За-дума – щось зависле; думка – лет,
а дума – тяглість, крила розпростерті.
Де роз-думи – мислитель там, поет.
Без-думність погляду – то подих смерті.
Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»
«…всі слова були уже чиїмись» (Ліна Костенко, «Страшні слова, коли вони мовчать»), – так і наші слова і ДУМКИ, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані…
Як то воно було, як буде? Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні. Думки, думи Тарас Шевченко посилав в Україну «попідтинню сиротами» – тобто без опори, як перекотиполе. Попідтинню знайдуть своїх – хтось їх завжди пригріє, виплекає, виростить, і з них будуть інші світи: «Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу… (Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої…»).
Думки, слова… У Всесвіті все – інформація. Енергія думки матеріалізується. Людські думки записуються на носіях пам’яті ноосфери, об’єднуються, взаємодіють, пересилаються тим, хто здатний прийняти і реалізувати їх на добро – бачимо це в щоденному нашому житті. Думки передаються подумки й з допомогою слів рідної мови… Дехто вважає, що й Інтернет – діє на ноосферу… Хтозна-хтозна… Матерія, енергія, інформація – нескінченна тріада Всесвіту… В день людство одержує 5 ексабайтів (5*10^18) інформації. Вважається, що ми сприймаємо одну мільйонну частку інформації (неможливо це осмислити). Всі ж проблеми розпочинаються, коли ми з автоматичного переходимо на ручне керування (втручаємося в природний плин процесу).
Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Усевишнім, тож негоже засмучувати нашого Небесного Отця непошануванням Його дару. Кожна наша думка проростає словом рідної мови, бо в ній – правда, сила, глибинні порухи духовного поступу мислячої людини.
Думки щодення… Дбаймо про те, щоб наші думки, дольки думок, думки на віддалі сльози, сльози думок, думки мовчання, болю, печалі, плачу, радості, вічності, думки гіркого полину, євшан-зілля, думки материнської і батькової сльози не падали на почорнілу, зранену, обмиту кров’ю землю – святі ж бо вони, як і всяке діло Творця.
Наше життя – це мить між минулим і майбутнім. І ця мить може змаліти: «А от найкоротше, найклопітніше життя у тих, хто забуває минуле, нехтує теперішнім, боїться майбутнього» (Сенека, «Діалоги»). Про це варто пам’ятати насамперед українцям – удень та вночі:
Живих і мертвих пам’ятати,
І в кожну дерзновенну пору
Земні дороги осягати
і ті, які ведуть угору.
Петро Шкраб’юк, «CREDO»
Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням взяли на себе тягар жити людським життям: «У нас багато людей вірять у власну місію, що забувають про найпростішу – залишатися Людиною…» (ГОВОРИТЬ Євген БАРАН…, «Щоденникові медитації, афоризми»).
Дитину (дорослих також) потрібно навчити любити, думати і бути вдячною, все інше здобувається тяжкою щоденною працею: «Ми не досягнемо жодної з інших цілей, якщо забудемо, що мета освіти – збагачувати розум і душу живих людей» (Кен Робінсон і Лу Ароніка, «Школа майбутнього…»).
Інколи дрібна думка ятрить наше серце, і воно може закам’яніти байдужістю, зневагою до близьких нам людей: «Чи вистачить на все життя любові? Чи вистачить життя на всю любов?» (Оксана Лозова, «Просто неба). У безмежному полі нашого життя наповнюймо наш мозок живими думками радості й добра, кохання й любові – дрібні ж і злі думки руйнують імунну систему людини: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!» (Тарас Шевченко).
«Хліба та видовищ», а думати – зась. Думання втомлює, виснажує – якось воно буде… Не буде, бо під мертві мізки думка-життя, духовна думка не «потече»: «Думка про зроблене заохочує дивитися вперед, згадка про незроблене – змушує озиратися» (Богдан Смоляк, «Альпінарій).
Все розумне має свої межі, але чомусь лише людина здатна виходити за встановлені доцільністю межі, за межі законів логіки буття. Біймося думати без участі серця, щоб не наздоганяла думка дію. Чужі думки переосмислюймо і розумом, і серцем.
Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи належної уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене…» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить.
Тисячі філософів, сотні тисяч книжок, а людина й досі б’ється над розгадкою сенсу свого життя. На мою думку, сенс буття людини – збагачення свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми життя з Богом, в русі до перемоги над чужими стереотипами.
Де ж та людина любові й думки, яка щиро й сердечно поділиться своїм добром, духом єства, словом, прагнучи пробудити зі сну байдужості суспільність? Де та людина, яка, увібравши в себе рідне слово й усвідомивши свою відповідальність перед теперішнім та прийдешнім, готова створювати літературу високого ґатунку, щоб у такий спосіб робити все для відновлення душевного (духовного) зв’язку інших людей зі світом любові до всього сущого, для пізнання єдності малого з великим і непізнаного очевидного…
Думки пам’яті і повчають, і допомагають жити, бо вони таки живі й розумні істоти. Інколи годі й заснути, бо думки в голові гудуть, як бджоли. Сідаємо за письмовий стіл – і де та думка пропала? Тому пам’ятаймо, що наш мозок потребує для роздумів щоденної, а не випадкової поживи. Конче важливо дихати живими й повітрям, і думками, насолоджуючись запахом рідномовної думки: «Народ, що не розуміє сили і значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією» (Іван Огієнко. В кн. Миколи Тимошика «Запізніле вороття»).
