Під впливом випуску новин – ТСН
Вчора день був, я б сказала, показовий. День для ідеального наочного, хоч і жахливого, прикладу. Вранці сонячно і тихо. Ясно і світло. День обіцявся бути привітним. А після обіду в голові звучала фраза «мабуть, скоро доведеться закривати не лише носа і рот, але і очі» (маски носити ми змушенні через карантин). Після другої, а може і раніше, немилостиво, майже схоже на піщані бурі в Сахарі, мело піском. Віяло настільки сильно, що почасти не було видно і світа білого.
Будучи дитиною, я і уявити не могла, що в нас будуть зими без снігу, літо із можливістю торнадо і ледь не круглорічні пожежі по всій країні.
Щоразу звучить, що загорілось через пікнік, підпал сухої трави, необережність людини, кинутий недопалок і т.п.. Ви зрозуміли, у 90% випадків – винні люди. Щоразу показують, розказують, ледь не благають «не паліть суху траву», на що бабця із (байдуже якого села) скаже «а що я маю робити ще з нею, придумали тут, не палити. Бандити, вам аби красти, аби простий люд нищити…». Писати далі цей монолог не має сенсу, кожен із нас чув його варіацію уже не раз. І трава палиться знов, я уже мовчу про спалювання пластику та всеможливого непотребу – це окрема тема для обурень і розпачу. І показують фото згорілих зайченят, і фільмують розпачливі крики птахів, в чиїх гніздах живцем згоряють малесенькі живі детятка. І лякають штрафами. І хитають головами. І знов ідуть палити сухостій.
Вчора був дуже показовий день! Погода ніби проходила кола на американських гірках від тихого сонячного штилю до буйного вітру, котрий розносить усе, що спіймає на десятки метрів. І не так важливо, стихії не перебирають, нести пісок із вимученої безводністю землі чи іскри від вогнища, яке ви ще секунду тому контролювали. Яке розпалили, щоб навести лад, ніби то, щоб прибрати оте поросле сухе бадилля, яке так муляє око. Іде ж свято і не одне, завжди є причина, треба ж навести лад навкруг – треба спалити оте неподобство засушене з минулого року. Жаль, що раптом погода вирішила непідкоригуватись під вашу безпечність і здійнявся вітер. Жаль, що згоріли кілька десятків хат, будинків літніх людей, до речі. (село Борятин, 13-14 квітня 2020р.) А вони ж були на безпечні відстані – так ви думали, за кілька метрів, можливо, кілька десятків метрів. Жаль, що вітер. Якби не вітер. Винен вітер. Тільки вітер. Все вітер. Винен.
Або зима. Точніше, як сказав, один пожежник, відсутність зими. Якби не така спрагла до води земля, чорнобильський ліс так би не горів. Не горіли б корені дерев, ніби сама земля палає Якби не погода. Якби не зима. Якби не.
А підпали. А недопалки та ігри. Спалювання непотребу. Ні – це так завжди. Ми так завжди робили. Навіщо змінюватись. Навіщо нас звинувачувати.
Так робив мій дід, царство йому небесне. Він завжди спалював усе що загребе в дворі і в садку весною. Правда, тоді не було взагалі ні пластику, ні поліетилену навкруг. Та і зими, ох, які тоді були зими – сніг аж по шию. А потоки весняні – та всі дороги в селі ставали ріками, а весняна земля дихала благодатною вологою. Та і вітри не такі хижі були.
Але дід, він мудрий був, знав, що все життя так палив, от і я так навчився. І дітей своїх так навчив. І так от роблю до тепер. То нічого, що від дідової пори залишились лише спогади і навіть тої хати давно уже нема, і тих традицій, і того одягу. І давно уже електрика і телевізор, і телефони і, благо, інтернет. Але спалювання сміття та сухостою чомусь залишилось. Але то дід, він був мудрий. Пам’ятаю, говорили, що, на той час, від був одним із наймудріших у селі. На той час. Хотілося б і мені бути таким мудрим, у наш час.
Яка ностальгія, старші правда знають більше – досвід це велика сила, коли він не боїться дивитися в очі прогресу і розвитку. Інакше він може стати причиною стагнації та регресу. Що? Надто дивні словечка? Ви праві. Вся річ у тому, що фраза «розвивайся, або помри» не просто фраза. Деякі істини минулого десятиріччя уже треба сприймати з перевіркою, а сторічної давнини і тим паче.
Якщо людина не буде змінюватись, вона буде відставати в розвитку. Не може людина не змінюватись від народження. Спочатку ми повзаємо, потім шпортаємося, потім ходимо. Спочатку белькочемо, потім щось намагаємося вимовляти, але все для того, щоб навчитись говорити вправно. Від народження ми вчимося новому, а помираючи, все одно, вважаємо себе ідіотами, які не змогли щось та й збагнути раніше. І в кожного це щось різне. Я намагаюсь сказати, що ми змінюємося все своє життя, це сенс і суть. Те ж має відбуватися із суспільством в цілому – воно має дорослішати, мужніти і приймати правильні рішення. Держава має міцніти і ставати тихою гаванню для зболених старців, натхненної юні та міні-дослідників карапузів. Ми зобов’язані вчитися як особистості, як суспільство і як держава.
Невже так важко навчитись не палити сміття, не палити сухостій, не бути байдужим до вигорілого лісу, згорілого зайчати, змій, полівки чи жука…
У нас більше немає зими, де снігу по горло і намітає хуртовин по плоти. Нашій землі не вистачає вологи і явно забагато пластику. У нас тепер трапляються сильні суховії та буревії. Ми тепер не просто спалюємо те, що загребли біля дому, ми проводимо одночасно кільканадцять непередбачених хімічних реакцій. Тепер ми чуємо слова «рак» та «алергія» не з американського кіно, а з сусідського двору, або і з сусіднього ліжка.
Час змінився. Пора пристосуватись. Пора змінитись і нам. Вчора був жахливо трагічний показовий день. Варто надіятись, настільки, що змусить задуматись, змусить змінитись. Щоб вижити. Щоб жити.
Світлана Кучпилюк