Дерево роду – дерево життя, або про що говорять сестринські спогади (в-во “Золота Пектораль”)

Євгенія Нагірняк. Стежками мого минулого. Михайлина Баран. Мої спогади. – Тернопіль: Золота Пектораль. 2020. 224 с.

Мемуарна література (якщо вона щира), як добрий реставратор, здатна відновити свідомість того, хто взявся читати. Потрапила на зір незвичайна книга. По-перше тому, що з її передмови лейтмотивом теза: це правдива історія, але вона – приватна, може ви хотіли не такої книги? Може вам і не варто читати ці спогади? І то перше, що зацікавлює значно більше, аніж звичне редакторське «книга розрахована на широке коло читачів».
А друге – під одною палітуркою поєднані спогади двох сестер. По суті, це дві в одній книги спогадів, і ці книги також є між собою сестрами, як і їх авторки. Отож, яка книга мене так зачепила. «Євгенія Нагірняк. Стежками минулого. Михайлина Баран. Мої спогади». Книга вийшла у цьому році, упорядник – Євген Баран.
Перша з оповідачок – Євгенія – починає писати спогади з внутрішньої потреби сказати щось родині, сказати про власний рід, ниточка за ниткою виплести зникомий світ тіней. Адже у зрізі «тут і зараз» більшості виглядає, що ми знаємо родину (хоч би до третього коліна скажемо хто кому ким приходиться), та і кілька цікавих історій розповісти зможемо. Але чи не буває, що з родинних знимок на вас дивляться рідні незнайомці? Колись вам малим розказували, що це – бабка мала, а то її первий брат, але ви вже забули, що саме вам про того брата розповідали..
Ця книга – як дерево роду – виплітається десь штриховими епізодами, десь детальнішими портретами (знов таки, як в альбомі: на тій знимці всі дрібні і подібні, а той родич в кадрі зблизька і дивиться просто в очі).
У зіставленні з сучасністю, це книга з іншого світу. В якому простий селянин Іван добре знає географію світу і розмовляє та пише двома іноземними мовами, грошима допомагає просвітницьким товариствам та УПА, і аж надто надіється на людську порядність (якщо хтось місяцями не віддає гроші – йому незручно за то нагадати). І він, коли розповідає про вичитані географічні дива, аж виходить з-за столу і виразно жестикулює, бо хоче всім вділити того світа…
А дружина його, яка самотужки опановувала гітару та й мандоліну, звикла все своє життя рухатися вперед, хоч то і нелегко було. Хто би собі зле уявляв, чи легко було жінці – красномовним є побутовий спогад: мама оповідачки, Євгенії, ще замолоду мусіла прати чоловічі грубі сорочки у зимовій ріці (бо не чекати ж цією потребою до весни). «На вулиці стояв сильний мороз, лежав глибокий сніг, а я розібʼю праником лід на річці та й перу»…
… А потім зустріч дівчат з війною. Така шокуюча нова дійсність, до якої ніхто не міг зикнути. Дівчата, звісно, також. Рятування від голоду і обстрілів. То не забудеться сестрами, як і те, що іноді смерть не холодна і з косою, а тепла і кривава.
.. Повоєнне весілля, про яке не пригадає жодна знимка (бо ніхто не фотографував), і таємне вінчання у сховку від радянського пильного ока.

Друга сестра – Михайлина – свої спогади писала двічі. Перший раз – бо попросив син Євген, другий раз – уже продовжила сама. Спогади у синовій редакції і потрапили до читача- правдиві, мудрі і разом з тим прості. «У нас із нею слово було словом, а зло – злом, і жодних підтекстів ми не шукали. Якби я знайшов ще одну таку людину – сказав би, що життя має сенс», – пише Євген Баран.
Дещо інша манера викладу Михайлини Баран (з дому – Братків) – авторка ніби вглядається, вимальовує зримі її памʼяті образи. І спогади обох сестер взаємно доповнюють одне одного. Так, ніби сестри при розмові про свій рід.
І тонке вглядання у психологію власного спогаду: коли почалася війна, то їх братик дуже плакав – не хотів, щоби вбили його тата. А дівчата не плакали – вони ще не знали, що таке війна.
В 44-му році свій день народження зустріла під обстрілами – бомбили «рускі». Михайлина згадує, що особливо їм шкодила саме хата її родини. І тут дівчина з жахом згадує повірʼя, що якій годині людина народилася – в тій і померти має. І вона гарячково згадувала розповіді про своє народження – а раптом це правда?
Напевне кожна внутрішня проекція читача на власний родовід і є тим «сугестивним реставратором». Напевне, багато кому захочеться заглянути в закамарки власних родових історій.
І ще одна асоціація як штрих. Наука євгеніка, як відомо, вивчає спадкове здоровʼя людини крізь призму фізичної, інтелектуальної та ментальної памʼяті. Імена однієї з авторок та упорядника в цьому плані символічні – Євгенія та Євген. Імʼя другої сестри – Михайлини – перекладається як «богоподібна». А починалася книга сестринських споминів снами про Бога, коли Він прийшов у один з найважчих моментів у сон сказав приблизно таке: «Не бійся, це ще не смерть»..

Іванна Стеф’юк, член НСПУ.