(Відгукнувшись на побажання читачів вирішив доповнити роман у новелах «Чорторийські марева-видіння» [Чернівці: Друк Арт, 2019. – 208 с.] кількома новими новелами, які підготував напередодні 81 річниці від дня народження Івана Миколайчука. Пропоную Вашій увазі одну з новел).
Часами навіть важко розібратися в собі, де починаються марева, а де з’являються видіння, ніби насправді зливаються воєдино й неможливо ні в них, ні в собі розібратись. А втім, навіщо це робити? Понад усім існують реалії, місцями до дірок затерті не такими й частими спогадами чи просто випурхують з пам’яти самотніми пташатами й горнуться до тебе, ніби ніколи й не ночували там. З ними інколи не хочеш миритися, та спробуй щось протиставити тому, що вже сталося і живе разом з тобою. Як осе явище охрестити, навіть якщо й не пригадуєш деталей, а воно вигулькує.
…Літо ще не надто пізньої юности, коли мій друг і поет Василь Герасим’юк частенько навідувався з Київа до Чернівців, де починав лише працювати у видавництві «Молодь», вандруючи до своєї домівки в селі Прокурава Косівського району на Гуцульщині. Ми влаштовували найдивовижніші стрічі з ним та моїми буковинськими колегами-друзяками. Того разу завітали до поета й художника Василя Лелека, котрий мешкав по вулиці Лук’яна Кобилиці в самому центрі Чернівців. Заставши його вдома, вирішили скромно гульнути буковинською столицею, не забувши чимось і пригостити столичного гостя. Лелек знався добряче на злачних місцях, тому й подалися до одного з них, неподалік пам’ятника совєцьким ослободителям. Господар миттєво підхопився зі ще ненасидженого місця й вибіг до сусідньої салі, де в закладі вистачало їх, повернувшись, прицмокнувши язиком, повідомив:
– Поки що призволяйтеся, чим Бог послав, а тим чєсом підійде Юра Блищук і шос нам зіграє на скрипці таке, шо й про пугар з горівков забудете. Не вірите? – Самовдоволено посміхнувся, ніби вже почув його перші нути…
Ми з Василем тільки переглянулися, мовляв, почуємо. Я й сам тоді про Блещука почув уперше.
Щоправда, всезнаючий Лелек згодом знову підвівся й зник у сусідньому таємному лабіринті.
– О-о-о! Вже грає. Трохи потерпіть, бо спершу мус обслужити багатих клієнтів. За щось і музикам ниньки треба виживати: єк не весілє, то просто забава, чєсом і концерт якийсь перепаде, на дурняк. Та шо я вам усьо пояснюю, ніби ви з марса звалилисі, не знаєте про нашу совєцьку действітєльність, – Василь, родом із гуцульського села Бережонка побіля Вижниці справді не злюбив совіцьку власть та й було завіщо…
Заки розмовляли-торочили, з інших дверцят виріс опецькуватий літній чолов’яга, усміхнений, ніби замріяний. Підійшовши до нас щось промовляти до музики, було даремно, гречно привітався та й без вступів затягнув добре знану для нас гуцульську мелодію, аж мороз поза шкірою залоскотав. Ми з Герасим’юком вдоволено переглянулися. Мовляв, осе догодив нам Лелек, таки догодив. А Юрій Юрійович почав іншої співанки, так само вдоволено ховаючи усмішку в самому лиці. Ми спохватилися, почали натякати, аби з нами чарочку пригубив. Він тільки розвів руками, мовляв, я ж – на руботі, тута ж не мона… Га-га-ха-ха! Правда, Цюлю?
Отоді ж я вперше почув од нього знаменитий на всі Карпати маршовий весільний данець «Сабаш». Після нього, музика хапливо розкланявся і зник за тими ж дверцятами. І мелодією, і виконанням ми були так вражені, що навіть забули йому подякувати. Музика, проте, продовжувала стишено звучати далі, захоплюючи кожного своїми переливами, відтінками. Хоча звучала лишень скрипка, та цього було достатньо засмоктувати глибше і глибше звідтіль, що й випірнути ставало несила.
