Тінь, що впала із Божого воза − частинка часу, що пливе…

Втім, Петро Михайлович не є винятком – майже всі письменники використовують у своїх творах частинку спогадів із власного життя, що випало на їх долю, бо тільки так можна сповна оцінити на  відстані часу ті перевали, які довелося подолати. І це не ностальгія за минулим. Це, скоріше, непрості життєві випробування, які кожному з нас доводиться перебороти. Особливо це відчувається в оповіданні “Криза жанру”, де письменник, мов на сповіді, зізнається, що йому довелося  творити у час суцільних криз. А це означає, що не таким і простим у нього було життя (хоча наразі мені здавалося, що у нього із самого дитинства складалося все гаразд, як тепер модно говорити, був улюбленцем долі). Ще б пак. Ходив у школу, добре вчився, мав потяг до пензля і пера. А вже з роками – все задумане почало збуватися.

Мені неодноразово доводилося спілкуватися із Петром Михайловичем. Людина він проста, доступна, надзвичайно  працьовита, водночас відома особистість, постійно розширює горизонти своєї творчості, а головне – не зупиняється на досягнутому. Його душа і серце цілковито належать українському народові. Має уже своїх учнів і вдячних послідовників. Живе за законом, який сам особисто й написав: “Час тече поза нашими бажаннями. Але яке щастя черпнути хоч частку його тіні, що впала з Божого воза. Я намагався це зробити”.

Скажу більше: і не просто намагався, а продовжує працювати над собою, постійно самовдосконалюється, тримає, як то кажуть, руку на пульсі часу. Петро Ходанич гордиться тим, що народився і виріс в мальовничому куточку Срібної Землі − селі Раково на Перечинщині. Подовгу може розповідати про свою родину. Мама Юлія була колгоспницею, батько – лісорубом. Обов’язково згадає  і про бабусю, яка була неперевершеною вишивальницею, змалечку пам’ятає її за кроснами. Серед сімейних реліквій Ходаничів – ткані її умілими руками скатерті, вишиті рушники, салфетки, сорочки.

У радянські часи лише щасливчику долі могли  відзначити поїздкою до Києва, до могили Тараса Шевченка в Каневі чи Одеси. Тоді він вперше побував у  Київських печерах, на власні очі побачив головну ріку країни, мав можливість порівняти Гоголеве: не всякий птах долетить середини Дніпра. Та подорож, із часом зізнається Петро Ходанич, відкрила йому велику і прекрасну Україну.

Дотепер не може забути Петро Михайлович свою першу вчительку Єлизавету Іванівну Бабидорич, яка  допомогла йому  пізнати таїну кольору, а згодом – слова. Як тепер модно говорити – два в одному. Зрештою, так і сталося – він спочатку закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, згодом – Літературний інститут імені Максима Горького в Москві.

Доля розпорядилася так, що він ще в школі захопився красним письменством, писав вірші, новели, оповідання, гуморески, любив слухати й записувати старожилів верховинського краю. Із 1974 року друкувався на сторінках обласної та республіканської преси, збірниках “Калиновий спів”, “Молодий день”, “Дзвінке джерело”, “Оповідання -83”, “Володарі долі”, журналі “Дукля”. У 1984 році вийшла друком його перша книжка “Тиждень у горах”. Рукопис був його дипломною роботою, але на видання довелося чекати близько п’яти років. І не дарма! Успіх не забарився. За цю книжку Петра Ходанича прийняли в Спілку письменників України та дали в Ужгороді квартиру. Хіба не щасливчик долі?

У Петрові Михайловичу мені найбільше імпонує те, що він постійно в творчому пошуку, автор більше 20 книг прози, статей, навчальних посібників, праць із літературознавства, які вже давно знайшли свого читача. Серед них, крім “Міст через Тису”, “Тиждень у горах”, “Степанова земля”, “Портрет орендатора”, “Знак дракона”, “Косіння трави”, “Руки для майстра”, “Свобода на заставу”, “Будителі або Віват, імператор”, “Віденське дзеркало”. У “Будителях” вивів літературні прообрази закарпатських пророків Лучкая, Довговида, Духновича.

По секрету скажу, що буквально днями у часописі “Дніпро” надруковано його новий роман “Тиха моя вітчизна”.  Що мені найбільше подобається у Петрові Ходаничу, так це те, що він не ганяється за славою, не пише, що було 100 – 200 років тому назад (про це чимало вже написано і переписано), а намагається  правдиво показати реалії сьогодення. Герої його творів – це закарпатські лісоруби і вчителі, заробітчани і агрономи, виноградарі і хлібороби, науковці і чиновники, журналісти і письменники, художники і студенти, музики і танцюристи, які часто опиняються у незвичних ситуаціях сам на сам із своєю совістю, але завжди залишаються справжніми високоморальними людьми. Ніколи не цурався і теми села. Новий роман – про крихкість миру, криваві події на Донбасі, про кухню російської псевдоінформації, яка просто викривлює події. Це, за словами автора, твір про прозріння людини через пролиту кров на тій, так званій гібридній  війні, невинні жертви. Війна триває більше ніж Друга світова..

Петро Ходанич свого часу заявив про себе і як дослідник літературного процесу на Закарпатті. З-під його пера вийшла монографія “Педагогічна та освітньо-культурна діяльність українських письменників-емігрантів на Закарпатті в міжвоєнний період (1919 – 1939)”,  підручники і навчальні посібники з культурології та естетики, наукові праці з історії педагогіки й культури Закарпаття. Твори опубліковані в українських та зарубіжних часописах, збірниках, перекладалися російською, словацькою, угорською мовами.

Улюбленцем долі Петра Ходанича слід назвати ще й тому, що він не залишився непоміченим на літературному обрії, його праця відзначена багатьма високими нагородами. Він − лауреат всеукраїнських літературних премій Ірини Вільде та імені Зореслава, лауреат  кількох обласних літературних премій імені Федора Потушняка та обласної мистецької премії імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. А ще гордиться тим, що керівниками республіканських творчих студій були Анатолій Дімаров, Володимир Яворівський, Юрій Керекеш, Петро Скунць ,з якими часто спілкувався, ділився творчими задумами, мав можливість дослухатися до їх думки, наслідувати їх.

Втім, дотепер відлунюється в моєму серці ІІ Міжнародний літературний фестиваль “Карпатська ватра – 2010“, який проводився за підтримки Закарпатської обласної адміністрації та Закарпатської обласної ради. Зібрання письменників було приурочено 100-річчю з дня народження визначного українського письменника, науковця і педагога Федора Потушняка. Обласну письменницьку організацію очолював тоді Петро Ходанич. Гостями фестивалю були секретар Національної спілки письменників України Петро Масенко, прозаїк, голова Кіровоградської організації  НСПУ, член президії НСПУ Василь Бондар, прозаїк, поетеса, голова Дніпропетровської організації НСПУ, головний редактор журналу “Січеслав”, член президії НСПУ Леся Степовичка, відомий літературний критик, голова Івано-Франківської НСПУ Євген Баран, прозаїк, публіцист, голова Хмельницької обласної організації НСПУ Василь Горбатюк. Вони побували в селі Осій на відкритті в загальноосвітній школі літературного музею  Федору Потушняку, ознайомилися із його малою батьківщиною.

Чимало вдалося зробити Федору Михайловичу і в царині художньої обробки дерева. Він створив десятки творів у галузі дерев’яної пластики, ряд іконостасів та інших сакральних творів для храмів Закарпаття. Його роботи експонувалися на художніх виставках у Києві, Москві, Львові, а також містах Угорщини, Словаччини, Румунії. Декоративні різьби митця прикрашають інтер’єри санаторіїв краю, знаходяться у приватних колекціях Франції, Ізраїлю, Англії, США, Росії, Канади, Німеччини, Італії, Угорщини та інших країн. Спільно із сином Михайлом написали монографію “Дерев’яна пластика Закарпаття”, за що удостоєні обласної премії. Серед розмаїття талановитих митців нашого краю вирізняється своїм особливим стилем та розумінням  ролі і місця малої пластики у сучасному мистецтві. Більше сорока років він успішно працює на цій ниві мистецтва як скульптор і різьбяр. За особливі досягнення в цій галузі удостоївся високого звання – Заслужений майстер народної творчості України. До речі, Петро Михайлович член двох Національних творчих спілок – Спілки письменників України, а також Спілки майстрів народної творчості України.

Улюбленцем чи пестунчиком долі Петро Михайлович став ще й тому, що одружився на чарівній, прекрасній і талановитій  дівчині із с. Кушниця Лідії Повх ,яка не менш іменита ніж він. Вона теж випустила десятки дитячих книжок, лауреатка багатьох престижних  літературних премій. А ще виростили і виховали талановитого сина Михайла, який теж уже заявив про себе у мистецькому світі та дочку Юлію, яка закінчила філологічний факультет Ужгородського національного університету. Тут хто на кого рівняється – важко сказати. Одне зрозуміло – їм є чим поділитися, бо всі задіяні в творчості, усі роблять одну справу. За це їм великий уклін і шана. А  28 червня всі вони зберуться за одним столом, накритим смачними наїдками і привітають старійшину роду − Петра Михайловича із його першим 70-річчям!

Ми теж приєднуємося до цих вітань і бажаємо йому літ до ста творити на благо рідної України!