Звісно, письменник, ставши відповідним собі, може писати, а може й не писати. В обох ситуаціях він зостається письменником. Мені недавно писалося. Але так, що ямбічні хвилі перемежовувалися з верлібровими. Не дивувався, бо таке вже зі мною бувало, хоч цього разу якось стихійніше… Отож – два «протилежні» цикли.
ЗМАГ ЦИКЛІВ
(із серпневої й вересневої лірики 2021 року)
Цикл перший
Тарас,
або Бентега прозорості
1
Самоту зрозуміти
неможливо нараз…
Кавкне хвіртка – то вітер.
Скрипнуть сходи – то час.
2
Так вміла кохана, якої немов не було.
І більше ніхто. Ані рання зоря, ані пізня.
Так вміла кохана – мене пеленати крилом,
щоб виросли крила. Тепер – хіба пісня…
3
Подільчивий іще з дитинства,
я нині – втілення крихтини.
І вже єство щасливо тисне:
«діли й цю решту, бо не встигнеш».
Гаразд, кажу, віддамсь комашці,
та равликові в борозні,
та не зігрітій сонцем пташці, –
їм вистачить, а людям ні.
4
Окриленому сивим сяйвом суті,
в якому серце б᾿ється навпрошки, –
приходить час, коли б лиш доторкнутись
до радості, як рідної руки.
5
І вчувається – не забути б, –
чи то людський, чи сонця голос…
Дуже мало л-ю-б-л-ю – по букві.
Заощаджую мов для когось.
6
Усе крихке, усе – на крихти.
З усього – крихточки одні.
Але в найвищому вікні
ще можна цілоту уздріти.
7
Пилом вкривається будень.
Вже патиноване свято.
Старіє все. Навіть люди.
Навіть боги. Як багато.
8
Дивно, що стільки звичайного.
Хоч відмовляйся та йди.
Може, то задля печального.
Може, то задля судьби.
9
А таки не станеш більшим,
ані меншим – все ж одно.
Постарайся світлим віршем
освітити верху дно.
10
Дощ мов пелени полоще
по народженні біди…
Все було, та не було ще,
щоб побідник не вродивсь.
11
Хай там спечно чи надмір холодно –
не дійшло б до останніх змін, –
як хліби перетворяться в золото
та й обернуть усе на тлін.
12
Не шелесть мені, листочку:
горі, долі – мов однак.
Я тебе уздріти хочу
там, де сонце-одинак.
Не брини мені, травино,
мов рости чи не рости.
Я відчую й там провину,
де зім᾿ято зойкнеш ти.
13
Старезний дід над річкою куняв,
хвиля до хвилі люлечкою пахкав –
мов димом конопатив човен дня:
нехай пливе, у ньому ж – бабка.
І легко хлюпоталася вода,
а то зривалась: просто в море шасну!
Бо річка ця ще дуже молода,
порівняно з рікою часу.
14
Засвітла і вночі
трудно у рудні надто:
всі до-бу-ва-ють!.. А чи
хтось хоч
наповнює надра?
Те, що рядок повів,
може, й не стріне привіту.
Золото доброслів
в жилах поезії світить.
15
На долю свою на дужу
поет має мовити сміло,
як тіло вимучує душу,
як та припильновує тіло.
16
Вийду у світ – зустріну
дерево і людину.
Перше – густе створіння,
другу – слизьку льодину,
що і посеред літа
все ніяк не розтане.
Стану між ними грітись,
ніби розгадник тайни.
17
Будь-який колір тепер – фортеця:
зелень стискає простір.
Тільки ситець блакиту тчеться
скільки захоче досі.
18
Ждав я радість, малу, та світлу.
На пів слова люби подібну.
На заобрійний знак привіту.
На людину десь-чимось рідну.
Зачекався… І всі ж чекають.
Всі чекання таке звуть дарчим.
Або тим, що ані руками,
ані словом не передати.
