Юзеф Сильвестрович Туз уже півроку почувався на сьомому небі. І причина тому була дуже проста. Хоча, як для кого.
Юзеф Сильвестрович придбав картину модного натепер художника, який відзначався тим, що писав свої роботи криваво-червоним і чорним кольорами. В одному інтерв’ю він не без гордості заявив: «Я все життя шукав ці кольори, а вони — мене». На цьому й базувався шалений успіх його робіт. А звідси — й захмарні ціни на них. Саме одну з таких картин і вдалося відхопити Тузові. Полотно називалося «Українські корови». На кривавому тлі красувалися чорно-чорні силуети трьох рогатих худобин, які дуже віддалено нагадували корів. Тож тепер господар цього шедевру на всіх правах міг уважати себе поціновувачем модного андеграунду, а отже, сучасною людиною. А щоби про це знав не тільки він, то під різними приводами мало не щодня став запрошувати до себе гостей. Хай приходять. Особливо ті, хто позаочі називає його Юзик Тузик. А він про це знає. Аякже, добре знає. Тож хай тепер приходять і заздрять.
І приходили. Товариші й недруги по роботі, друзі й знайомі, одно-курсники по медінституту, близька й далека рідня. Одні з них розумілися на картинах, інші — на коровах, а ще інші — на грошах. Останніх було найбільше. Тому найчастіше з різними відтінками — здивовано, заздрісно, єхидно, саркастично, іронічно, злісно чи то зацікавлено — звучало: «Скільки?» — «Ага, так я тобі і сказав», — подумки знущався з надмірно цікавого гостя господар скарбу. А вголос натякав, що про такі речі, мовляв, говорити неетично, коли йдеться про високе мистецтво. У такий спосіб кожен із тих нахаб, які прагнули зазирнути в його гаманець (а для Юзефа Сильвестровича це означало залізти йому в саму душу та ще й у брудному взутті), мав бути морально упослідженим і остаточно розтоптаним, як невіглас, що проявив свою неотесаність у розмові про високе й духовне. І це йому непогано вдавалося. Та справжньою причиною такої втаємниченості було зовсім інше. Юзеф Сильвестрович добре розумів: візьми він і скажи, що цей авангард обійшовся йому у п’ятдесят тисяч євро, то за першим запитанням одразу вибухнуло б друге: «Звідки?!» Бо і справді, звідки у терапевта обласної лікарні із зарплатнею у дві тисячі гривень, які часом і по півроку не виплачуються, така сума… Але були й такі, які здивовано запитували, нащо йому ця ляпанина, де корови більше нагадують рогатих чортів у пеклі. Та на цей випадок у чоловіка були аж два, як то мовиться, тузи в рукаві. І тоді Туз бив тузами. Цей каламбур він придумав сам, чим страшенно пишався.
«Ну, по-перше, — казав він, — у цього художника велике майбутнє. — Туз виголошував це так упевнено й авторитетно, що його опонентові нічого не залишалося, як погодитися з ним. — Пройде небагато часу — і про нього весь світ заговорить. Як про українського Пікассо! А по-друге (при цьому він поважно підіймав указівний палець, що мало означати велику вагу слів, які буде сказано зараз), це ж українські корови! Розумієте? — Ук-ра-їн-ські!..»
З цього мало випливати, що якби то були якісь чужоземні корови — англійські, французькі, німецькі чи китайські, або (не дай Боже!) російські, — він ніколи би їх не купив. Хоча, крім підпису на картині, який гласив, що це саме українські корови, більше про це ніщо не свідчило. Але так його візаві підводився до думки, що Юзеф Туз не просто поціновувач сучасного живопису, а ще й великий патріот…
Із кожним днем ті корови, що висіли в його вітальні, ставали йому все ближчими, зрозумілішими, ріднішими. А цієї ночі вони йому аж наснилися.
