Господні дарунки людям, дари-таланти й інші, що їх називаємо ще дарунками долі, – і вочевидь позитивні, і допустові, тобто задля направи і вдосконалення. В самий раз і на виріст. Матеріальні й мислені. Розумові й відчуттєві. Дуже різні! Навіть велика війна зі світовим злом в особі Московії стала для багатьох нас гірким, та все ж дарунком новітньої української долі, бо розбудила, покликала до спротиву і праці, нагадала-підказала, чим варто жити й за що вмирати; це не золотий плуг, а – вогонь, опанувавши якого, здобуваєш завзяття і до плуга, і до рушниці, і до… Зараз маю надію принаймні на розпізнання дечого з дарованого нам – живого в буцімто неживому, поетичного у прозаїчному, справжнього у звичному, небуденного у звичайному, великого в малому… А загалом того, що засвідчує людську причетність до вічності й божественності.
1 січня. День несподіваного поєднання: початок року; ні порошинки снігу й ні морозного скрипу, а натомість – майже весняне сонце; одразу за опівніччю – 20 ракет, 48 дронів-камікадзе московитів по Україні; уродини Степана Бандери. Українська доля ніби засвітила основний спектр своїх нам приносів у новому році. І зводяться вони до звитяжної боротьби, що і є нинішньою перемогою, за яку ми підносили келихи. Настання якої загадували як найбільше бажання, разом зі здоров᾿ям для рідних і друзів.
2 січня. Письменникові не варто узагальнювати смакові відгуки на свій твір. У такому зведенні до спільного знаменника проявляється вже авторська смаківщина, що не є ліпшою за інші. Нехай буде букет! Можеш чомусь недолюблювати запаху полину чи навіть м᾿яти, але й вони, підсилюючи аромати твоїх квітів, пахнуть на увесь букет. І, між іншим, оберемок відгуків – то квіти незірвані, не торкнуті зойком…
3 січня. Останнім часом кияни знову багато терплять і страждають. Столиця завжди, за будь-яких умов і розкладок під особливою загрозою. І її жителі це розуміють. Тому шукають порятунку й підтримки в дедалі тіснішій спільноті. Досягаючи ефекту бджолиної родини. Так само – косяка рибин, що діє як одна. Або ж бруківки, кожен камінь якої достатньо припасований до іншого… Нині кияни напрочуд міцно тримаються дому, і населення Києва чи не перебільшило довоєнне.
4 січня. Повернувся морозець. Мабуть, по цілій країні. Сприймаю його вдячно – як бурок чи місточок…
5 січня. Різдвяне перемир᾿я з московитами? Це як лукавство Ірода, який просив царів знайти немовлятко Ісуса, щоб ніби привітати Його, а не вбити. Це якби Ірод запевняв, що не думатиме про різню невинних немовлят, а просто бездумно гостритиме ножа…
«Чи варто зайнятися писанням – довідуйся, друже, передовсім у себе. Варто й навіть конче треба, якщо вже є тому початок, і він вистояв, не затерся в буднях, за всяких умов – продовження чи ні – залишиться, буде чимось справжнім. Ти не його поведеш далі, він – тебе… А якщо такого початку нема (це не твій випадок і тобі тяжче), то, відчувши потяг до творення, ти вмить стаєш людиною щасливою. Бодай на мить…»
6 січня. У Святвечір народилися Василь Стус і Петро Сорока. Воднораз скуштували куті небесної й земної. І ось як це на них, гадаю, вплинуло. Обоє обрали слово засобом спасіння себе і ближніх, часами стаючи його інструментом. Обоє пішли з життя шляхом страстей: Василь – тілесних, Петро – душевних…
Кажуть: за словом до кишені не лізе. Та нехай би вже в кишенях, а не на вустах були ті просто людські слова, аби лиш не камені для підступу й побиття… І кишені, до речі, легше зашивати, аніж роти; задля творящого мовчання…
7 січня. Релігія – це віра в ідеал людяності, що його називаємо Божим. Вона – святе, тобто те, що треба плекати в собі, як мужність – чоловікам і цноту – жінкам. У багатьох відношеннях, у безлічі життєвих обставин. Будь-яка суєтність при вірі, з вірою згубна.
8 січня. Святого Йосипа Обручника. Батька Ісуса Христа. Теслярував. Певно, навчив цієї справи й сина. Про це в Тараса Шевченка (поема «Марія»):
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася –
Івась у коники і[г]рався –
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зостріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. – Злий!
Недобрий чоловік, лихий!
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь! –
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі сльози
На лоно матернє.
[…]Самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у бур᾿яні
Та клепку теше. Помагало
Святому батькові в трудах.
Якось по сьомому годочку, –
Малий вже добре майстрував –
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь:
Який-то з його майстер буде!
Але ні, вже дорослий Господь створює форми радше на піску (згадаймо євангельський епізод про суд над блудницею – «Хто з вас без гріха…»). Може, щоб завжди пам᾿ятати і завжди нагадувати: матерія тлінна, дух же – вічний… А виготовлення хреста на розп᾿яття не потребувало великої вправності – тільки грубої фізичної сили, бо був тоді, по суті, звичайною обтесаною колодою з незначними додатками. Хрест вимагав уміння жертовно вмерти на ньому. Чи передав синові це, бодай трохи, Йосип? І цього достеменно не відаємо. А наші, сучасні батьки – які знання передають, чого научають? Декотрим синам і донькам від раннього дитинства просто знати б, хто їхній тато. І цього знаття мало б вистачити для життя…
Святого Давида. Божого обранця. Спершу пастуха, далі переможця над виставленого ворогами до змагу силача Голіафа, а відтак і найбільшого старозавітного царя. Праведника. Згрішивши, до кінця віку свого каявся. І саме завдяки його каяттю маємо Псалми, що йдуть у нашій християнській традиції в парі з Новим Завітом. Тарас Шевченко як людина духовна зростав, читаючи найчастіше їх. Легендарний цар Соломон – Давидів син; тут пряма залежність: велика релігійність – велика мудрість.
Враження від погоди таке, що можна забути про зиму. Однак то час, коли пересвідчуєшся: зима страшна не снігом та морозом, а постійністю загальної прохолоди. Особливо у приміщеннях. Браком сонця як такого. Це нагадує стан людської байдужості до інших, сердечної черствості…
Свинцева грамота княжих українських часів, знайдена в Полонному на Хмельниччині. Вона – перша походженням із питомо наших теренів. Загалом третя, але дві попередні – з колись захопленої московитами Новгородської республіки, що являла собою різновид давньоруської/давньоукраїнської демократії. Засвідчує маєтність і грамотність давнього українського люду, деякі інші аспекти. Цікаво й те, що знайдено її якраз тепер – на порозі небувалого, бо охопить геть усі сфери, відродження по завершенні війни. Багато що наша земля забирає, багато що й віддає. Дарує в чудесний спосіб…
9 січня. Степана, взорованого за християнським первомучнем святим Стефаном. Іменини січневого уродинника Степана Бандери. Народившись, він міг дістати, згідно з церковним календарем, ім᾿я Йосипа чи навіть Давида (досі в нас велика рідкість), адже мав і батька-священника. Але йшлося про долю нових поколінь українців, котрі не могли й далі бути підневільними тóму чи тóму імперському конгломератові. Тому – Степан (вінець), борець-праведник і мучень. Стефан євангельський перед своєю смертю через каменування довів фарисеям правомірність і правовірність з᾿яви Месії-Ісуса, а Степан Бандера став символом утілення наших державницьких прагнень.
11 січня. Святих младенців за Христа вбитих у Вифлеємі. Хто б міг подумати, що по двох тисячах літ новітній Ірод масово вбиватиме дітей. Нині їх в Україні – пів тисячі полеглих, удвічі більше поранених. Ніби сподівається кат в одному з дитинчат умертвити душу української непокори і спротиву дикій Московії. Щодня Україна оплакує своїх ангелят, але щодень і відплачує вбивцям на полі бою. «М᾿ясні хвилі» зайд під Бахмутом і Соледаром – наслідок не так стратегічного прорахунку чи й онтологічного людиноненависництва московитів, що відбивається й на них самих, як суд і негайне виконання вироку за поновну вифлеємську різанину…
Виявляється, наші немовлята можуть успішно засвоювати абетку. А чом би й ні! Чом би не навчати діточок одночасно чеберянню по землі й пурханню у вищому просторі…
13 січня. Це щонайменше класика кричущого несмаку – рекламувати зубну пасту з допомогою портретів класиків української літератури. Як і повна «захищеність» від нормального соціального чуття – пропонувати підземні бункери для мільйонерів…
Зібрані киянами
п᾿ятдесят дев᾿ять тон
московськомовних книжок
спершу зумовлять появу
нової броньованої автівки
для захисту наших сердець
а потім повернуться
в рулони білосніжного паперу
в записники й українські книги
в дерева нових гаїв і лісів
14 січня. Василя, взорованого за святим Василієм Великим, архиєпископом Кесарії Кападокійської, котрому належать слова: «Хто може полегшити нужду інших, а не робить цього, того справедливо можна порівняти з убивцею». Василів-приятелів мав і маю не одного. Талановитих і дуже різних. По-своєму царів (етимологічно) і духа, і матерії. Згадую їх, здоровлю! Посіваю їхні обрії зернами добрих надій, позаяк на Василя – початок Нового року за старим стилем… А московські зайди заповзялися, надто ж нині, сіяти смерть: ракетне, «убивцею міноносців», влучення в дев᾿ятиповерхівку у Дніпрі – десятки полеглих мешканців; масоване ракетування Київщини, Львівщини, інших українських теренів… І що сказав би на отаке Василій Великий?
