Переді мною книжка незабутньої Ірини Густі (Звонар) «Світ живої любові», яка буквально днями побачила світ в ужгородському видавництві «ТІМРАNІ». Її обкладинку, зроблену в червоних відтінках, прикрашає розкішна троянда. На цьому фоні вишукано вимальовуються зелені листочки – символи життя, які ніби нагадують, що вона, авторка книги, разом із нами…
Так склалося, що Ірина Василівна у цей світ прийшла у пору квітучого травня, щедротного буяння весни. І розпрощалася вона також у пору осіннього цвіту – сумного, тужливого… Це сталося на світанку 7 жовтня 2017 року.
– Суботній день видався сонячний, але дуже сумний, – згадує її чоловік відомий український письменник, лауреат літературних премій імені Дмитра Вакарова, Федора Потушняка та Павла Тичини Василь Густі. – Увечері задощило. А вночі небо обізвалося криком перших відлітаючих журавлів. Він доносився звідкись здалеку – з висоти, нічної темряви. Чулося журавлине клекотання все тихіше і тихіше. На мить здалося, що й душа Ірини відлітала з ними, шоб повернутися…
Тільки повернулася вона до нас вже… окремою книжкою, яку впорядкував, написав передмову і видав її чоловік. Тут зібрано написані і опубліковані в засобах масової інформації її новели, нариси, рецензії і інтерв’ю.
У передньому слові «Людина травневого серця» Василь Петрович вдається до філософських роздумів: «Є люди, які ввійшли в життя – у минуле, теперішнє і майбутнє – в кількох іпостасях. Адже своїм покликанням, творчістю, працею, взаєминами з рідними, близькими, друзями, колегами вони залишили добрий слід, світлу пам’ять на різних нивах, у різних галузях. Це – велике щастя і неймовірний тягар, велика довіра і відповідальність. Така доля вимагає повної самовіддачі. Безкомпромісної, жертовної».
Ірина Густі (Звонар) золотими літерами вписала своє ім’я в журналістику не тільки нашого краю. Її матеріали схвально сприймали читачі, охоче друкували також всеукраїнські видання, вони публікувались в книжках, що виходили в Києві, Пряшеві, Кошіце (Словаччина).
А дебютувала вона саме на сторінках іршавської районної газети «Нове життя», де багаторічним редактором був її батько, відомий журналіст, учасник Другої світової війни Василь Звонар. До речі, досвідчений упорядник (а В.Густі шість років працював редактором видавництва «Карпати»), розпочинає книжку із публікацій, вміщених саме у районному часописі.
Відкриває видання новела «Пісня зелених гір». Тоді ще п’ятнадцятирічна дівчинка Іринка у першому своєму творчому доробку пише: «Вокзали… Ви як місце старту до нових доріг, до незвіданого майбутнього.
Сльози і усмішки друзів. Ми – молоді і сильні своєю вірою в людей, в себе – прощаємося з сонячним морем і теплим краєм, летимо до рідних гір, до своїх пісень.
Поїзд набирав швидкість, коли Лариса, моя подруга, крикнула друзям, що залишилась на пероні:
Ви почуєте нову пісню. Вам лунатиме спів синіх морів!»
Свого часу Ірина обіймала одну із відповідальних посад у районному часописі – коректора. Вона не просто звіряла відтиски з оригіналом, а й вичитувала тексти на орфографічні, граматичні, пунктуаційні, логічні, стилістичні помилки. При необхідності виправляла також технічні недоліки. А для цього треба було добре володіти українською мовою. Інколи траплялися випадки, коли вона займалася редагуванням матеріалів уже маститих журналістів (багато з них хворобливо реагували на спробу виправлень у вистражданому тексті). І вже тоді батько запримітив потяг донечки до друкованого слова. Газета охоче публікувала її перші проби пера. Так побачила світ її новела «Двоє» та етюди «Сентиментальний вальс», «Море», «На пероні», «Благословення», «Калиновий смуток» та «Чорнобривці». Усі вони увійшли до окремого розділу: «Чому так гірко пахнуть чорнобривці?».
Мабуть, любов до друкованого слова й спонукала її вступити на навчання на філологічний факультет Ужгородського державного університету, який з відзнакою закінчила в 1973 році. Перед нею відкрилися широкі обрії в науці – літературознавстві, але вона надала перевагу журналістиці. Майже два десятиліття працювала в редакції обласної газети «Закарпатська правда». А з перших днів виходу газети «Новини Закарпаття» трудилася в цьому виданні, очолюючи відділ соціальних питань, науки, освіти, медицини. Працю І.В.Густі (Звонар) високо оцінено – вона лауреат обласної премії в галузі журналістики, нагороджена відзнакою «За заслуги в розвитку інформаційної сфери» Державного Комітету телебачення і радіомовлення України.
У розділі «Із сонячних вершин» подано нариси і інтерв’ю Ірини Густі (Звонар). Серед них – «Доспіле літо», «А, може, то ще не осінь…», «Пані Еммі, це чудово!», «Мелодія дощу любові», «Ой, високі полонини, а літа ще вищі…».