Спочатку все було, як у реальному житті. А потім корови на картині заворушилися і ліниво одна за одною попрямували кудись геть. Зосталося саме лише криваво-яскраве полотно. Він аж усміхнувся на таке: «Йшли корови із діброви…» Але з часом те криваве поле стало проростати людськими головами, аж поки вщент не заповнилося ними. Він пильно поглянув на те видовище, що красувалося в позолоченому багеті, і все зрозумів. То були його пацієнти, які після його лікування пішли із життя. Вони так пильно вдивлялися в нього, що здавалося, їхні мертвецькі погляди просвердлювали кожну кісточку в ньому: у тих поглядах він читав звинувачення мерців на свою адресу. Але ж за що? Адже всі (в тім числі й він, хоч і лікар) смертні. Тож як і чим він міг їх порятувати… Все одно повмирали б, як то мовиться, як не тепер, то в четвер. А що брав гроші… Ну знаєте. Він ніколи ні в кого нічого не вимагав. Та в нього навіть такси не було, як у його колег. Коли хто приходив до нього в кабінет (самі пацієнти чи їхні родичі) і запитував: «Скільки?», — він показував на ікону Спаса Нерукотворного, який мовчки мало не щодня був свідком таких розмов: «Ось, бачите, я вірю в Бога». І той, хто чув цю фразу, спочатку думав, що платити не треба нічого. Але по паузі Юзеф Сильвестрович додавав: «Скільки можете».
І всі платили, скільки могли. А він їх за це до останку запевняв, що все буде добре, тобто дарував надію. А це, погодьтеся, теж немало вартує. Та іноді траплялося ніби навпаки: хворі або їх родичі приходили до нього за порадою, де знайти гроші на лікування. У таких випадках Юзеф Сильвестрович тільки безпорадно розводив руками або знизував плечима. Іноді радив звертатись про допомогу через телебачення. Хоча, бувало, в такі моменти десь глибоко в його душі ворушилася слабенька хвиля милосердя. Тоді він ладен був зі своїх коштів, яких уже назбирав чимало, комусь із прохачів допомогти бодай якоюсь дещицею. Але тут же спрацьовував інстинкт самозбереження: рознесуть-розтрублять, що лікар гроші роздає, а там, дивись, і до компетентних органів дійде… І хвиля філантропства тут же затухала, гасла.
Отак і назбирав бідний терапевт, як він любив себе називати, донечці на двоповерхову віллу у царському селі — з басейном, фонтаном, розкішним садом. Та ще на два мерседеси — бус і легковик. Але ж у тім, як бачите, нічого награбованого. Жодних хабарів… Усе чесно… Усе добровільно… Самі ж приносили. Ще й дякували.
Саме це Юзеф Сильвестрович хотів нагадати тим фантомам. Та не встиг. Одна з голів, що була в центрі картини — стара виснажена хворобою і роками жінка, — заговорила: «Відтепер саме така картина буде висіти у твоїй вітальні. Memento mori!» — і хижо по-мертвецьки усміхнулась. По цих словах усі голови мерців на картині почали танути, аж поки не зникли геть. І картина знову спалахнула криваво-червоним. А через якусь мить усе те кудись провалилося і очі Юзика затьмила чорно-чорна темрява.
Лікар швидкої допомоги констатував інфаркт міокарда, а дільничний міліціонер зафіксував у протоколі природну смерть Юзефа Сильвестровича Туза.
Омелян ЛУПУЛ
м. Чернівці
Довідка.
Омелян ЛУПУЛ – поет, прозаїк, автор 31-го поетичного видання. А це — більше і майже 2000 ліричних творів різних жанрових видів. Народився поет 1 серпня 1950 року у селі Рідківцях (історична назва — Раранча) під Чернівцями, де в 1896-1904 роках жила і творила, за висловленням І.Франка, «перша українська письменниця на Буковині», подруга Ольги Кобилянської Євгенія Ярошинська. О.Лупул працює головним редактором видавництва Чернівецького університету імені Юрія Федьковича, а мешкає в рідному селі.