17 січня. Гадалося, що стара Європа давно перенуртувала своїми революціями. Що революції класичного типу нині виродилися в локальні, хай і людні, заворухи. Як перед війною у Франції, Штатах. Що найближчою до них сутнісно є нинішня наша збройна відсіч паразитично-кривавій Московії, оскільки спрямована на майже кардинальну зміну культурницьких і геополітичних засад подальшого розвитку України; і, звісно, світоглядних. Та ось ще одне: італійські державники мріють про революцію проти своєї мафії як про єдиний спосіб завадити упродовж десятиліть активно діяти, переховуючись від правосуддя, кривавим босам-мафіозі.
Дніпро
Сорок шість
Не забирайте дітей від екранів
Хай дивляться в них
То вікна таки безпечніші
і з видом
на звірства москальські
що мають назавжди
до відрази
вразити
доростаючі душі
18 січня. Самé дотримання звичаєвих моментів Святої вечері – цього, звісно, замало при схилянні до святості. Та вже тільки факт її (нині друга) вибраності серед сотень річних вечер робить цю надзвичайною. Так само – споживання куті; і згадка про душі померлих родичів не на цвинтарі, а за родинним столом, і понад усе – спільне молитовне слово вдячності Господу Богу.
Не раз добра новина – найбільший дарунок. І радість від нього велика, і нічого, здається, не коштує. Та це в нас – не у вимірах Ладу, де витворюється бажана реальність, щоб сама звістка про постання чогось правдиво корисного ріднила твою душу з багатьма іншими. Так матеріалізується й матеріалізує слово…
Навіть фронти й запілля такої великої, як оця, війни потрясло падіння гвинтокрила на дитячий садок у Броварах. З багатьма людськими жертвами. Здавалось би, – це трагедія, можлива за будь-яких часів. Навіть глибоко мирних. Але кавалки металу на довколишніх деревах – явна ознака зумовленого воєнними діями безчасся…
19 січня. Не зрозумієш мене, поки я тебе не зрозумію. Коли вже не буде потреби щось доводити і конче зрозуміти…
Водохреща
а дощить
Подвійно освячена
Подвійно охрещені
Онде кіт молодий
на живім деревориті
зимової вишні
терпенний
мокне й мовчить
і довгонога Пальма
під рясним вилежується
при зеленій хвіртці
сама жовта
ніби осяяна сонцем
Не варто якось-чомусь осуджувати за веселість, вона ж – у крові людини. Як цукор. Головне, щоб той солод був, і головне – щоб його не було занадто…
Наш біль стає популярним
Продаємо його
в багатьох куточках світу
Волонтеримо ним
на перемогу над зайдами
Болящим душею
за серця
не соромно
20 січня. Котрий уже день час від часу читаю Рабіндраната Тагора. Не вірші, хоча й вони в цій книжці – лекції про потребу і власний досвід духовного простування душі до єдності у спільному дусі – трапляються. Як оцей в перекладі з бенгальської Віктора Батюка, адресований «Господу мого життя»:
Найпотаємніший, сущий в мені,
В подобі моїй ти щасливий чи ні?
Чашею серця втіхи та горя
Черпнувши по вінця з життєвого моря,
Все тобі віддаю, а для себе
Не лишаю ні краплі на дні.
З пахощів і кольорів,
Ритмів, звуків і слів
Тчу для тебе весільні вбрання,
Вшановую скрізь твою вроду,
Для тебе зректися я рад
Бажань золотих, як вина – виноград,
Вічно змінююсь примхам твоїм на догоду,
Володарю життя, що забаглось тобі,
Ти для чого намислив обрати мене?
Чи тобі до душі мої ночі і дні,
Мої думи й діла? Ти повідай мені.
З твого дому відлюдного ласка твоя
Чи помітить моє існування земне?
Взимку, влітку, щоосені і навесні
Чи до трону твого долітають пісні,
Що тобі повсякдень моє серце співа?
