Грабовський Богдан. Чисті позирки: натурна проза – Тернопіль; Терно-граф. 2021, -136 с.
Хвилі нестримного моря життєйських буднів накочуються одна за одною. Часто-густо трапляється так, що не встигнеш уважно розгледіти отой несподіваний вал, та на щастя є люди, которі, борсаючись у воді щодення, помічають крапелинки і неповторно передають ці доторки. Таким плавцем є Богдан Грабовський, відтворивши бачене у книзі «Чисті позирки». (Нам вона уявляється своєрідним продовженням недавнього видання «Зашпори». Вже хоча б тому, що в обох друках зібрано натурну прозу).
Спочатку поведемо мову про це означення. Звісно, що мав рацію стверджувати його свіжості. Воно істотно доповнює такі терміни, як «натурна зйомка», «карикатура з натури», «рисунок з натури», розширюючи межі використання слова у мистецькому світі. Це – з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а над читацьким сприйманням таки бовваніє питання: а що ж розуміє автор під цим поняттям.
Не беремося стверджувати щось за нього, аби не постати в іпостасях бігунів перед локомотивом. Викладемо, лишень кілька розміркувань щодо теми. Побіжно, аби не влазити у в’язке болото різних теорій. По-перше, кожен має свої позирки (скористаємося буквотвором з наймення) і було б наївністю з нашого боку хоч щось заперечувати. По-друге, під впливом віянь часу (і через зникнення ідеологічної цензури у тому числі) з’явилося чимало новинок у термінології, котрі не усіма сприймаються однозначно (Для декого стара класичність залишається ліпшою і не має ради). По-третє, обсяг газетного матеріалу не дозволяє розпливатися мислію по древу, якби цього й праглося.
То що є натурною прозою у нашому розумінні? Та це – щось середнє між художньою прозою і публіцистикою високого ґатунку. Себто літеросплетення переросли останню, але ще не можуть бути оповіданням, новелою, образком чи етюдом. (Не бачимо чогось поганого в тому, що автор оприлюднює отаку половинчастість.)
Думку, яку засуджували у попередньому абзаці, розпросторимо так. Хіба не повиє новизною від означень, денникова проза чи роман-галерея? А хіба про перетини двох видів одного жанру, не говорять роман в автобіографічних новелах чи сценічна повість у листах та спогадах? (Підемо ще далі. Іноді можна почути, що подібні нотатки слід вважити естетикою. Можливо, але з другого боку зауважимо, що її варто знакувати як натурну просто. За великим рахунком загрузаємо у двоїні, з якої неможливо викарабкатися.
Та вихід все таки існує, не будемо борсатися у понятійних течіях, а перейдемо до викладу міркувань про зміст книги, оскільки саме вони є отими рятівними кругами, вхопившися за які читачі можуть виплисти на берег світлості сприймань.
Чому хочеться це зробити? Не секрет,що іноді публіцистичні книги відштовхують від себе з римою присутністю елементів дидактики. (Чи не ліпше, аби сприймачі потрібної інформації самі висновковували?) «Чисті позирки» і припали до душі тим, що зримої повчальності тверджень у текстах немає. Зрозуміло водномить, що вона існує, уникаючи прямолінійності тверджень, та не тільки це привертає увагу. Хотіли б сфокусувати увагу на наступному. Факти, про які говорить автор, не мають у собі якоїсь несподіванки. Письменницький гандж? Ніскілечки! Життя є настільки бистроплинним, що часто-густо забуваємо про окремі деталі, хоча саме вони допомагають створити цілісну картину дійсності і зробити певні висновки.
Час – авторове звернення до сучасників, бо ж кожен з письмовців прагне достукатися до наших сердець. Але «Чисті позирки» проектуються у майбутність. Бо ж тексти – гаряче дихання часу.
Краще відчути його допомагає акцентування на важливих аспектах, логічність і доказовість окремо взятих розмислів. Скажімо, у розділі «Блукаючі тривоги» письменник більше фокусується на непростості українських поетичних реалій. Назва розділу «Причащуся мовою святою» промовляє – сама за себе. А розділи «Гони зичливих пунктирів», «Розважливі чотки» і «Камертон для поліграфа», нагадуючи про політичні моменти все ж більше запаковані побутивізмом (йдеться про словокарбування деталей щоденного побуту людей). Можливо, й не усім подаються окремі акценти, та й повторення прописних істин. Чи надмірність однотипних фактів подеколи відштовхує. Та… Якщо на суб єтивність міркувань має право письменник, то хіба сприймачі текстів можуть бути його позбавлені?
Хотіли б також повести мову про мову книги. (Просимо вибачення за тавтологію). Адже лексика автора – свідчення часу й індивідуальності літератора. Але не будемо тут вдаватися до деталізації. Кожен спроможний осилити читанням невеличке за обсягом видання й переконатися сам. Окрім заглиблення зору у літеросплетенні не існує іншого. Воно ж може підтвердити чи заперечити наші міркування.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина, письменник,
Кременецький район.