Поскільки чоловік Василь Густі займався літературною діяльністю, тривалий час очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, Ірина Василівна часто бувала на зібраннях письменників, зустрічалася з ними, спілкувалася, брала інтерв’ю. На належному високопрофесійному рівні подано і матеріал «Я вас щиро, палко, гаряче горну до свого серця» про святкування 75-річчя патріарха закарпатської літератури, лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка – Івана Чендея. Свій ювілей відомий український письменник, мистецтвознавець і публіцист відзначив в широкому колі друзів, однодумців, колег, що зібралися в обласному українському музично-драматичному театрі. Приємно зараз читати про ту знакову подію, про яку доступно, зрозуміло, із знанням справи написала Ірина Густі. Закінчила вона свою публікацію такими словами: «Не передати той настрій, що запанував у залі, коли ручаями на сцену потяглися десятки бажаючих продовжити свято, даруючи ювіляру найкрасивіші, найрозкішні квіти. Тому й зрозуміле хвилювання митця, коли він звернувся із словами напуття до кожного земляка, краянина, на кого покладена сьогодні велика місія – будувати нову державу, творити її духовне і матеріальне майбуття, бо, як зауважив Іван Чендей, художнім словом народ утверджує себе, це його тверде переконання, а велике бажання – щоб література Закарпаття міцніла, щоб нові сили, що влилися в неї, були гідними продовжувачами славних багатовікових традицій культури краю».
Особисто я знався з Іриною Густі десятки років, зустрічався з нею не тільки в місті над Іршавкою, куди вона часто навідувалася до батьків, а й в обласному центрі. І щоразу, ведучи мову з нею, дивувався широті її інтересів, обізнаності в різних сферах духовного життя, культури, літератури, музики, народних традицій, звичаїв. Напевне, це був результат наполегливого навчання у школі, університеті, великої інтелектуальної праці, фізичних зусиль, глибоких душевних переживань. Тому і її газетні публікації, написані щиро і об’єктивно, завжди читалися на одному подиху, сприймалися не тільки з величезним інтересом, але і емоційно, з почуттям якщо не причетності, то, в усякому разі, присутності. Події, факти, роздуми, розповіді про успіхи, удачі і невдачі, радощі і прикрощі, захоплення і сумніви ніколи не залишали читача байдужим. А знаєте чому? Як на мене, в них створено портрет нашої трагічної, нещадної, та все ж у чомусь прекрасної епохи. Коли вже Ірини Василівни немає поряд із нами, ми маємо можливість через її публікації осмислити сьогодення, бо це минуле турбує людей і тепер. А можливо хвилюватиме і в майбутньому.
Не можна просто так перечитувати сторінки книги. Ірина Густі (Звонар) відповідально ставилася до друкованого слова. Вона видобувала його із серця, як Прометей вогонь. Навіть заголовки газетних публікацій були неординарні. Вони завжди привертали до себе пильну увагу. Вдумайтеся лише: «Серпень душі моєї…вийшов у путь щасливу». І вже з перших рядків матеріалу Ірина Василівна зізнається, що цитує вона відомого українського поета Андрія Малишка неспроста, а задумалась над долею своєї героїні. Далекого 1997 року на сторінках газети «Новини Закарпаття» вона писала: «П’ятдесят у людському житті – це полудень. У природі серпень – зеніт літа. Пора достигання. Час, коли людина набуває досвіду, коли приходить мудрість, коли починаєш виважувати кожен крок, перш ніж ступити, коли галасливе голослів’я перестає бути ознакою всезнайства, коли ціниться не те, що прагнув нести, а що доніс, що уберіг від нікчемності й тупості, від заздрісності й брехні, те, задля чого живеш і усвідомлюєш, що ти – людина».
На таку високу хвилю почуттів та емоцій винесла мене остання із зустрічей з однією надзвичайно скромною і порядною жінкою, яка завжди намагається бути в тіні, хоч своїми трудами заслужила найвищої похвали. Це Марія Хланта, бібліотекар. Рядовий працівник далеко не престижної сьогодні сфери суспільного буття. І все ж вона віддана їй до самозабуття. Про це свідчать десятки й сотні відгуків вдячних читачів, щирі слова поваги колег, і йшла до цього визнання й самозізнання справді через загати труднощів різного ґатунку, бо ж на долю її й ровесників випало чимало пертурбацій, оцінок і переоцінок історичних, суспільних, відлиг і нових катаклізмів…». У той час Марія Василівна Хланта працювала завідуючою відділом обласної бібліотеки для юнацтва. Завдячуючи своїй сумлінності й працьовитості, добре опанувала бібліотечний фонд. А отже, завжди могла порадити на вибір ту чи іншу книжку, наукову розвідку, підказати цікавого автора». Це говорить про те, що Ірина Василівна могла уздріти у малому велике.
Втім, Ірина Василівна теж причетна до книжної справи. Про це пише у передмові її чоловік Василь Густі: «Тішилася, коли виходила в світ цікава книжка. Вона часто писала глибокі, сповнені щирої доброти рецензії, відгуки. Її критичне слово мало неабияку влучність, адже талант критика, літературознавця був у неї вроджений». А ще їй пощастило працювати із талановитими майстрами пера – письменниками і журналістами: Іллею Ільницьким, Іваном Долгошом, Богданом Дубовим, Миколою Рішком, Іваном Чоповді, Михайлом Поповичем, Іваном Тегзою, Василем Басарабом, Миколою Рішком, Мар’яною Нейметі, Оксаною Штефаньо, Ярославом Ядловським, Василем Ниткою…
Якось в одному із своїх останніх записів вона зізналася, що «намагалася писати правду і тільки правду. Я вас (читачів- В.Ш.) дуже і дуже сильно люблю. І свою любов прагнула передати у розповідях, нарисах, есеях про вас, глибоко шановані краяни».
У книзі Ірини Густі (Звонар) «Світ живої любові» тільки малесенька частина від творчого доробку нашої незабутньої колеги по перу. Але зібрані тут матеріали дають підстави розгледіти її творчу постать в українській журналістиці. І відрадно, що свою творчу стежину вона розпочинала саме у районній газеті «Нове життя».
Василь ШКІРЯ