Чи збираєш ти квіти моєї душі
У гірлянди рясні? Чи блукаєш, скажи,
У садах тих, де юність моя віджива?
Роглядаючи пильно мене, що ти бачиш?
З ницих вчинків моїх і гріхів що пробачиш?
Безліч днів я нездарно розтринькав, розмів,
Та достойно тебе вшанувать не зумів.
Обліта моя шана, мов квіт у садах,
До приходу твого, і душа моя плаче:
Струни ти надихнув, дав дзвінку мені віну,
Та втрачає вона лад пісенний постійно,
Як же я заспіваю для тебе пісень?!
Я прийшов квіти шани полити сльозами,
А вже вечір стоїть над твоїми садами –
Задивився, замріявсь, безжурними снами
Свій завершую день.
Так, здається, надходить часина остання,
І в садах твоїх зріє хвилина прощання,
Завмирають пісні і жадання нестримні,
Вже холонуть цілунки і слабнуть обійми…
Але ж темряву ночі розвіє світання?
Тож розбий усе нинішнє, разом розбий,
Дай подобу нову, сили юної влий
Престарого, як світ, відтвори молодим,
І мене обвінчай
із життям із новим.
Хоче, щоб хтось писав про нього те, що він сам про себе мислить. Йому потрібен секретар-записувач, а не інтерпретатор-рецензент…
22 січня. У День Соборності України, Злуки, дочитав романну трилогію лучанина Володимира Лиса «Вифлеєм» (2022). Зо пів року перед тим жив спорадичними згадками про неї, старався осягнути світи досі двох її романів писаним словом. Перший – «Дитя» – додав ваги моїм розмислам про здобуття засадничої божественності/вічності людьми смертними з духовною перспективою через продовження роду. Другий – «Вогонь» – вияскрив для мене вогні фізичні й метафізичні, в яких народжується й гартується людська богоподібність. І ось роман третій – «Дім», що очікувано явив часопросторове поєднання доль персонажів, читачів, самого автора. Слів, задумів, реалізацій. Їх єдність і вибраність – єдиність. Цілком певну гармонію. Усе в ньому якось повертається до своїх кругобігів. Додому! Призупиняється (тепер бачимо, що майже на вісімдесят літ) кривавий гін народів, велике буквальне полювання на младенців – немовлят і дорослих. Найбільші сили світового зла десь перепочивають. Душі волинян важко розпружуються – кільчаться-проростають як зерна, що вже були повірили у свою скаменілість. Мабуть, родовí душі геть усіх. І того, хто насаджував краянам колгоспи й у часи великого голоду за кусень хліба та щіпку солі намагався купити особисте щастя; і того, хто тоді ж відпустив упійману білку, але поступився своїм коханням задля порятунку найближчих… (Надвипробою Божих інтенцій нашого люду став саме підлаштований Московією і спрямований у серце українства Голодомор-33, що в романі «Дім» подано дуже сильно, – ніби, даруйте за пекуче порівняння, голову Хрестителя на золотій таці…) І душі тих, хто як упівець Левко й молодший за нього односелець Роман опинилися на полюсах національного самоусвідомлення, хоча востаннє за життя зустрілися на сільському цвинтарі, де ті полюси, по суті, сходяться. І душа дочки єврея й українки Бетті, котра гідно пристосувала своє єство та свою європейську освіченість, як і трагічне кохання з німецьким офіцером-танкістом, запечатане їхнім убієнним синочком, до трибу життя на селі, в любові й повазі з вирозумілим Левком. І навіть душа дільничного Яценка, котрий на догоду відомчо-державній аморальності, що метастазувала й у нього, спершу уявно, а відтак штовханем до річки, вбиває не вбивши завзятого місцевого рухівця Рахманого. (Про це, з огляду на глибину психологічну й художню, – блискучі, класичного наснаження сторінки). Імперська совітчина наприкінці минулого століття виявилася для нас добою не раз псевдозвільнення душ. Український простір повнився сліпцями, людьми скалічілими від життя, не спроможними щось у собі змінити. А скоро не відроджуються звуглені дерева, то що вже казати про мости. Їх треба було відновлювати власноруч. Мости співчуття й людяності між берегом і Берегом… Люди в романі місцями блукають, бо намацують шлях їхні реальні прообрази. Час від часу опиняється блукальцем і Левків двоюрідний брат Юхим – характер чи не найколоритніший межи тутешніх. Дбаючи передовсім про доброчесність, дарма що формально нерелігійний, він дуже пізно заходився зводити власне свою хату. Його інтриґа перед самим собою й людьми, навіть родичами, – бо й справді, навіщо? – видається мені закроєною на окремішній роман; але добре й так: бодай на порозі відходу подбати про рушничок (ось тобі й місток!) для роз᾿єднаних обставинами, але не схололих у спільному почутті любові душ – для себе й Люби. Любине серце не витримує ваготи нагло воскреслих надій, Юхим же, попрощавшись зі своєю коханою, заледве не спалює власну новозбудовану домівку і себе в ній. Спиняє чоловіка, гадаю, усвідомлення того, що життя й так триватиме, а за його, Юхимового, сприяння – то й більше по-Божому.
