(Астаф’єв Олександр. Розмова з бігуном на довгу дистанцію: вибрані есеї, статті, нариси / Упорядники: А. Дністровий, М. Астаф’єва. – Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 304 с.)
Людина тужить за ідеалом. Вона вбачає його чи у сивій давнині людства («золотому віці», послуговуючись образом античної міфології), чи у власних спогадах дитинства. Або ж у віддаленому чи близькому майбутньому, оселяючи той ідеал у мрії чи в утопічні проекти. Залежно від того, де людина розташовує власний ідеал на вісі часу, у неї вибудовується напрям руху: чи до ренесансної всеохопності, універсалізму та освіченості, чи до постмодерної фрагментарності, калейдоскопічності та механічності. Цю вісь можна було б означити і так: від техне (ремесла, вправності, відточеності) до техніки (машинного автоматизму).
Власне, таку дистанцію і прокладає перед читачем Олександр Астаф’єв у секціях книжки: «Ренесансній», «Полоністичній», «Краєзнавчій», «Нариси про друзів і приятелів» і «Літературній». Відкриває книгу стаття «Українські спудеї у найдавніших університетах Європи» (своєрідна похвала освіченості), а завершує есе «Що ми знаємо про нобелівську номінантку Ольгу Мак?» (опосередковано вказує на неповноту і поверховість людських знань).
Іноді поверховість людська межує зі зверхністю, що переконливо демонструє «замальовка з натури» – розмова поблизу руїн зруйнованого монастиря (есе «Васса»), а також схильність до нищення морального, через заборону на пам’ять («Різдвяні вірші Памви Беринди на тлі заборони колядування», «Довженко в Тернополі: трагедія «визволення»), чи фізичного «Останній лист Миколи Ігнатенка», «Стела зрілого жита»).
«Розмова з бігуном на довгу дистанцію» – книга геть далека від дидактики. Це не лекція (навіть у «Ренесансній секції», що найближча до жанру статті), це таки розмова – вільна, асоціативна і художньо виразна, з живими інтонаціями. Читач віднайде тут і пластичність пейзажу («Зузанна Целецька: чортківський слід під мурами Вавелю ..»), і детективну інтригу («Грішний ангел, або шедевр на замовлення поліції (Адам Міцкевич і Кароліна Собанська)», і містичне тло інтерпретації історії («Юзеф Пілсудський: угода з дияволом (Міфологема пана Твардовського в поемі «Попіл імперій» Юрія Клена»), і метафоричність вислову – як у назві есе («Сонце на поперечині (Ярослав Злонкевич)»; «Він засівав грішну землю ангелами (Ярослав Павуляк)», так і тексті: «Сонце повисло на обриві болю і коливалося між прощанням і надією» (С. 199, есе про Ярослава Павуляка).
Чи пейзаж оцей не є також емблемою людини, що шукає свій ідеал і прямує-біжить до нього все життя, наче бігун на довгу дистанцію? Припускаю, що той бігун – автор книжки, а ще – кожен читач, який запрагне бігти з автором поруч і вести з ним розмову. На рівних. Аби краще збагнути свій шлях і себе.
Людина тужить за ідеалом. І рухається до нього з власною швидкістю. Та часто забуває вагомий факт: насправді ідеал рухає нею, бо є не зовнішнім щодо людини набором кращих ознак і якостей, а невіддільною частиною самої людини. Відстань до ідеалу саме тому найдовша і найкоротша… І кожна людина – тут і тепер – сполучає себе колишнього, власне минуле (як частину минулого власного роду і народу) і майбутнє (як можливість прозріння, профетичності, одкровення). Приміром, такого: «у пісні золотий вік минулого і царство майбутнього зближуються і об’єднуються в нову надію» (C.169, есе про Ярослава Злонкевича). Чи отакого: «Бо соборність – це спілкування живих із мертвими, це уболівання за долю депортованих, це Ярославів діалог зі своїм дядьком Юрієм Злонкевичем та його однодумцями, яких він ніколи й не бачив» (С. 166, там само).
Нова надія має ім’я «сьогодні», бо ж саме у цій точці щоразу сходиться минуле і майбутнє. Нова надія має ім’я «соборність» – родова і національна єдність, але також, на мою думку, особиста цілісність. Бо лише набувши її, можна подолати історію, «що має характер злочину» (С. 165, там само), у власному мікрокосмі – неетичність, емоційну байдужість, награність. А відтак – набути змогу подолати її у суспільній площині, ставши «мікротеосом» (С. 165, там само) не за назвою, а за суттю. Але це потребує шліфування, так би мовити, різьблення характеру.
В час, коли вельми модним стало бути людиною «made-self», автор розмови цілу секцію присвячує друзям і приятелям, що поділяли його дистанцію до себе і в чомусь різьбили людську вдачу. Ці нариси сповнені чару душевного тепла і вдячної пам’яті.
За великим рахунком, чи пише автор про малознаних і призабутих авторів, що випали з реєстрів (есеї про Йосипа Позичанюка і Ростислава Кедра), чи про призабуті, але варті уваги твори (переклад Олександром Жомніром «Утраченого раю» Джона Мілтона), чи про осіб іменитих і відомих (есеї про Дмитра Донцова та Івана Кошелівця) – він пише про пам’ять. Пам’ять про утрачений рай – у собі та довкола себе. Йому, як і Миколі Ігнатенку, про якого автор пише, болить «релігія розпаду людини» (С. 206). Мабуть, не буде перебільшенням припустити, що Олександр Астаф’єв солідаризується з героєм свого есе в думці: віднайти рай у собі можна, якщо залишишся людиною – моральною, вдячною, чутливою до Краси і Гармонії в добу «бляшаних барабанщиків» (С. 210, там само).
«Розмова з бігуном на довгу дистанцію» Олександра Астаф’єва не нав’язує читачеві певної позиції, лише заохочує його відчути на смак «джерела живого мислення» (С. 203, там само) і пробігти дистанцію до ідеалу у зручному темпі поряд із автором. Долучатися чи ні – вирішувати читачу.
Надія Гаврилюк