Отямившись, – промовив до друзів:
– Це незабутньо. Де ти його відкопав, братчику?
– Де, де? Хіба ж не чув про глиницких музик? На всі світи грают. Циганска кров ментрожит заживо. То ж є таке село на межі Гуцулії та Буковини, єк Прут переїхати. А за ним далі – Зеленів, Чортория, Брусницє, або ж по-давному Барбівці, Вашківці, віжницькі села…
– Се та Чортория, звідкіль Іван Миколайчук, знаменитий артист і режисер? – Словечко підкинув і столичний друг.
– Туди би якось гайнути. Чортория – це наша столиця, якщо виплекала такого генія…
– Єк є чєс, то навіть зараз махнему туди. Згода?
Пам’ятаю, скільки разів, супроводжуючи до Прокурави Герасим’юка, заїжджали до Чорториї. Не один раз побували там: то з Миколою Вінграновським, то з Іваном Дзюбою, багатьма іншими славетими знаменитостями. Я ще частенько заставав там самого Блещука, як і де-інде.
Торік, коли почувши, що Юрія Юрійовича не стало, поховали його в селі Мілієвому біля Вижниці. Поспілкувався телефоном з дружиною Івана Марічкою Миколайчук, розповів про смутну новину і перепитав, як і коли її чоловік познайомився з Блещуком. Вона відповіла:
– Ой дуже давно це сталось. Іван любив прийти до глиницького клубу, котрий не так далеко він Чорториї, аби послухати музику Юрія Юрійовича. Зрештою, пам’ятаю, як Блещукові музики вигравали у нас, вдома, на подвір’ї. Якийсь поважний гість, без яких не відбувалося жодне застілля, набрав когось зі своїх друзів у столиці й каже: «Ану вгадай, де я зараз? І наставив телефонну рурку, де якраз глиницькі вигравали «Сабаш», той навіть не повірив, бо хіба ж можна в таке повірити?.. Це ж Іван усе й організував, умів сотворити диво, в яке сам починав у нього вірити.
Без віри дива не зробиш. Існує знаменитий вислів німецького поета і філософа Гете із «Фауста»: «Хто прагне неможливого, той мені милий»… Гейби про Йвана мовилося. Він жив цим «неможливим». А хіба ж не дивовижна вся його творчість? Музика? До своїх основних фільмів: і «Білий птах з чорною ознакою», й «Така довга, така тепла осінь», і «Пропала грамота». А «Вавилон ХХ»?! Шедевр! В «Оноре де Бальзакові» зіграв музиканта-кріпака. Зараз багато про що пишуть кінознавці. Валя Ковальська написала книжку про Іванові музичні студії, мала її презентувати у Вижниці до 80-ліття Миколайчука. Грошей, казали, не знайшли. Я, правда, сама не змогла туди приїхати. Перший мій день народження Йвана у Чорториї відбувався без мене, завадили хвороби, коронавірус перейшов дорогу, тому відмовилася їхати до Чорториї, хоча про транспорт добрі люди подбали, «спеціалісти порадили» не їхати. Тому можу згадати те, чого сама не бачила, тільки чула з розмов. Надто мало киян прибули на святкування, навіть ті, хто й планував, скажімо, знані актори, режисери, інші, як пояснювали, злякалися масової хвороби. Романа Балаяна з Чернівців спробували розшукати в онлайні, тільки часу чимало потратили. Та ніхто так і не зрозумів, про що хотів сказати Йванів друг-побратим Балаян. Але то вже інша історія про те, як відбувалося Миколайчукове відзначення 80-ліття у Чорториї та в Чернівецькому кіномистецькому центрі імені Івана Миколайчука.
…Нині ж мовимо про Йвана та його геніальну музику. Лариса Брюховецька, одна з найкращих кінознавців, Миколайчукових багатолітніх пошуків, у статті «Невидима тканина звуків і мелодій», надрукованій на сторінках ювілейного «Буковинського журналу» (ч. 2 від 2021 р., стор. 247-256), приуроченого Іванові Васильовичу, спробувала пролити світло на те, що не завше потрапляло у поле зору музичних фахівців… Іван, – підкреслює вона у статті, – «…спершу соромився свого селянського походження, але досить скоро зрозумів, що саме воно і є його скарбом. Тоді говорити про національну ідентичність не дозволялося, але Іван Миколайчук через свої ролі в кіно, через музичне багатство свого народу ту ідентичність послідовно утверджував у найбільш масовому мистецтві. Мав гарний голос, музичний слух (в родині співали всі), в дитинстві брав участь у сільському самодіяльному театрі, тож закономірно, що такій обдарованій дитині шлях стелився в музичне або ж театральне мистецтво. І перед тим, що призначено долею, відступили навіть романтичні поривання бути моряком чи психіатром. Після семирічки йому запропонували стати в рідному селі завклубу, але за умови, що здобуде спеціальну освіту. В Чернівцях обдарованого хлопчину в музичне училище не взяли, бо туди брали дітей, вже обізнаних з музичною грамотою, тож порадили курси керівників художньої самодіяльності. Там, зауваживши хороший слух, перевели на хормейстерське відділення. Після навчання, побачивши оголошення про набір, він вступає до студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. 15-річного хлопця навчають мистецтву сцени досвідчені майстри – Петро Міхневич, Володимир Сокирко, Галина Янушевич. І достатньо скоро він виходить на професійну сцену, спершу в масових дійствах, а відтак і в ролі Лукаша в “Лісовій пісні”. Акторство стало покликанням і долею, але музика не покидала. І він її не зраджував, ставши професійним кіноактором, а згодом і режисером. Його вабила музика класична, але, будучи носієм музичного фольклору, у фільмах він постійно звертається до цього джерела» (стор.248).
Багато кому відомо, що саме Миколайчук створив тріо «Золоті ключі», куди увійшли Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська та Марія Миколайчук. Проте далеко не всі знають про неофіційне чоловіче тріо у складі Івана Миколайчука, Кості Степанкова і Борислава Брундукова. Виконуючи пісню «Їхав козак за Дунай!», яка свого часу полонила Бетховена у виконанні графа Розумовського. Леонід Осика пригадував: «Миколайчук умів творити карнавальний побут на зйомках. Кінематографісти знають, як непросто витримати тривалу експедицію, не втратити творчий тонус. Той же «Захар Беркут» ми знімали на Середньоверецькому перевалі, взимку, коли майже не було людей навкруги. Актори приїзджали і від’їжджали, як водиться, і кожна зустріч і прощавання перетворювалися на невеличку виставу, де не було глядачів, бо всі в неї так чи інакше включалися. Апофеозом було чудове виконання Миколайчуком і Костем Степанковим пісні “Їхав козак за Дунай”. Точніше, вони були солістами і водночас диригентами хору, режисерами, магами, шаманами – чим хочете… Чим ближче був кінець зйомок, тим меншим був хор, аж поки Іван зі Степанковим не залишились удвох, але то ніяк не позначилося на довершеності їхнього співу, того особливого магнетизму, який вони добували і випромінювали» (там же, стор. 250).
Частенько спілкуючись із Марією Євгенівною весь час хотів почути від неї самої, що таке танець «Сабаш» і знайшов у книжці «Сценарії Івана Миколайчука», виданій 2008 року на стор. 95. Вона каже: газда «Сабаш» за тисячу карбованців замовляє… Жінки забирали своїх дітей і тікали зі свята. Чоловіки поскупчувались, не знаючи, шо їм робити… Усі дивились люто, але розступились, утворюючи велике коло перед помостом, на якому відбувалося дійство абсолютно незвичне. Хто цього не бачив, навіть складно собі уявити. Тривалий час розшукуючи звичайне пояснення слова, звертався до музик, які грали його ще з Блещуком у знаменитих Глиницьких музикантах. Євген Тарнавський, котрий досі працює в Центральному палаці культури міста Чернівців, пояснив, як для мене, надто просто:
– Сабаш це – по-нашому шматок, кавалок, як люблять казати професіонали і навіть зателефонував до свого приятеля, той відповів те ж саме.
Мені щось не йнялося віри, почав гортати всілякі словники гуцульський, румунський, волоський, мадярський, зостався лише ромський. Бо давно чував, що серед глиницьких багато виконавців циганського походження. Коли очолював Чернівецьке управління культури обласної державної адміністрації спробував цих музик відправити за кордон, здається, до Польщі, де тоді проводили разом з поляками та румунами «Чернівецьке спотканє», та в мене нічого не вийшло, бо не вдалося Юрієві Блещукові виготувати закордонний паспорт. Це, зрозуміло, було давно, як воно зараз, сказати не беруся.
Чимало разів зустрічався з Юрієм Юрійовичем при різних обставинах. А не так давно довідався, що 8 травня 2021 року стало відомо про смерть керівника народного ансамблю «Глиницькі музиканти», заслуженого працівника культури України Юрія Юрійовича Блещука. Про це повідомив учасник ансамблю Ілля Богданюк, пише: «Дуже сумна звістка… Сьогодні ранком близько четвертої години відійшов у вічність великий талановитий від Бога легендарний музикант самородок, скрипаль-віртуоз, людина з великої літери, Заслужений працівник культури України керівник Народного аматорського оркестру народних інструментів Ю. Ю. Блещук, який своїм талантом збагатив музичне життя багатьох народних колективів Буковини, віддавши всього себе музиці, залишивши дуже великий слід у музичному мистецтві. Поховання скрипаля відбулося 9 травня о 15.00 у селі Мілієве, що на Вижниччині на Буковині».
Справді незабутній мистець одійшов у вічність. А його музика? Саме Іван Миколайчук у своїх стрічках «Білий птах з чорною ознакою», «Вавілон ХХ», «Така тепла, така довга осінь» та в інших увіковічив геніальну музику, яку ми можемо слухати, коли передивляємося його безсмертні стрічки. Чи не в останнє слухав «Глиницьких музик» на відзначенні Йванового 75-річчя в Чорториї. Коли побачив музикантів на височенному помості, крізь яке проходили тисячі гостей, шанувальників дійства, не стримався і підбіг до Юрія Юрійовича Бдещука. Тоді якраз встиг у ювілейному числі «Буковинського журналу» надрукувати фрагменти роману в новелах «Чорторийські марева-видіння», підніс йому №2 за 2016-й рік і пообіцяв обов‘язково додати новелу про їхню спільну музику. Не встиг. Згадав коли якось у поважного священнослужителя почув, що Юрій Юрійович доводиться йому дядьком…
Пам’ятаю, коли в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка проводив персональну виставку народного художника України, знаменитого на всі світи різьбяра з Середнього Березова, що на Прикарпатській Косівщині, запросив на відкриття троїстих «Глиницьких музик». Супровід був неймовірно гідним чудових гуцульських різьбяних робіт. Хлопці пограли під час самого відкриття, а далі запросив їх зіграти і для гостей. Такі враження ніколи не забуваються. Їх треба носити в собі, як найдорожчі карби. Адже така музика продовжує жити в наших заповітних думках. Її велич та нескореність нашого українського народу й даремно звертати на її істинне походження – чи гуцульська, чи лемківська, бойківська, волоська. Адже посідає вона найгідніше місце в безсмертних стрічкам Івана Миколайчука.
Знову хочу повернутися до статті Лариси Брюховецької, де вона спробувала розшифрувати Іванову музичну стихію з усіма її складнощами і виходами на те, що робить Миколайчукові фільми геніальними. Вона пише що в «Камінному хресті» Леоніда Осики також звучала народна музика, записана композитором Володимиром Губою на Покутті, де фільм знімали. У тривалій сцені прощання родини Дідухів з односельцями Миколайчук у колі сільської молоді віртуозно виконує народний танець, що викликає асоціацію з течією гірської річки. Для характеристики цього майстерного самовияву душі слушними є слова Вальтера Отто про танець як такий: «Він нічого не означає, нічого не обговорює, але владно простує і в своєму величному поступі являє основу всіх речей: не воля і влада, не страх і покарання – ніщо з того, що претендує на панування над існуванням, а те одвічне і божественне начало, в якому людина належить сама собі. Танець – істина сущого, а в безпосереднішому сенсі – істина всього живого»…
Особливо варто підкреслити про «Сабаш», до якого досі вишукую ключі. Пані Лариса зауважує: «Ще один танець – буковинський весільний сабаш – Миколайчук мріяв виконати у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”». І задумував сценарій, і писав його з наміром зіграти Ореста. Саме Орест із Даною двічі виконують цей танець. Вперше на Даниному весіллі, коли танець – це порив закоханих сердець, єднання двох у запальному вихорі. Вдруге – це мука, втрата і приреченість, прощання Ореста з життям. У цьому контрасті виразно постає доля українців, які, борючись за свою країну, ставали ворогами влади. На жаль, Миколайчукові не дозволили знятися в ролі Ореста й танцював перед камерою Богдан Ступка. А щоби цей фільм відбувся, Миколайчукові довелося довго шукати однодумця. Йому вдалося втягнути в свою орбіту Юрія Іллєнка, й на початку літа 1969 року вони разом завершили сценарій “Білий птах з чорною ознакою”. Ця зображально розкішна широкоформатна картина стала першою в українському кіно (та, мабуть, не тільки в українському) без композитора – музику укладав Іван – співавтор сценарію й виконавець однієї з головних ролей. Можна не сумніватися, що, фіксуючи майбутнє полотно на папері, він чув його музику – це була його рідна стихія. Прониклива пісня “Налетіли журавлі” у виконанні Марічки Миколайчук зазвучала на самому початку за кадром як камертон для осмислення людської долі. Далі музичну тканину розцвічували Глиницькі музиканти. Глиниця – село на Буковині, де музиканти живуть і грають на весіллях ще від кінця ХІХ століття. Їх чула Ольга Кобилянська та інші письменники цього краю, багатого талантами. В кадрі самих музикантів не було, звучала їхня музика у “виконанні” родини Дзвонарів. Музика стала багатофункціональною – чинником сюжетного розвитку, символом незнищенності людського духу і, нарешті, фактором емоційного піднесення. Вона ж надає фільму цілісності – вступна частина, кульмінаційна і завершальна».
А зараз – моє поетине розуміння «САБАШУ»…
Дахи з дахівкою зітхають, коли діткнуться яблучка до них,
Тоді таке зіграють, уже й не діждешся струни.
Данцують клевчики і цимбал, до скрипки серцем спалахне,
За ним тилинка, фрілка, дримба, тремке, невимовне-земне,
Що переповнює достоту клітину кожну й душу теж.
Ввібрати в себе чисту нуту, яку в симфонію збереш.
Це – Дзвонарі, Блещук* на скрипці, а з ними глиницький оркестр,
Зіграють світ аж заіскриться, й Господь опуститься з небес.
Благословить, подати силу, не на миттєвість, – на віки,
Щоб душу знов перепросила, йдучи до Бога навпрошки.
Але до того ж, тільки сабаш і знову ти собі воскрес,
Немов найвище щастя крадеш, бо ти ж – у музиці увесь.
——————————————
*Дзвонарі – музичне сімейство з кінострічки «Білий птах з чорною ознакою».
* Юрій Юрійович Блещук – один з найкращих скрипалів «Глиницьких музик».
Вірш написаний 12-13 червня 2021 року, напередодні відзначення ювілею Івана Миколайчука. Та пошуки мої тривають й не тільки у другій редакції книги «Чорторийські марева-видіння». Бо з кожним наситупним кроком усвідомлюєш те, що пізнати геніальний таланта Івана Миколайчука, неможливо. Тому знову і знову берешся за перо, аби засвідчити свою віддданість. Бо має він рису нерозпізнаванности. Хто і як не дивився би на нього розгледіти найосоновніше неможливо. Чому так? Відповісти не беруся. Як сказав геніальний прозаїк Григів Тютюнник: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові». А з її величністю любов’ю, як відомо, не посперечаєшся.
Мирослав ЛАЗАРУК, м. Чернівці