Чому намагається якомога рідше цитувати чужі вислови? Бо усвідомлює, що його час цілком інший, хоч і багато проблем спільних. Вважає: найбільша користь від попередників (не в точних науках) – це їх підказка нам того, що варто й можна продовжити; це тяглість думки і трактування; а що давнім не розходиться навіть про знаність часову, то й ми будьмо реалістами – менше дбаймо про славу вічну…
«Не було світа»
це коли ні світла
ані світу
не було
та вже розвиднялося
24 січня. Роздумуючи про віршування традиційне і вільне: те, що дарує стабільність; те, що дає перспективу.
Його перебування, його шляхи і спілкування – переважно у слові; там його шукай і зустрінеш…
Чим довше і дрібніше часове сито для фактів, тим більше залишиться, після пересіювання, ваговитого; чим триваліше відстоювання часового розчину – роздумів і відчуттів, тим поживнішим буде його осад…
Чуже – подвійно не твоє…
Не відрікався од добрих речей світу, а, будучи серед них, багатьох іґнорував; деякими користувався частково, – щоб показати їх первинну необхідність; декотрих називав своїми. Так само ставився до людей.
«Друже, надсилаю тобі книжку, яку можеш… не читати, бо вона сама… прочитає тебе. Як і мене прочитала та, гадаю, ще декого. А все тому, що багато в ній ніби передумане й викладене нами ж…»
25 січня. Людська пластичність – дочасна. Як у мистецькій пластиці: від пошуку форми до її скульптурного увічнення…
Годинник Судного дня
що напханий
тихими квантами
проти ночі
гримить
як будильник
26 січня. Ми всі вельми грішні, і не предковічно-умовним гріхом, а дедалі новішим умним…
27 січня. Речі, придбані в нас Часом, згодом не раз відкриваємо, як нові…
Господь обділив його чіпким поточним запам᾿ятовуванням, зате пам᾿яті крові й серця, відчуття думки, слова і природи вділив подостатком. Нею й пожитковується. Як людина і письменник/митець.
Накочується хвиля корпоративних негараздів, із занечищеним гребенем-шумом. Мусить, як і хвиля морська, самоочиститися; варто лише не засмічувати її більше. І треба бути, бодай трохи, людиною-чайкою чи навіть людиною-мушлею…
Люди одного життєвого наставлення об᾿єднаються й самі, а власне єднати варто людей різних; зрештою, в цьому й суть усіх інтегральних дій і процесів. Це, може, й теорія, але без неї не буде цілісного розуміння того, що відбувається і що мало б відбутися…
28 січня. Подвійна аморальність, – коли тихо домовившись про виняткову послугу й отримавши її, голосно заявляти, що вона недостатня…
Дуже часто ми – вампіри енергії компа…
Надмірне еґо не може бути неаґресивним. Уникаймо його в собі й інших. Навіть тих, що свою аґресію «зливають» на час і цивілізацію…
В багатьох аспектах був людиною формули, але не однієї – численних формул. У великому й малому.
29 січня. Відійшов у засвіти Дмитро Павличко – хай з Богом спочиває. Феноменальний літератор, мислитель, державник. Більших сумісних енергій в одній особистості не знало, мабуть, ні двадцяте, ані двадцять перше українське століття. Його книжка поетичного інтиму «Таємниця твого обличчя», його сонети і переклади світових класиків – на моїй «золотій» читацькій полиці. Про його пісні годі й казати – їх, як журавлів чи солов᾿їв, неможливо й на мить привласнити, бо належать усім…
30 січня. Святого Антонія Великого; став таким завдяки багатолітній непоступливості дияволу, лютій аскетичній війні з ним, із якої вийшов просвітленим переможцем; а ще прославився надзвичайним умінням бачити Бога в усьому; загалом же подарував людству чи не єдиний взірець повного житійного втілення Христової науки.
Богдан Смоляк
Лютень 2023 р.
Замість ілюстрації – акриловий етюд «Весна, що йде назустріч»