Стоп!
Постривайте!
Про жодну муху, отих набридливих посеред літа комах, тут не йтиметься! Муха – це я! Пес Мухтар! Так мене нарекли, коли з’явився я на світ від бездомної сучки Клеопатри. А про батька й годі згадувати! Хто він? Ким він був? Звідкіля взявся і куди повіявся – хто скаже? Народила мене Клеопатра у картонній коробці з-під бананів на місцевому ринку Бородянки. Привела у світ мене, Мухтаря, і ще трьох. Навіть не знаю, котре з них було песиком, а котре – сучкою. Я якось відразу махнув з тієї «хатки» бананової у світи. Якої я породи? А біс його зна! Певно, що я не чихуахуа, не ксолоітцкуінтлі, не ріджбек, не дінго, не коллі, не вівчарка і не тер’єр… Навіть не боксер і не пудель… І Мухтарем став я не одразу, а коли трохи підріс та замешкав у підвалинах дощатої будки у міському парку. У ту будку сторож Трохим складає свій нехитрий реманент- мітли, лопати, відра та ще якісь знаряддя праці людини, у чому я мало тямлю. Іноді Трохим приймає у будці свого старого корифана діда Якова. Ото вони розпивають чвертку на двох. І годі! Яків при тім неодмінно промовляє завше одне і те ж: «А пригадуєш, Трохиме, як у молодості ми могли і літер спожити на двох?»
– Пригадую! – хитає головою Трохим. – Бульо… бульо…
Оте Трохимове «бульо» виказувало в нім вихідця десь з Полтавщини, бо у нашій Бородянці так не говорять. У тамтешнього люду воно завше вимовляється твердо – «було». І як підтвердження – Яків іноді, аби ущипнути Трохима, а чи просто так для радості, обзиває його «полтавською галушкою». Що і підтверджувало мої підозри та здогадки. Трохим на «галушку» не ображається, тільки посміхається та вкотре вимовляє: «Бульо… бульо…».
Оті їхні зустрічі, оті візити діда Якова мені дуже імпонують. Ще би! Перепадає з їхнього столу не те, щоб багато, але завше смачненьке – шкірка від сала, кісточка куряча… Ну, і ще дещо інше. Я навіть привчився до оселедця, наче якийсь там котяра! Ох, і не люблю я котів! Ганяю їх, де тільки побачу! Спитаєте, за що така нешана? А подивіться, які вони зазнайки та зарозумілі! Людей, не те що нас – собак, мають за ніщо! Від того уся моя лють до того племені. Знаю – коти залюбки ласують рибою. Ми, собаки – не дуже. Але що вдієш – голод, як полюбляють промовляти гомосапієнси, не тітка…
Оселедець – голосно сказано! Здебільшого – голова та хребет. Але і на тім спасибі. Їм собі та хвостом від вдячності махаю. Ми, собаки, такі! За добро відповідаємо великою вдячність! І вірністю! Не те, що ті котяри! Та годі про них.
– Вперше бачу, як собака залюбки їсть рибу! – дивується дід Яків.
– Бо голодний! – пояснює дід Трохим. – А голод…
І знову згадується якась «тітка».
«Голод – не тітка…»
– Так, так…- хитає головою Яків. – А звідкіля взявся у тебе цей пуцьвірінок? Раніше щось не помічав тут собак.
-Та приблуда якийсь. Ото зранку приходжу – а він тут. Мордочка визирає з-під будки. Гарний такий – бачиш! Я й подумав – хай живе собі! Що мені – шкода!
– І то правда! – погоджується Яків. – Як звати песика?
– Та ніяк. Щось мені і на згадку не спало.. Песик – та й годі!
– А назовімо його Мухтар! Був колись у мене такий. Німецька вівчарка. Ох і злючий! А розумний!
– Та про мене, хай і Мухтар! – погоджується Трохим.
І став я Мухтаром. Дуже мені це ім’я припало до смаку! Наче з’їв ціле кільце домашньої ковбаски, печеної на дровах! Бувало варто комусь тільки гукнути: «Мухтар!» – і я вже тут як тут. Лещуся, хвостом махаю, в очі зазираю… Чого тобі треба, чоловіче?
А одного разу дід Трохим появився не сам. За руку вів він пацана, років, мабуть, так з чотири. Хлопчик як хлопчик… Мені що до того? Що я мало таких бахурів перебачив у парку і на майдані. Далі на інші території я не заходив. Навіть до ринку не наближався, де у коробці з-під бананів прийшов на світ. Якось воно і не кортіло довідатись про долю мами Клеопатри та братиків і сестер. Уже, вважай, рік минув. Клеопатра певно знову народила, а мої рідні порозбігались хто куди. Така бо вона – собача доля. Ми навіки втрачаємо родинні зв’язки і назавжди стаємо власністю певної особи у людській подобі. Про братів і сестер, про батьків і гадки не маємо. Може, саме за це, за невміння зберегти родину, так люто ненавидять нас вовки, наші двоюрідні брати. Вони ж бо свято бережуть свої стаї і не уявляють свого існування при людині, вважаючи це за рабство. А ми так не вважаємо! Отже, ми, собаки – раби?! Що ж то за рабство таке, яке у радість? Але годі про «високі матерії». Тут Трохим подає мені сердельку. Цілу-цілісіньку, товстеньку таку, пахучу…
– На! – промовляє Трохим.
А мені двічі повторювати не треба. Я миттю накрив дарунок діда лапою, озирнувся – така вже звичка, що стала другою натурою: чи, бува, не підкрадається конкурент? Загарчав від задоволення – і прощавай, серделько! Уже ти в моєму шлунку лягла так як треба!
– Це, Миколко, Мухтар! – звертається Трохим до хлопчика.
Ага, звати його Миколою! Гарне ім’я! Ще я чув, як люди вимовляються його дещо спрощено: Коля! Але то їхні проблеми. Для мене головне – серделька!
– Мухтар! – навіщось повторює Трохим. Певно, аби хлопчик запам’ятав як мене звати.
– Мух… Мух…- силкується вимовити Миколка. – Мух… Муха…
– Муха? – сміється Трохим. – Хай буде по-твоєму.
І став я Мухою. Бач, думка Миколки Трохимові ближча за істину! Знано: усі діди люблять онуків дужче, аніж рідних дітей. Чи мав би Трохим становити виняток? Але при тім хто поцікавився моєю думкою? Чи давав я на таке згоду? Аби з Мухтара перетворитися на Муху! «Мухтар!» – воно ж як звучить! А муха – вона і є муха. Що я мух не знаю? Та вони мені дошкуляють з ранньої весни до пізньої осені, допоки сонце та тепло. Бувало, тільки висуну свою мордяку з конури, а вони вже тут як тут. Дзижчать, лізуть до очей і навіть до рота. От нахаби! А спробуй залишити щось з вечері. Тут же обсядуть та почнуть жерти. Ні, на муху я не погоджуюсь. Але як про це сказати Трохимові та іншим? На радощах, що у нього такий розумний і кмітливий онук, Трохим уже усім розбелькотів, що я зовсім не Мухтар, а насправді – Муха. Бо так вирішив Миколка.
– А, дивіться, який у мене мудрий онук!
Ех, був би я не собакою, а пацаном, я би тому Миколці дещо пояснив.
Ну, Муха – то Муха… Що тут вдієш? Тільки відгукуюсь я на, вважай – нове своє ім’я, дуже не охоче і мляво. Виняток становить пакетик, який смачно пахне серделькою або ковбасою. Тільки то випадає не так часто. Трохим бідкається, що навіть ота так звана варена ковбаса, а насправді на переконання Трохима – суцільна хімія і справжнє м’ясо у ній не ночувало, дорогущою стала, що жодної платні та пенсії Трохимової на неї не вистачає.
– Ой, як люди страждають? – бідкається бувало Трохим.
«А собаки?»
Але як це переказати дідові людською мовою?
Так ми і жили. Уже мені на віку добігало друге літо. Став я ще гарнішим і майже породистим. І почав навіть зазиратись на усіляких сучок. Їх тут чимало вештається. Шкода, що вони завше при своїх господарях. А то я б запросто прилаштувався ззаду. Гормони у мені заграли враз і потужно. Я би отих болонок запросто ощасливив. Але ж двоногі… І чого це вони вирішують, з ким їхні песики мають товаришувати? Ну, нехай я без паспорта і родоводу! Хвіст, лапи, густа шерсть – ось мій паспорт! Та я вам таких песиків подарую… Ех, ніхто мене не чує…
А однієї днини щось загупало. Затрясло земелькою, скрізь і звідусіль повалив чорний густим дим. Що трапилось?
– Війна! – сумно промовив Трохим.
Війна? А що воно таке?
І вирішив я вивідати, аби мати своє собаче уявлення. Поки що я зрозумів одне – війна, це коли чутно різкі дуже неприємні потріскування, коли земля трясеться і всюди димить. Дим той аж очі виїдає!
І побіг я вивчати, що ж то за диво – війна? На майдані, де я вже бував неодноразово, стояв пам’ятник якомусь видатному чоловікові. Люди ще його називали «батьком Тарасом». Очевидно, він батько усіх цих людей?! Ех, а свого батька я так і не пізнав! А люди – бач, рідному татусеві навіть пам’ятник встановили. Той Тарас уже кілька років на майдані. Зізнаюся, я навіть кілька разів робив на підмурівку «відмітки». У нас, собак, це за норму. Так ми мітимо свої території, аби чужаки не наважились порушити кордони. Але нині мені не до того. Що я бачу?! Голова у батька Тараса вся у дірках. І нахилилась так набік. Що б то мало значити? Виходить, що війна – то коли голови людей у дірках? Від тієї думки я відразу чкурнув у зарості молодого бур’яну. Бо хто зна, чи «війна» і на нас, собак, не розповсюджується. А коли так, то і наші голови можуть отримати оті дірки, що й у «батька Тараса».
