабусь; Чернiвцi, 2012), «Таїнства світлого празника», спільно з друженою Євгенією Нагірняк (2012), «Перевесла» (2012), інші. Особливо засвітився він як драматург, здобувши справедливе визнання, як і новелістиці, віршованій тіорчості. Про це засвідчують його відзнаки –Член Національної спілки журналістів України (1979), Національної спілки письменників України(2003), Почесний громадянин села Ломачинці (2000) і міста Новодністровська (2000), дипломант другого Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродження забороненого жанру» (2008), конкурсу п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова – 2009, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Чабанівського (2007), літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (2007), Літературної премії ім. Дмитра Загула (2012), Фонду пам’яті журналіста Григорія Шабашкевича.
Мені доводилось писати і спогади про Івана Нагірняка, і рецензії, передмови до книжок, які й редагував. Неодноразово письменник публікував на сторінках «Буковинського журналу» драматичні твори, вірші та оповідання, часто виступав і з рецензіями на творчість літераторів-побратимів. Він часто гостював у Чернівецькму обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка. Це попри те, що важка недуга не давала йому трудитися на повну потужність. Але Іван працював, як міг і веліла совість, з якою завше було важко прожити. Це ж йому належить прекрасна кіноідея «Поети на Дністрі», яку втілив у життя у вигляді триптиху ведучий передач на телеканалі «Культура», Шевченківський лауреат, поет Василь Герасимю’к. Щоправда, демонструати стрічки довелося вже без Івана, поминаючи його відхід у засвіти. Тому думаєш, як добре, що Бог дозволяє побратимові сказати надорожчі слова, коли він не переступить межу вічності.
ПОВЕРНЕННЯ НА БАКОТУ
(Моєму другові Іванові Нагірняку)
Нам шлях лежить, небачений, незнаний,
Крізь товщі вод і страчених століть,
Де ханів привид, досі упізнаний,
На Бакоті розчавлено стоїть,
Хоча над ним давно дністрові води
Кістьми лягли, поглинувши усе.
Король Данило кониченька водить,
Підкови тінь ніщо не занесе…
…Ми ж пливемо! Краса спиває очі,
Нема такої навіть на Дніпрі,
Хіба що Канів, – друг шепне й захоче
Отаборитися на князевій горі.
Скала ся Гостра, як русинів розум,
Що ордищам лихим не оступивсь,
Нащадки тут закличуть рвійні грози –
Від цих понизь і де застигне вись…
…Нам кермувати ще, де Бакота боката
Перетекла і миті, і віки,
Тепер стоїть утоплена й оката,
Пере князів прийдешніх пелюшки.
Наївна вірить: зникнуть зайшлі води
І знову золотом наповняться поля,
Мовчить закон нелюдської природи
Й трави не вродить виспрагла земля.
Така мораль. Летючий наш голландець
Немов застряг. І тільки виднокрай,
Де невгамовне око не присяде,
Шепочучи, немов дитятко раде:
– Молись і дякуй! Це – блаженний рай!
Мирослав Лазарук