Густий букет польових ромашок на її кухонному столі дисонував із щоденною суєтою: посудом, дошками для нарізок, ножами. Він нахабно розхитував її будні мріями.
Часом заварена кава вистигала у горнятку, забута за нагальними «вже» і «треба», тоді просто виливала її і робила нову: вона любить, щоб обпікало.
Троянди у квітнику чекали на її руки й пісні; потім щедро віддавали квітками, коли найбільше боліло; замість пластирів. Але навіть троянди не дають її очам того сяйва, що підступно-скромні ромашки.
Пальці лягали на чорно-білі клавіші й починали танок. Тільки з фортепіано таке можливе: танець зроджує музику, а не навпаки.
Нічні дощі кликали. Відчиняла вікно і вслухалась, мінор чи мажор, Andante чи Аllegro?
Вино у бокалі закипало. До градусів алкоголю плюсувались градуси напруги.
Ромашки нашіптували: «А може?…»
І вона таки витягає одну з вази, пелюстки летять до ніг, складають пазл ілюзій. Ритмічно, як метроном: любить / не любить. Не поспішає, інтриги нема; вона знає відповідь…
Оксана Рябініна