Сиджу собі у бур’янах, спостерігаю. Мене не видно, гарно замаскувався, зате я бачу усіх і усе! Он якийсь двоногий, з усього видно – сердитий такий і недобрий, ми, собаки, це на нюх визначаємо – веде перед собою чотирьох. Веде, у спину штовхає і щось зле до них промовляє. Я такої людської мови ще з роду не чув. Певно, той чоловік здалека, де живуть інші собаки і їм така мова є зрозумілою.
А тим часом зайшли ті люди за високий паркан. Чую – щось труснуло кілька разів. Аж повітря стривожилось і завихрилось враз. Повітря – воно також живе та володіє свідомістю. Шкода, що люди цього не розуміють. За паркан зайшло п’ятеро, а вийшов один, отой, що незрозуміло говорив і тримав він у руках щось таке, наче дуже покручена з кількома наростами гілка.
Коли той сердитий і дикий чоловік віддалився, я чкурнув на те місце, де тріщало. І що я бачу?! Ой, леле! Лежать четверо на землі. А у спинах кожного по кілька дірочок, як ото у голові «батька Тараса», що стоїть на майдані. І що б то воно мало означати? Прийшли якісь чужинці, аби наробити мешканцям Бородянки дірок?! А нас, собак, вони також мають намір отак «ощасливити»? Ні, мені особисто таке не до вподоби! Біжу назад до будки діда Трохима. Там перебуду отих «гостей» зі злими очима і незрозумілою навіть для нас, собак, мовою…
А Трохим вже тут як тут! І дід Яків поряд із ним. Я на стіл – зирк! А на столі – пусто! Ага, значить нині тобі нічого не перепаде. Ось, що воно таке війна! Це коли не їдять і не п’ють. І собак мають за ніщо!
– Ех! – кряче дід Трохим.
– Отож! – мимрить дід Яків.
– Війна! – Трохим.
– Егеж! – Яків.
– Війна – не тітка!
Ага! Десь я вже подібне чув! Стривай! Це коли про голод. Голод – не тітка! Виходить, що якась там «тітка» має аж двох родичів – війну та голод!?
– І чого це москаль на нас поліз? Що їм треба? – знову Трохим.
І знову мій здогад! Москаль – це той злий і недобрий чоловік, з незрозумілою мовою, що повів чотирьох за паркан, а там потім почулось якесь потріскування, і ті четверо упали на землю з дірками у тілі. Ага, ось воно що…
– А я ото міркую собі, чого до нас так запізнились лелеки? Аж у квітні прилетіли! І то не усі. Бувало, їх стільки навідається у нашу Бородянку, що й місця для декого немає! – розводить руками Яків.
– Бульо, бульо… – погоджується Трохим.
– Людей наче собак вистрілюють! – знову Яків.
Тут у мені вибухає обурення.
«Но…но… Що за порівняння?!»
Але діди на мене не звертають жодної уваги. Коли людей мають гріше за собак, то на що розраховувати останнім?
– Що там люди?! – переходить чомусь на стишений голом Трохим. – Он чув – на кінному заводі голодом поморили породистих коней?! Їх за що? Чи важко було цим бідолахам сінця підкинути? Кажуть, запасів там повно! Кормів – цілі гори! Але москалики спеціально так вчинили, на зло нам. Оповідають, що деяких коней пристрелили. Мовляв, надто шикарно ми живемо! На породистих конях катаємось!
– От дурні москалі! – обурюється Яків. – Хто катається? Ми з тобою? Чи такі ж злидарі, як і ми?! Та олігархи, серед яких повно зі їхнього «руського міра», і катаються! Що я не знаю?
– А ще чув я на базарі, що кілька коней вирвались на волю. Їх потім відловлювали по селах. Так один з них на ім’я Пломбір повернувся на кінний завод і згодом здох.
– І чого б це? – звів одну брову Яків.
– Міркую собі, що від туги. Бо зовні виглядав абсолютно здоровим і не пораненим. – А туга – вона ж болячка внутрішня!
-Виходить, від туги може страждати не лишень чоловік, але й тварина.
«А що – правда! І собака знає, що воно таке – туга! І навіть мені відомо…»
Мене ніхто не чує. Ну й нехай!
– Орки геть з глузду з’їхали! – продовжує обурюватись Яків. – Он ти про кінний. Та вони ще розбомбили притулок для собак! Сволота! Знайшли дуже «стратегічний об’єкт»!
Діди враз обидва скерували свої погляди на мене.
– Як добре, що Муха не в тому притулку! – сказав дід Трохим.
– Яка це тобі муха – Мухтар! Дивись, яка порода! – заперечив Яків.
«Правильно, Якове! Я не муха! Я пес! І зовуть мене Мухтар!»
Тієї днини я так і не дочекався на їду.
Бачите – війна! А вона не тітка… У неї обличчя злого недоброго чоловіка з чимось у руках, що нагадує кручену гілку… З тієї гілляки вилітає щось таке, що робить дірки у людях. Що воно таке – мені не знано. Але краще, коли б люди стріляли одне в одного сердельками. Тоді і нам, собакам, дещо би перепало…
Ігор Гургула