Василь Лило. А я люблю, лише тебе люблю! : поезії. – Львів: Сполом, 2023. – 116 с. : іл.
Не спитаю цей світ, не спитаю,
Де кінець і початок його?..
Бо кохання – нема йому краю…
Микола Вінграновський, «Вибрані твори»
Любов, кохання… Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання: «1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі. 2. Рідко. Те саме, що любов».
У кожної людини своя стежка до пізнання першого і вічного КОХАННЯ, ЯКЕ СИЛЬНІШЕ ЗА СМЕРТЬ (за пʼєсою В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»). Тож збірка поезій Василя Лила є його стежкою пізнання сутності єдиного і вічності кохання, яке випромінює сонячне світло тепла і любові, якого так мало в сучасному зіпсутому світі…
Струмок співає, квіти розлились
Над водограєм, з щирим привітанням.
До ніг твоїх упав карпатський цвіт,
І віття так хилилося до тебе!
В очах твоїх засяяв цілий світ,
Й пʼянкі меди нам дарувало небо!..
Небеса дарують правдиве щастя вічності: «Адже Вічність споріднена з істиною….» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Пригадую, що писав сльозою серця про зболене, пережите, єдине дароване Богом кохання, роздуми про долю-недолю: «…о! де ж це мистецтво справжнього кохання! …бо що ж та жінка варта без любові чоловіка, адже з нелюбові народжується нелюбов (сама сахнулася цих слів своїх…)» (Жанна Юзва, «Тече вода»).
То що ж таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфорського університету в своїй нижці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…».
Відомий німецько-американський психолог та філософ Еріх Фромм, визнаний мислитель та гуманіст, в основі наукової зацікавленості якого була людина, у своїй книжці «Мистецтво любові» вважав, що загадку кохання можна осмислити в контексті навіть однієї фрази: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно»: «Для мене ти єдина, тільки ти!» Володимир Гайдук у збірці поезій «Небесне і земне» цю саму думку висловив ось так:
Весь світ замкнувся лиш на двох…
Все, що навколо, – то мізерне.
Цей стан нам нас самих поверне.
І віриш, що парує Бог.
Якими ж думками ділиться з нами автор поетичної збірки? Свідомо чи несвідомо, але якесь чуття змусило його стверджувати вічно живі думки: «Коли з тобою я зустрівся, / В повітрі ткалося теплом»; «Щоб позбирати з зір плоди, / Нам вітер пише сни любовні»; «І пристрасті горіли спішно, / І так єднались береги»; «А ти мене узяв, немов пірʼїну, / І так поніс у доленьку свою»; «Хоч осінь вже срібляста на долоні, / Та ми в душі в весняному полоні»; «…А я люблю лише тебе! / Тебе, тебе! І більш нікого!»; «О мій Боже, мій Боже! За що Ти даруєш мені / Те кохання…»
Приходимо до думки: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього» (Емілі Дікінсон). Чи віримо ми в силу СЛОВА, єдине і вічне КОХАННЯ?.. «Не можна здогадатися, як функціонує СЛОВО. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові» (Оксана Забужко, «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)… Якщо слово – розумне та ідейне, то «Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш”» (Габрієль Марсель). Про це ж і автор поезії:
Для нас – для двох, де тільки я і ти!
Нам небо урочисто усміхалось,
А ми пливли. Щасливі небеса.
Бо на щем-гонах наша доля ткалась –
Її для нас Всевишній написав.
На питання про кохання і «На питання про Бога можна відповісти, лише зважаючи на екзистенційний досвід свого життя. Через те докази існування Бога є не природничо-науковими, а чимось значно більшим. Докази існування Бога такі самі, як і докази кохання» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»)…
Я пʼю тебе, мов з келиха вино,
Мов юну памʼять вечора зі школи.
Дай Боже, щоб так лилось, лилось воно,
І не кінчався цей нектар ніколи.
І щоб цей нектар життя вічності, який споріднений з істиною і невидимою енергією Духу «не кінчався», бо «Бог – інтеграл вічного» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Побажаймо авторові, щоб його книга інтимної лірики ніжного і люблячого серця знайшла дорогу до читача. Добротна книга в руках людини – це думне дозвілля, притишена розмова з Богом…
Не кожен з нас до глибини порухів свого серця може осмислити дароване перше, єдине і вічне кохання… Щодення ж наше складається з моментів, які запамʼятовуються на все життя… Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, то в порухах її єства я бачив незбагненне і вічне: «І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка безмежна, / Але всього лише на мить» (Леонід Талалай, «Щаслива мить»)…
І вітер враз між нами прошумів
І написав нам голі ноти долі.
Твій погляд я зустрів і зрозумів:
Коханню нашім згорнено скрижалі.
Скрижалі безсмертної памʼяті ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА (Книга Екклезіяста 12:7)… Пам’ятаймо – дух (душа) людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях, скрижалях безсмертної пам’яті: «Померле – не пропадає із Всесвіту» (Марк Аврелій, «Наодинці з собою»). Марк Аврелій (26.04.121–17.03.180), очевидно, читав Книгу Екклезіяста, яка була опублікована 1000 років до н. е.
Мислителі сьогодення роздумують про те, що, можливо, Бог «…забирає на “збереження” лише “основу людини”: мозок, центральну нервову систему або навіть їхні окремі частини» (Пітер ван Інваген – американський філософ-аналітик і професор філософії університетів Нотр-Дам і Дьюка)…
Нехай життя – момент
і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі…
Іван Франко
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Михайло Саченко, «Коріння»
Кохаймо, любімо всіма силами свого тілесного серця і невидимого ДУХУ життя. Ліна Костенко каже устами героїні зі свого роману «Записки українського самашедшого»: «На цій землі головне набутися разом…» Набутися разом, щоб дрібку небесного перенести на земне життя. Дуже містка думка!..
————————————————
Скорочений варіант:
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів