Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже четвертий місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення…
Тому-то зараз пишу щоденникову прозу, правда, трохи нетрадиційну. Це записи автономні, документальні й художні, інколи поєднані темою чи асоціацією, але насамперед форматом прожитого дня. З кожним записом намагаюся бути питомішим. Така річ завжди в дорозі…
26–28 травня 2022 року
Розгортається дискусія про масштабне озброєння невійськових. Вважаю, що предмет розмови переростає можливості звичайного голосування. Тут матиме однакову рацію як більшість, так і меншість. А все залежить від спромоги держави «забезпечити безпечність небезпечного». Це – як з вогнем, що доступний усім…
Вечірня двогодинна тривога, і наче вчорашня – якраз тоді, коли транслюється інформпідсумок дня. Розпочав читання збірки денників Петра Сороки за 2004–2005 роки. Книзі чверть століття, а мовби недавно написана. Автор, між іншим, з гіркотою обмовився, що заслужено славетний в совітські часи дагестанський письменник Расул Гамзатов помер у бідності й забутті. А нині чи не найбільше з убитих в Україні загарбників – сáме дагестанці. Так відсутність культури пожирає і її зародки, і самé середовище свого існування…
Перед світанком слухав розмову з чеснотливим українцем, типового для нашого Сходу походження, але й типової для українця на Сході долі. Відбув два концтабірних роки, нині в теробороні. По війні додому не повернеться, бо зненавидів і своїх катів-московитів, і тих, що потурали їм своєю мовчазною згодою. А серед других – сусіди, знайомці, і вони точно залишаться в його рідному місті після визволення. Мабуть, боїться перенести свою ненависть до ворога, що її плекає на фронті, у триб мирного життя. Так – подалі від гріха!..
Досить пізно, якраз стемніло, – повітряна тривога. Глянув з балкону – то там, то тут жевріють недовірливі очі домівок…
Хвиля очищення українських поселень від комуно-шовіністичних топонімів комусь видається занадто високою, але хліви – згадаймо Авгієві! – тільки й можна стихійним зусиллям звільнити від напластованого в них гною… Важливо, що з цим погоджуються інституції, очолювані фахівцями добрими і принциповими, котрі здатні не піддаватися надмірному тиску обставин. Бачу, саме вони й «осідлали» цю очисну хвилю: консультують, пропонують списки імен для нових назв etc. На щастя, сьогодні, як рідко коли, маємо людей універсального, сказати б, письменницького мислення, чи близького до нього, але з відповідними повноваженнями.
Коли мовимо про час – ніби спиняємо годинника (щоб коліщатка не стиралися, – згадує жарт мудрого селянина зі свого дитинства мій найстарший приятель). То що, час говоріння про час пропащий? Не погоджуюся! А своїм людським часом маю змогу наче контролювати всі інші, будь-які часи, у тім і часи інших людей. Контроль людського часу з-поза людини, за її життя, якщо й існує, то дуже опосередкований…
Вечірня двадцятихвилинна тривога – як те, що ще нагадує про себе, але вже відходить… Наразі це мрія.
29–31 травня 2022 року
Пишучи, відновив фонове слухання іспанської гітари. Таррега, Сеговія, Ромеро… Ніжне, піддатливе природній силі тіло цього геніального інструмента. Як правдиво жіноче. А вбивче, ґвалтовне московське цунамі могло б дістатися до цих яскраво-охрових берегів, до цих мелодійних ліній, до цих обіймистих звуків. Щоби потрощити їх. Щоб зосталися лише балалайкові та схожі. Проте на заваді – Україна…
Криваві зайди гатять напропале. Щоб усе пропало. Їм уже й територія наша, перепрошую, пофіг. Не те, що люди на ній. Їм досить контрольованої, хай і з обох сторін, буферної зони. Сказали, що такої країни, як Україна, нема – й ось стараються дотримати слова…
Боже, позбав їх мови, щоб не брехали.
Позбав їх розуму, щоб не вбивали.
Позбав їх серця, щоб не було пусткою.
Але вділи їм рику, щоб стали яром.
Але вділи їм інстинкту, щоб стали животиною.
Але вділи їм душі, щоб прихилилися до життя…
Неділя сліпорожденного. На ціле місто, видно, був такий один, і то – щоб Господь, прозривши його, показав свою всесилу. Так фізична сліпота прислужилася духовному просвітленню. А якщо їх, сліпороджених, – двісті тисяч, два чи багато мільйонів?.. У цьому столітті в Московії народилося не менше, спроможних нині володіти калашником чи в гурті переставляти лафети гармат. Їхня духовна сліпота прислужується хіба глибоко фізичній невидющості, якої вже не зцілити. Темноті, якої не просвітити. Боже!..
День Києва. Кажу про час, може, навіть століття Києва. Бо ось довго блукав він пустелями, пустирищами, солончаками, болотами чужинецької мови й культури, чужого господарського інтересу, а нині, хоч і не позбувся ще до кінця набутих виразок, святкує!..
Окуповані міста й села – як підранені птахи. Чи птахи зі зв᾿язаними крильми. Наразі тільки снять летом в українському небі…
Люди гірко оповідають, що в полоненому Мелітополі стукачами підряджається чимало вчителів. Згадав недавню розмову зі старенькою вчителькою мови й літератури, в сімдесятих минулого тисячоліття – ще й керівниці дуже успішного гуртка юних акторів. Розповідаючи, поглядом одне по одному перебирала їх, «своїх талановитих дітей», на великій старій фотографії: нині директорка школи; був офіцером, рано помер; лікарка-терапевтка; працюючи в Чехії, кинувся рятувати товариша і загинув; театральний режисер; підприємець-меценат… Усміхалася, не без цукринки гордощів та солинки печалі, ніби вони її справдешні біологічні діти. Слухав я, але то було свідчення перед Всевишнім. Диявол, звичайно, потрактував би його як достатньо вагомий аргумент на користь зведення та згладження зі світу… Але чи так в Мелітополі? Страшно й гидко навіть уявити собі отакий монолог учительки (з фотографією в руках перед московським офіцером-феесбешником): «Цей на святі міста любив декламувати вірша Сосюри про любов до України, цей всюди вставляв хоч кілька слів Шевченка, правда, я їх сама колись заохочувала добрими оцінками – мусила, а ця їздила до Львова і привозила звідти українські книжки, а цей найвище вивісив жовто-блакитний прапор, а син цього воював і загинув в АТО, а ця перевела всю свою велику родину на мову, а цей приховано волонтерить, а цей фінансує його, а ці обіймали проукраїнські посади, а цей поет, а цей художник, – ось їх усіх, моїх колишніх учнів, домашні адреси»…
Пішов північною околицею, як на Волинь. Роздивляюся зелені кульки вишень (ягодами їх ще не назвеш). Таки недаремно старалися бджілки, і сяйво білого пелюстя немарно досі гріє серце. А поряд яблучка, трішки більші – саме такі, щоб вмістилася на кожному крапля червоної барви, що залишилась од цвіту. Звичайна травнева дивниця: вишні зелені, яблука з червінню… Пси за прогляданими огорожами, брамами, хвіртками. Але спершу їх візитівки – злий-злий-злий… Де-де й нема, а на одній – пес у котелку чи то шоломі, без напису. Йому наперед вдячний. І саме його ніде не видно. Є інші, на відміну од своїх стандартизованих візитівок – дуже різні. Порід майже не знаю. Он великий та плямистий, чорно-білий, наче теля, хоча швидше сиво-коричневе «теля», – лежить собі при хвіртці, аж морду – на ній таки посивілі волосини – між металеві прути встромив, ніби нюхає якусь голубеньку чічку збоку; йому, видно, не до оглушливих жартів з перехожими – насолодитися б дотиками теплої вільної вулиці. Он той, якого й не побачиш, бо, одне, що коротко прив᾿язаний до буди десь на призагумінковій межі обійстя, а друге, що й не хочеш бачити його гавкучого і певно ж незугарного – тільки те й робить, що, яко коршун, визирає здаля перехожого, рве навіть на тінь; та чи не його, якому інакше брехати хіба на своїх, і варто пожаліти, ну, бодай глянути на нього, – уже впівоберта подивився… Он чорний волосатий пекінесик, йому кожна шпара дверима, однак розлігся під кущем картоплі, що так вигналася, і задоволено повискує; а язичок зверху, рожевий-рожевий, – я зразу подумав, що то тюльпанець. З усіма цими псами можна було б вітатися. Звичайно, були й ті, для яких господар дбає дві візитівки: одну на ворота, а другу – на вічно оскалені ікла. Та хто їх не знає й не остерігається навіть по цей бік огорожі? Про всяк випадок… Перегнав мене середніх літ чоловік з красою, як сорока, коровою на шнурку. Квапились. І передовсім – нібито корова, ледь не трутячи господаря. Куди? До ветеринара так не трюхикають, і не з пастівника, хоч якраз під обід. На вигляд – момент майже евакуаційний…
1–4 червня 2022 року
Нині працював на трьох городцях. Почав нарозвидні, так ніби занехаявши щоранкову сторінку-дві писемного тексту – теж своєрідний городець. Але мало бути цих три. Перший під вагітними вишнями, і будь-що-будь з росою, бо мушу щоразу – через тиждень чи два – обкошувати грядку. Другий городець, а за ним одразу і третій – на цвинтарі, що за ягунівським штрековим переїздом – невдовзі по першому, випивши склянку води і вперед, поки сонце ще милосердне. На першому вже дещо зійшло – нехай росте з Богом. На решті, а то дві могили в різних місцях, так само щось виростає, та й довкола них; і треба, щоб росло, тут і там аж квітувало, бо інакше – ні вітрець не війне, ні бджілка не придзумкотить; людина, навіть нежива, певно потребує їх, самі ж камінний хрест і фарбована фігура Богоматері не для них… Уже кілька літ, як цвинтарна служба викошує тимофіївку між шерегами могил, а сіном не переймається і його не раз при пам᾿ятниках цілі оберемки – ніби в яскині на Різдво. А довкола – перший день літа. І згрібаєш те тоненьке сінце розчепіреним п᾿ястуком, перед своїми й сутичними похованнями обабіч, позаяк усі покійники рівні, і не конче має видаватися, що твої вмерлі ліпші навіть за чужих живих, і виносиш те непожиточне й недоречне вліті сіно на відповідне місце за хвірткою. Але, прятячи несвоє, пильнуєш, щоб не перестаратися, – все має давати враження випадково доцільних доторків працівника служби або недавнього нарваного вітру…
День захисту дітей. Цьогоріч маємо повносило захищати мільйони наших дітей, бо в минулому діти більше захищали нас, аніж ми їх…
У Дніпрі називають вулиці навіть іменами живих сучасників. Незвичайно. Порушуючи форму, будь-які рекомендації й дозволи. Мені це до вподоби. Але як з дозволом від власників імен? По суті, всю вагу, часопросторову відповідальність цього чину перекладаємо на вшанованих людей…
Другого червня, Вознесіння Господнє. Для Месії – завершення Шляху, для нас – початок…
Вчора, ранньої ночі, – двогодинна повітряна тривога: обстріляно залізницю поза Львовом, є поранені. От би одразу й відіслати зайдам цю їхню «посилку». Ракетопоштою.
Входимо у фазу українського життя під знаком меча і плуга. Одночасно воюючи і миротворячи. Даючи відсіч нападнику і регулярно видаючи, скажімо, літературознавчий журнал «Слово і Час» («СіЧ»), адже ніщо з минулих здобутків і надбань не повинне відійти – хіба під гарантією створення ще кращого. Зараз стільки озонового мислення про європейські перспективи України, що справа аж задихається ним… То великою мірою йде й від самої не викраденої московитами Європи, котра завдяки нам відчула: навіть у дедалі глибшій кризі можна не тільки кризуватись, а й красуватися. Бо криза ця безперечно очисна й оновна. Маю враження, що тільки тепер, по двадцятьох роках безпутного блукання, третє тисячоліття знайшло дорогу до людства…
Повертаюсь у Великий футбол! Хоча ніколи не був дуже цінним гравцем навіть вуличної команди, але копаного м᾿яча «не жалів, а любив»… За совітів потенційними й опосередкованими фанатами футболу були чи не всі – і діти, і дорослі, і жінки, і люди літні. Але в часи новітні, здається мені, на кораблі футбольного фанатизму, як і всякого іншого, – переважно молодь. Старші покоління відійшли вбік. Причин цього багато. Відійшов і я, давно відійшов не шкодуючи: мав переконання, що сучасний футбол корумпований і через це надто вже механістичний – нагадує настільну гру з фігурками, тим більше комп᾿ютерну. Та, з᾿ясовується, він мені сприкрився насамперед через свою лише номінальну дотичність до мого українського світу, бо ось заговорили гравці збірної України рідною мовою, навіть тренер, людина московськомовного виховання, ще й перемогли збірну Шотландії – і, чую, повертається моя прихильність до цієї в усіх відношеннях надзвичайної гри. До краю ущільненого фрагменту часопростору, коли й серце дідуся б᾿ється в унісон із серцем онука, а відтак – і двадцятилітнього форварда.
Начебто передгроззя. Люблю голоси вітру. В усяку пору року. І то більше, ніж шемрання-шепотіння-чеберяння дощу. Щойно це усвідомив. Може, тому так пізно, що дощ завше помітніший, вищий та ширший – нагадує безпретензійного знайомого чоловіка, котрий квапиться тебе зрозуміти. Злива – цілком інше, не про неї мова. З дощем дружу змалку, ще школярем піддобрювався до нього якимись там римованими рядочками, а став збірки видавати – кличу його товаришем. Але не кожний дощ обдає озоном – частіше розводить сирість і мокроту. Нині ж, дивна річ, коли душа охоче сльозить і їй може забракнути елементарної вологи, думаю про сухість, і бажано теплу. Думаю, як думає все у природі – вдовольняючись тим, що є… І нині вітер, сам сухий – наразі й без бризкочки, ще й підсушує все, до чого торкнеться. Мій дощ – прохач: десь тихо просочується поміж молекулами, десь неремственно протискається у шпарку, і тим-то його так добре знають. А мій вітер – вітрисько; звісно, й він будь-де пролізе і вузько йому не буде, та це не для нього. У верховіттях повноправний, вдолі грімко траскає хвірткою й навіть дверцями шубера, раз по раз береться розчиняти кватирку, і коли йому це врешті вдається, то так ґаратає нею об стовбур віконної рами, що шибка, чути, ледве жива. Торік такий звалив вербу над Бугом. Була верба як верба, разом з сестрами хилилася собі бозна-скільки десятиліть, ніколи не випростовувалась, і рідко яка пташка гойдалася на її вітті, певно, вважаючи, що це занизько, нижче за її крилатий поваг, а як упала вербиченька – поєднала береги серединного бузького русла, зеленою райдугою спалахнула, неподалік від обшарпаного часом бетонного мосту, вмить скасувавши й найменшу його доцільність у природі, і якби її не чіпали, то знайшлися б охочі бодай раз перетнути ріку по зеленій райдузі, намацуючи стежину за завжди сущими в таких трапунках муравлями… Недовго була для них мостом-райдугою, а для течії тріумфальною аркою, позаяк її, упалу найвірогідніше від занадто довгого стояння гігантську вербу, спрятали, і то була ціла окрема історія, що колись розповім. Й ось такий вітер, котрий знає як силу буремного натиску, так і штовханця одним пальчиком, я поважаю, часами й очікую. Після нього – море самозаглибленої тиші!..
Англійська королева Єлизавета знається зі своїм троном аж сімдесят літ. Нині річниця. А самій їй – під сотню. О, королі в Англії, вважаймо, вічні! Ну, корона… Тому що не диктатори. Не диктаторська. Єлизавета радо здіймає очі у високе лондонське небо, щоби полюбуватися ювілейним авіашоу. Ці очі тепло всміхаються до України, адже в дитинстві бачили й страхітливе антишоу гітлерівських бомбовозів…
День святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени (Ольги), котрі зробили для Церкви чи не найбільше з усіх можновладців: очільник Римської імперії Костянтин – схиляючись і схиляючи світ перед Хрестом, його мати Олена – відновлюючи земно-небесні джерела християнства…
Вечірня годинна тривога – «Була загроза ракетного удару рф з акваторії Чорного моря, яка не підтвердилася». В Петра Сороки (вже який час почитую його денники 2004–2005 років): «Вони [фрази] ніби самі страждають від того, що їх музика не проривається у зовнішній світ». А чи страждають оті гострі сирени від того, що ось так кавальцюють спокій зовнішнього світу? Запитання риторичне, оскільки ще їх мітична пересоніфікована прообразка – солодкоголоса німфа, що її давні греки й назвали Сиреною, – заманювала мореплавців у згубні місця…
Зранку згадую: по обіді укрпошта мала б принести мені пенсію. Принесе власне кам᾿янчанка більш-менш бальзаківського віку, яку поважаю й десь навіть люблю, – і за причетність до доброї, не раз благодійної справи, і за сталу, впродовжлітню доброзичливість, і – було б несправедливо не сказати про це – за чисто жіночу привабливість з інкрустинками орієнтальної краси. Бувало, що приходила, приїздила на ровері і в люту стужу, і в бурю-зливу. Звичайно, декотрі містяни, я також, могли б і зачекати, але як знати, чи може зачекати нагальна людська потреба в бодай мінімальній прожитковій гривні? А на підвоєнній, частинно окупованій Україні ця гривня така бажана й важлива, що її подекуди доправляють у способи ризиковані, тож утаємничені. Десь так, як боєприпаси. Ще одна з теперішніх українських дивовиж…
Опівдні – всесвітня хвилина мовчання по убієнних дітях. Сьогодні в нас понад 260 і понад 460 дітей, котрі загинули і поранені ворогами-московитами, отже, за Україну. Сотні тисяч малих українців насильно вивезено в Московію, щоб виросли людиноненависниками. А вбиті маленята… Хай з Богом спочивають. Ще й не трудившись. Кажуть, що в Його саду мають бути й пуп᾿янки квітів. Але в саду людському життя без них – не життя.
Богдан Смоляк
Червень 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд Б. Смоляка «Друзі в лузі».