19
Досі чомусь не знаю,
повний терпкої ласки,
як трактувати маю
слово своє – і класти
то в шабатурку книги,
то у човенце пісні,
то у вуста, що звикли
їсти хліби вкраїнські.
20
Не пощастило яблуням при трасі,
де яблуком смакує лиш земля.
Та й вишню, що була вродила рясно,
хіба сластьона голуб звеселяв.
І тільки на пів обрію калину
ніщо, здається, не бентежить тут.
До неї погляди з автівок линуть.
Вона жаріє, а вони – цвітуть.
21
Входить вечір і стає на чати
сутінків вербових, – далебі!
Ой, нелегко річечці втрачати
голубінь небесну у собі!..
Хтось її втішає: «буде ранок!»
Хтось косу їй чеше: «буде день!»
Вечір скоса, але тепло, гляне
і кудись навшпиньках відійде.
22
Лічба всесильна. Ще й така густа,
що вже душа і висмикнутись рада.
Втекти у нуль.
Де доста це – до ста?
А до мільйона? До мільярда?..
23
Земля, звичайно. І звичайно – небо.
А що між ними – як німотний зойк.
Кому тепер фантастики ще треба?
Цей світ – давно не світ. Не цей. Не той.
24
Дуже довго не виходив з дому,
і тепер мої – що плач, що сміх…
Кілька ж слів, не сказаних нікому,
завше домагаються до всіх.
25
Гроза свій час підстерегла,
та зовсім не чинила
нікому ні добра, ні зла –
так є, коли є сила.
26
О, я спрагнений вітру й дощу –
океанічної бурі!
Та уявно лечу, та карміном течу
в жилах, де стіни похмурі.
27
А всесвіт лому честі повен,
якого пустять в діло знов.
Тому найважче принциповим,
хай навіть принцип їх – любов.
28
Ото слоном тупцюю без утоми.
Ото звиваюся між літер змієм…
Такі смішні – і світ, і я у ньому,
але ніхто сміятися не вміє.
29
Пригадують, що дідо жив літ сто.
Жалів людей: «то плодь жива принаймні».
Свого здоров᾿я не віддасть ніхто,
а як ділитись ним – і він не знає…
30
Хтось твердо: «друже мій Богдане!»
Хтось тепло: «дорогий Богданку…»
Мій хрест одвірку дня дістане.
Мій хрест – як хрестик при доданку.
31
З поеми уподібнень
Наче вичахла тиша.
Наче стихла зола.
Наче радість стоїчна,
що в любý перейшла.
–
Наче струни гітари
замузичили в тиші,
щойно людства не стало –
всі із зали вже вийшли.
–
Наче доторки слова
у глибинах мовчання,
де і славонеслава –
поза першоостання.
–
Наче літо біляве,
а зима – у смарагді.
І ніхто не поправить.
І, здається, всі раді.
–
Наче осінь рахує
всі опалі листочки,
довести щоб – не всує
час їм вічність пророчив.
–
Наче весни зійшлися
в цьому році одному,
і бракує їм листя,
і травинок, і грому.
–
Наче риба у Бузі
клюне й на аличу,
бо тужавіє в тузі
і живе без плачу.
–
Наче тиха і світла радість,
і невтішна на всі віки:
хоч приходить, одначе ранить,
бо колись не прийде-таки.
–
Наче те, що віднайдеться,
як утратиш в тім потребу, –
досить буде стуку серця
та його відлуння в небі.
–
Наче роса, що уникне
сонця запалених уст,
бо окропила ті лики,
що попід квітом цвітуть.
–
Наче спав ще мить тому,
а тепер збудити хоче
сонця золотопітьму
що склепила світоочі.
–
Наче вже все відбулося –
в снах, у книжках, наяву.
Очеретини волоття
істину квачить нову.
–
Наче слова розбіглись,
вражені неписанням,
й аркуш, мов крейда, білий –
то ж була спроба остання.
–
Наче щире старання друга –
не провалиться на ура,
чи Гераклова бруньки потуга, –
як піддасть їй напруги кора.
Цикл другий
Умберто,
або Спис тайнопису
1
між акаціями котився овид – вперто і очевидно
чорні і просвітлі руки ирію ревно оберігали дитя
2
лишатися юними
дитина – ніби ансамбль фортеця осаджена раєм
між укусами єства тьмяніє сяєво явного –
звізд вічнодосяжності
і доволі хрущів охочих до існування в минулому
удача дитинна рік оскільки слів тисячі
3
виходь і дій
навіть арарат – його ти перевершиш
ранковим вісництвом і сном над урвищем
чи справді тінь – одежа таємниць ухильних
4
працюй одинцем
занадто багато аварій волі любити я
юродствує чистота сьомого
біжать овиди разовим гоном – імітуючи вчасність
сила упиря плющить раритети оглашенної тиші
валун серця експансивно сповзає в інтим талану
у тисової арки високосна любов
автові снігу нічого оповісти голосом овоча
тільки імла люба аналізу
5
обоє чули музику абсолютного космосу
обоє любили іву радості
на ебеновій бані ангельській бриніли екватори рук
енгармонійні глибини линули
6
тихо відкривати очі розуму чуття і совісті
тьмянити наосліп алькови виховання і тьму якання
коли щедрість ойкумени їстівна її піснею
лодії образів доганяти обітницею мислі
єднати передсудні оази
лякати квіти анабазисом
напинати алегорію ранку
оговтувати далеку жертву
увага є тьохканням словесних ядер
завтра ласі юрбѝ бігтимуть овидами вини
даленітиме осінь колючого оксюморону
галка охрестить сьогодні
хтось тебе обійме номером енним
єдиною новиною заалярмує мить
7
хата тікає
осторонь пізня околиця чину
назватися амплуа єдиним
запрагнуть атаки хурделиці
обледенілі дощини живуть у високості віка
а тисяча слів ялових колом оливним лопоче
о сотворіте танець впертого острова решти
на невідомі ясноти сійте волоття інтенцій
тобто у втомі жеврива знов акцентуйте паяців
ласкою ям мимовільних усно виводьте апломби
вірте седмиці безпечній після опасистих миль
ліктем коліть ополонку
юшку і злаки лигайте
осінь мізкує
8
навколо архаїка сяйва
всесвіт і ти абсолютно непізнані
кетягом увічненого початку
орієнтально частується
унікальність
третя тиша ячить
9
просто радій евкаліптові
досить мріти еліксиром титанності
луни ювенального болю опосідають вись
10
озираєш дистанцію ночі
засновану тиміямом хмелю
сидиш на інавгурації втечі
уламок ясності кидаєш хитрощам
вікна і двері чувають у всьому
а євшан шаблею ясується
кличеш мудрість едемську
до тебе еволюція чимчикує
еге – то образ бога інакшості
прийми обіруч життя
ласку або химеру
11
двері обрію
біжиш у дьоготь яскравого кпину
минаєш гойдкі олеандри
видовище доатракційне
в ницості цвіркунів тисне вага амальгамного
пахне риком хтонічним
однак долаєш яр тьхукання –
магазею убері драконячої
розсуваєш екрани цікавості ікс –
йорик безбожно оживши жує еони вражінь
і льодова царівна ініціюється
12
заєць антрактно цьвохкає – куцо означує всесвіт
а нижній його господар он дивиться не низинно
камінь оббіг мету
може останній кидень навіть нині достатній
осені гола ймовірність инший антракт відслонює
охає кадуб цькування
арія зниклого
13
ні еґоїзм хороброго олівця чи указки
ні аванпост великої одиниці –
димом типізованого логотипу
а дуже упевнена вістка –
світ евентуально свій
вже і тішиться і /з крапкою/
14
норма алеї мигтить аншлагами галасу
акції юності числяться спогадом
братство удачі тиранить раптову оказію
знане учнівство муку нищівно минає
твердь висоти апробується римою номера
аранжувальників милують
15
як доскочим овечої втоми іржаво-рахманної
як юпітер дістане облизня-пирога
то лики вартості оближуться саломандрівно
така інтерлюдія
16
слово ловитву одринуло – висями никне кармінно
мовби осіннє всечасся через аркади нового
навіч явилось
17
інтéрес накочується
традиція ери розводить лікті
юдиться драма ідеї яблука
18
коло інше – льняна колиска антрациту
сивіють ластівки і воли
ніжиться екологія
сонячного казання азимут знов анґажує ниті хтонічні
ніколи інкунабулі колисати овиди мурованого універсуму
зникне аромат вічної школи екстракту
вихлюпнеться ядучий вміст лукавого я – юрба тьопатиме
світлим яром
далі льони янгольські
всіх скликає ім᾿я хрещате
19
сяйнуло латаття овалом високого ока
скипіла калина а жаль – евфемізмом
заходить анданте
тріпоче едикту бентега етерна –
вини сполотнілий естет
20
на екзальтацію бурі рине нинішність мрійно
енциклопедії наші іграми тракти рівняють
авта виплекують ніжність окату
мовить осіння відвага
руки останнього слова тичуться чисел
ніч ентропії розносить оксиди –
справдешні тирани
явиться відчай імущих
далі чекати указу – юродство
йота тіснить аритмію моменту
пам᾿ять ручається овидом
висохлих нуртів уяви
дно енергійне
змісти іржавіють м᾿яко
якір тече обережно
знаки основують ймення
кинути ніде епоху – шкода тиняється
21
пилкóво сяють ангельські вуста
латентна юність битко вірить –
життєво впасти
22
стільки атолів мудрості
острови незнань антонімічно пишні-соковиті
23
тричі рибині визнати – арктичні неологізми нічийні
як вічна історія часу на арт-майдані минулого
тричі ь /знак м᾿якшення/
24
зелений есмінець мандрівки лоцманять юрмисти
тактична акупунктура кипить ураганно
притулиш риштовання титли –
у лун ятряться тимпани
десятого озера сонце естамп розриває – це якість
25
белебень узвозу – дьогтем щирого ойкання між огнями
жерущої елегантності
посидіти ембаргом речитативних етносів
біля успішних вагадл анонімної тиші
умкнутися тремом академічним
єретичність менталу нищити чорним інієм йоркширу
авантюристи найбільш атакують логіку
очевидних ґрунту і їжі
забороняти ірраціональне всевладдя смішно і мудро інколи
навіть ширити мряку
26
яблуко
біль у ваді
йшли околією гризького ошуканства
домагалися онтологічно красивих оберемків
ріща опрічного місяця
субстанція універсальності мінила лики і назви нового ядра
а все і нині мінилося озером їді минулої
27
навколо авдієнція вічного чину
мудрість едукується на елементі
безліч опадає живильним екстрактом
тільки вість об᾿єднавчого ритмізує ти
вільно олюднити лілею юрську – то все одно юніорат
28
слово ликує абсолютом вершинного агнця
безмір отчого господарить утопію
29
гóни оспалого сяйва пробуди окрайцем дихання
поки останньому світить любов узасаднень його
30
співом прекрасних опіній колихалися
очі незнищенності віт і космічного устя
сни усміхалися
брались уста ліловим-опаловим
безвість оберталася
стільки літавців опало в окрасу
стрічей огром
ікти зір
білим огнем гоготіли оркестри майбутнього
бути минулому
бути у ласці ословленій –
броститись однослів᾿ям
слухати листям органні висоти осанни
стати оселею
і
славити леткість омріяних вод ойкумени
синь остягається
близько угіддя ловитви остиглої
більше орливості
більше осяяних генів
безмір гармонії
31
яснавість
неземність елементарна
зникоме намагання арпеджіо
тишу магічну усталити
цькування охристого голосу óпари
бігме обертальності
цинобра евристики
неспішності атлантичної лисявий ельбрус –
життєдайно-тьмавий
непевності екзильної золотиста нагінка абеткована
на ню ювенільне
і наше ширяння хрущате
Львів–Кам᾿янка-Бузька
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Попілець і жаринка»