Пригадується 1983 рік, факультет підвищення кваліфікації Київського політехнічного інституту. Недільного ранку купив квіти і поїхав до Канева. Наступного дня доцент із Сум, єврей, підходить до мене і каже: «Я заповажав тебе». Чому він мені це сказав?.. Чому євреї знають свою історію, шанують предків, батьків, люблять одне одного, а ми часто якісь не такі?.. Як тут не затужити, але так, щоб ніхто не бачив, над словами нашого батька Тараса Шевченка:
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались…
Життя – не тільки те, чим живемо, а й те, що пам’ятаємо, що про нього розповідаємо, що про нього знаємо, що про нього думаємо. Душевний спокій нам дарує торжество таких думок, як оця: «Ти сам собі – залізо, сам собі – іржа» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»). Скільки маємо доброти й любові, стіль- ки в нашому єстві й життя, – і все задля того, щоб ми плакали і сміялися крізь сльози, берегли життєві миті, яким не буде вороття, зберігали все найкраще в пам’яті, здатній оживити достойне життя до нового життя. Так, усе, що нас оточує, слугує стимулом до мислення, до мисленної праці, до осмислення нового, до радості від справи рук своїх; таки варто зігрівати теплом, любов’ю, коханням усе дотичне до серця, – і є-таки сльози речей незбагненних та сердечних.
Думка без життя, життя без думки – мертві. Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання…
«Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша й мова» (Максим Рильський). Опанас Лобисович писав, що «Запах думок, висловлених рідною мовою, єсть найсладчайший». Серце болить, коли зауважуєш, як багато людей уникають думання, роздумування чи мислять і висловлюються недбало, через що маліють; нібито повірили Герману Гессе: «І певна річ, вони (люди) не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити («Степовий вовк»). Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок. Думання, роздумування – найперша справа людини. Вольтер казав, що люди мало розмірковують, недбало читають, поспішно думають… Постійно думати втомливо, і людина віднаходить багато причин, щоб її душа «відпочивала». Якось воно буде… Не буде, бо найстрашніше в людині – це підступна байдужість до всього й усіх, а особливо до себе. Наша душа мусить трудитися, але так, щоб усе, що ми робимо, не суперечило логіці буття.
Не маємо часу в цьому суєтному світі віднайти свій власний час… Поспішаємо… Уже й не зауважуємо, що навіть відвідування могил наших рідних звели до традиції – один раз на рік! А це дійство мало б бути душевною потребою кожної людини, усвідомленим поверненням до свого «Я»: «Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, – тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, – я далекий від того» (Василь Земляк, «Зелені млини»). Пам’ятаймо про тих, кого втратили, тим більше, що вона, пам’ять, – як весняна роса…
У кожній праці, ремеслі є крихточка творчості, керована людським розумом, душею, словом, – вона закладена Творцем у світ живого й немовби мертвого світу речей, то сльози речей: «…усе Він прегарним зробив свого часу… хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Книга Екклезіяста 3:11). Пригадалося дещо в Екзюпері… Двірник, який зранку прибирає брудну, занедбану людьми вулицю, думками душі й серця сягає Неба з розумінням того, що він прибирає планету людей, на якій мешкає. Не може забути про те, що він людина; чинячи, дбаючи про добро, усвідомлює своє «Я» – частину великого Цілого.
У житті й у світі немає дрібниць, – усе тут важить. Скажімо, голуб не може стовідсотково бути символом миру – дармоїд і клює живу міль, хоча, можливо, й шкідливу. Бджола, яка сидить на квітці й, помираючи, приносить людині користь – символ миру. Українцям необхідно домогтися якнайповажнішого впровадження цього символу у своє традиційне життя, зробити його взірцем для всього світу!
Одіссей є уособленням того, що людина, попри всі складності, проблеми нашого життя, не може залишатися Людиною, якщо втрачає свої корені, не повертається до своєї Ітаки: «Рух вперед, поступ, неможливий, хоч як це дивно, без повернення (не був би й Одіссей Одіссеєм, коли б не повертався – “в науку іншим людям і вікам”)» (Андрій Содомора, «Дзвін». – 2015. – Ч. 2-3). Кожен має свою Ітаку, мусить шукати дорогу до неї…
Думка без життя, життя без думки – мертві. Думка мусить випереджати дію: «Deliberando discitur sapientia» (Роздумуючи, набираємося мудрості. – Публілій Сір): «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»)…
————————————
*Тарас Шевченко, «Думка»
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів