Нині не до жартів, але що може бути серйознішим, аніж, скажімо, «Байки харківські» Григорія Сковороди. Одну з них – про черепаху, яка ще за Езопа спробувала літати, а вже за Сковороди юний жайворонок почув гуркіт її падіння й вирішив, що то сів на землю дуже великий птах, на що його досвідчений батько-жайворонок відповів словами пісеньки: «Не той орел, що високо літає, А той, що легко сідає…», – здається, колись уже прикладали до ситуації з Московією. Надаються й інші. Але окреслюю, можливо, майбутню серйозну байку у стилі мандрованого філософа про трьох гравців: перший – у шахи, другий – у шашки, третій… Це, вважаймо, Штати з їхнім побоюванням не так програти, як утратити противника Московію, тобто саму гру; Європа з її багатолітньою залюбленістю в острівці московської культури, що десь застувало їй навіть «газову голку», а тепер з обвальним розчаруванням і ляком опинитися навіть без драної ковдри цього розчарування, теж утратити гру; український народ, котрий – і швець, і жнець, і на дуду грець, тож зараз потерпає від викликаної політичними розкладками перших двох незмоги бути собою, а відтак перемогти московитських зайд і зіграти по них «в дуду»… А ще до остаточної перемоги стати повноправним серед народів ЄС, відбудувати найбільш важливе зі зруйнованого агресором тощо. То наші плани на життя, а не гра. В «силі» цієї байки сучасний Сковорода міг би написати, що майбутнє за тими гравцями, котрі вміють піднятися над своїм особистим грищем задля переможного тривання всеземного життя.
1–15 грудня 2022 року
Романа (1), – і згадав свого старшого приятеля Романá Дідулу, прозаїка, «дзвонаря». До року як відійшов. Царство йому небесне! Його смішливості й щирості, не раз дітвацької прямоти і затим хитрості вистачало багатьом потребуючим – і прославленим на увесь світ митцям, і керівникам височенного рангу, і безхатькові, якого він колись знав іншим. Мене вабив беззастережним зустрічним розумінням, бажанням говорити про звичайні, як вода і хліб, речі. І про слово. Дарував себе, віддаровував. Собі залишав, не приховуючи того, щоденний змаг за чистоту душі. А то теж не тільки своє…
Моєму найстаршому приятелеві Андрієві С. – дев᾿ятдесят без п᾿ятьох. Він – з надміром мужності філософ і патріот, з надміром чутливості лірик і друг. Великим талантом і великою словесною працею здобув не одну творчу вершину. Націлений на нові. Має справу, здатну ґарантувати сходження на найвищу вікову вершину. Дай Боже!
Стосується наших старших людей на тимчасово окупованих московитами теренах:
Не дожити б до війни
Але багато хто дожив
і тепер мусить воювати з собою
запекліше аніж воював би з москалями
А хто не воює того москаль
використавши розстрілює
бо така в нього черга
спершу напівсвоїх
затим і своїх
«в расход»
Святих Варлаама та Йоасафа індійських (2), канонізованих завдяки відомій у культурах багатьох народів світу повісті про них. Сама повість має буддійське походження, сповнена премудрих притч. Одна з них порівнює смерть з єдинорогом, що переслідує людину, яка вже над прірвою чіпляється за дерево й бачить, як його корінь успішно підгризають біла й чорна миші днів, – однак людина замість того, щоб якнайшвидше видертися поза небезпечний край – подбати про душу, смакує мед із листя того дерева… Іван Франко, навіть присвятивши дисертацію «Повісті про Варлаама та Йоасафа», жив і закликав до життєвої повноти – тобто не оминати меду з дерева життя. Ми майже всі такі.
Чи є споживацтво ознакою насамперед матеріально або технічно (як у наші дні) забезпеченого суспільства? Гадаю, корені цього явища – не у ґрунті достатку, коли вистачає людям більш тілесним і більш духовним, а в повсюдній злиденності, коли превалює прагнення створити собі достаток за рахунок ближнього. І саме за первинного достатку мистецтво має змогу зосередитися на своїй гуманістичній, світлоносній ролі. З усіх тілесних членів обирати собі покровителем серце…
Розкриття в парадоксах. Парадоксальність часто дратує, та саме несподівані, не раз карколомні зіставлення, навіть зудари речей і явищ викрешують іскри, що освітлюють їхні сутнісні глибини.
Надіслав до оприлюднення 23 рату свого діаріуша. Вийшла чіткішою, навіть гострішою за попередні у планах політичному, релігійному, емоційному. Та, гадаю, не гостротою варто мені здобувати читацьку увагу. Принаймні не віддавати їй перевагу. Мій добір життєвих реалій та їх трактування не мали б спрацьовувати як своєрідний рейтинг – скоріше залишатися в пам᾿яті мисленно-відчуттєвим мотивом. Еволюційною цеглинкою. Не більше, проте й не менше. І це питання передовсім стилю.
300-річчя Григорія Сковороди (3). Він мовби очолив предковічне філософсько-аскетичне рушення межи українцями. Надхнене Сковородою, воно триває досі. Можливо, трохи розтрушуючи спасенні соломини християнських істин. Зате засадничої мужності й мужественності цим людям не бракує. Гриць зберіг її, рішуче відкинувши перспективу бути безособовим і безстатевим хористом у столиці болотної імперії. Олег Лишеґа відмежувався од офіціозу навіть у сприйнятті класичних поетичних форм. Його двоюрідний брат Яромир Лишеґа завзято носив людям харчі, мабуть, згідно із принципом: ситий – добріший, і це з᾿ясовує його християнську принциповість; у своїй торбині мав місце і для писаних олівцем віршів та репортажів. Роман Кісь, усамітнюючись, перегорнувши сторінку своєї талановитої поетичної творчості, самотужки успішно палив зведені упродовж століть запроданством і лукавством історіософські й геополітичні мости між Україною й Московією. Роман Дідула, видавши багатотомник своєї життєствердної прози, вдався до домашнього затворництва, навіть анахоретства… Мені поталанило приятелювати з ними. Всі вони відійшли, певно, поступившись місцем іншим, котрих так добре, як їх, не знаю.
Підхоплений світовою англомовністю «Щедрик», якому виповнилося 100 літ (4), – ідеальний щодо форми і змісту приклад альтруїзму й мистецької щедрості української душі.
Декілька печальних силогізмів-запитань:
У слобожанському селі Довгенькому
сплюндрованому зайдами
щоб вижити
бичок дрова їв
Чи не забракне тепер дров
Чи вогонь Прометея виживе
А то вже у Львові
про свинину
«Вчора зáбили –
нині привéзли на базар»
Чи бадьорість духа
аж так залежить
од свіжості мертвечини
Що ж
День ЗСУ (6), яких нині заслужено й щиро глорифікуємо. Оскільки є вони насамперед утіленням народного духа, то стають явищем, яке витворює нашу новітню історію. А явище такої категорії неможливо ні заперечити, ані перехвалити. Маючи надійний захист, можемо дедалі більше покладатися на себе, на свої особистості… Принагідне. Належу до тих гуманітаріїв, котрим вдалося перейти дворічну службу в совітській армії, правда, в будбаті. Однак саме там відчув мерзенність імперської розпаношеної воєнщини в шинелі. Ще Тарас Шевченко писав про свою ненависть до неї. І до тієї шинелі, яку змушений був носити. Свого часу я спробував передати ці його, як і свої, відчуття, працюючи над вільним циклом «З Тарасової книги» (зб. «Словник мовчання»):
Шинелю одягаючи. Сягнули
зловоди стіксові до підборіддя.
Вуста закушені, а погляд утікає
у глиб єства. «Хлюпни йому ще раз –
подивимося, як то добре буде», –
канючать у Харона мертвяки
живущі – підкупили дідугана
пляшчиною немертвої води
й човнуються собі, бач, не без діла.
Скидаючи шинелю. І патьоки.
І сморід той. І ті гидкі живущі –
віддалеки стоять і позирають
на власну безпорадність. І нагий –
отут у шатах, в ноші щонайкращій –
на березі, що так його беріг,
і цілував, і батькував по-людськи,
коли пускався берег той душі.
…Вдягаючи-скидаючи шинелю.
Вірш потрапив до інтернету і здобувся на резонансну підтримку, позаяк був то час переосмислення імперського спадку, нав᾿язаного нам Московією. Та стаємо спільнотою, яка має нюансувати своє ставлення до таких символічних речей, як шинеля. Щось залишаємо в історії й літературі, щось беремо в нову реальність. Бо маємо свою українську армію, а серед її одностроїв також є це військове пальто.
Коли вечори й ранки часто без електричного освітлення, то й день без сонця, тобто із сонцем за хмарами, видається доволі світлим. Стає навіть дуже бажаним. Це – як ще одне нагадування Всевишнього людині про цінність кожного дня.
Моя мета в рецензії передовсім не аналітично-синтезійна задля виявлення наріжного каменя будівлі чужого художнього твору, не показово-деструкційна задля пошуку каменя спотикання; мабуть, не прагну найбільше пройтися стежками авторської творчої мислі й відшукати якісь надзвичайності; понад інше вабить мене таємниця, золота недомовленість у творі, однак вона теж не стає визначальною при сприйнятті тексту. А чим же тоді бере мене річ? Важко сказати. Наче повівом озону для ще одного подиху. Чимось таким. І вже він породжує бажання мисленно-чуттєвої нестандартності в розмові про читане…
Традиційно від нашого митця довкілля вимагає, очевидно чи за промовчанням, не лише матеріального результату, а й видимої щоденної участі в його здобуванні. Стати, по суті, функцією. На результат духовної праці ми досі не маємо навіть приблизних мірок, бодай неточних терезів. То правдиве оточення – не довкілля…
Святої великомучениці Катерини (7), ім᾿я котрої вказує на чистоту й зумовлює її. А що за цією святою – місія покровительства наук, то як не пов᾿язати це з вимогою до чистоти – об᾿єктивності, гуманності, корисності – наукових студій і досліджень? Брудно-понятійна імперська історична наука, між іншим, лежить в основі нинішньої московської інвазії в Україну.
Найкраща бесіда – діалогічна. Чи не тому майстер мовленого слова шукає серед слухачів бодай одного співбесідника, а письменник пише книгу, бо тільки «наодинці з нею» має шанс сказати своє…
Поїздка до Львова. Декілька різних справ. З трьома приятелями оглянув виставку мистецьких творів книжкових видань із колекції Мар᾿яна Коця. Особливе: Шевченко, Черешньовський, сам Коць, Едвард Козак і – Михайло Мороз. Останній – імпресіоніст європейського рівня, великий майстер живого, багатогранного пастозного мазка. Кожна із цих речей варта своєї, окремої виставки. Перед Морозовою річчю сидів би й кілька годин, як перед Леонардовою, роздивляючись шляхи його пензля, знаходячи нові й нові нюанси кольорів, що відкриваються при спогляданні з різних ракурсів, нові елементи пастозної, що переходить у загальнокартинну, рельєфності. Сидів би, але наша львівська виставкова зала – на жаль, не Лувр. Кажу це приятелеві – прозаїкові, літературознавцеві, радійникові, фотомайстрові й фільмареві, естетові з потужним ориґінальним голосом, котрий влаштував ці оглядини, а він примовкає й замислюється… Через годину – зустріч із колегами в редакції журналу довкола недавнього уродинника, мого найстаршого приятеля, що її він зініціював. Вітання-зичення, дружня розмова з жартівливими й місцями церемоніальними репліками. Час від часу – пристрасні й гіркаві монологи ювілянта про культуру, мову й нас усіх, плекані ним для широкого загалу і зрідка, як тепер, виголошувані серед найближчих друзів. Сприйняття неоднакове, відповідно до особистого оптимістичного чи песимістичного налаштування. Нині, до речі, відвертий оптимізм уже не обираємо білою вороною, а пророчий песимізм не підтримуємо як щось апріорне. Нині дуже багато фактів бомбардують наші усталені уявлення про засадниче й національне. Змушують змінюватися. Неминуче пристосовуючи час до себе, доростати до нього. Зрідка абстрагуватися від його наполягань, виходячи у простір містичного енергетизму. Нині рідше цькуємо друзів наступанням на п᾿яти їхніх суджень, а затверділі у гніві й гордості опоненти переважно уникають сходитися в одній компанії. Нині сам намагаюся менше говорити, але, запалившись, усе одно ризикую загнати себе у сценічні голосові модуляції й думки-лабіринти. Таки заганяю… Усе це так чи інакше виявилося в години цієї зустрічі.
Нічна спроба природи перефарбувати на біло дахи (10). Поза вікову, хоча не зимову українську традицію. Спробунок невдалий. Забагато вологи. Вікно плаче, але так рясно, що його першосльозина губиться у слізних потічках і перестаєш у ньому бодай щось бачити. Про людину, можливо, сказав би: утрачаєш довір᾿я…
Божественна Літургія в камінецькому храмі Преображення Господнього (11). Замість казання отець Володимир зачитав звернення Папи Римського Франциска до українського народу. Пізнє, але не спізніле слово підтримки. Мабуть, непросто було цьому літньому чоловікові корегувати своє абероване в бік припсованих ідеалів багатолітнє бачення політичних реалій, бо ще недавно – вже по снігу – представники Ватикану ходили руїнами Бучі… Відкинути своє задля християнського. Україна подарувала йому для цього найдогіднішу нагоду – і він, дякувати Богу, скористався нею. Пише про свій осуд агресії, про свою сльозу в ріках українських сліз і що молиться за нас та просить молитися за нього.
Обнадіює нині заанонсована програма трансформації освіти в Україні «Український світанок» (12). З багатьох факторів, розрахованих на стикування з європейською освітньою системою, виділяється ґарантія беззастережного врахування суб᾿єктивності особи, котра навчається. Як на мене, винятково це є ключем до найсучасніших, людяних і комплексних методик навчання й виховання. Відмикаймо ж!..
Святого апостола Андрея Первозванного (13), Петрового брата. Принаймні тричі першого: покликаного в учні Христа; проповідника Доброї Новини у Візантії – згодом другого центру світового християнства; святителя українських пратеренів – невдовзі Києва… Кожен із нас має шанс стати у чомусь важливому першим. Мовлю не про лінійно-змагальну першість, як на стометрівці, а – про моменти життєвого вибору, що накладаються на світотворну обумовленість, долю нації, родини. В Андрія-Андрея було, гадаю, саме так.
Сніг призупинився, ніби хоче в нас оселитися. Принаймні на тиждень. Як у санаторії чи що. Влежується, втоптується. Напередодні у крамницях з᾿явилися повзункові (визначення моє), тобто без звичних полозків, санчата. То саме для такої погоди. Авжеж, звучить як реклама…
Як зі всесвітнього диктанту:
Дбаючи про швидше дорослішання
європейського суспільства
і прозріння Папи Римського,
московитська держдума дозволила
своїм убивати чужих… (14).
Цими днями кілька разів якось випадково зустрівся з аквареллю, сестрицею гуаші. Маю відчуття, що більше пізнаємо одне одного. Здружимося! Написав пару етюдів трохи меншого за середній (для мене) формату. Було чимало водиці, але залишилися барви…
Упродовж двох тижнів – зо дві-три ПТ, посеред дня. Щодобові перебої з подаванням електроенергії. Ось нічне включення світла, якого таки дочекався (15). Але «треба шукати світло в собі». Добре сказано, від Сковороди! Надто ж – у темній кімнаті. Надто ж – перед світанком…
Богдан Смоляк
Грудень 2022 р.
Замість ілюстрації – акриловий етюд «Притча про відчуття».