Троє бійців сиділи у бліндажі і уривчасто перемовлялися межи собою, похмуро пережовуючи суху «Мівіну», котру не могли хоча б запарити через відсутність води. Наче дітлахи нерозумні, раділи, що темнаву небовись заволокла набусормонена пузата хмарища, яка от-от могла розродитися проливнем.
Вони добре знали, що дощиськова палиця має два кінці. Рясні крапелини з високості шкодитимуть їхній стрілецькій зброї та окопу, бо намокла глина чіплятиметься до берців й заважатиме відбивати атаки знавіснілих нападників, бо вони накочувалися на позицію, мов худобини на забій. Відчуття спраги було дужчим.
Петро Холодян з позивним «Дід» першим закінчив цю процедуру і тепер стояв посеред схрону, випльовуючи на долівку залишки вечері, що застрягли між зубами. Чомусь пригадалося, як недавно ходив до калюжок з-під траків танчиків, що зберігали дощовицю від зливи і скрушно похитував головою, бачили, що палюче липневе сонце допиває росу небесну. Втамовував спрагу теплуватими крапельками, до яких колись і не доторкнувся б, а того, хто попробував би пригостити такою смакотою вилаяв би чи виплеснув би у лице піднесене для охолодження. Ще більше допікало те, що таку нехолодну мутнувату рідину все ж мусить нести хлопцям.
Набравши їх у жмені, рушив у бік у бік позиції. Та зробивши тільки кілька кроків, був змушений припасти до землі, бо над головою з остогидлим свистом прохурчала міна. Вона розірвалася неподалік, піднявши у повітря кавалки ґрунту. І з сумом дивився, як між пальцями розтеклося те, що хотів доставити побратимам.
«Ніколи не подумав би, що колись жалкуватиму за такою водицею», – чортихнувся про себе, розуміючи в той момент, що в цілісінькому світі немає сили, котра змінила б усе на ліпше.
…І зненацька у свідомість птахою прилетіло подаленіле у пам’яті. За кілька місяців до війни, він, натомлений, повертався з роботи. В автопідприємстві, де слюсарував, довелося довгенько морочитися, аби довести до ладу стареньку вантажівку. І тішився, що це йому вдалося. Прямував вуличкою свого містечка повз незамерзаюче джерело, воду з якого всі називали помічною. Крутосходами спустився до потічка. З насолодою смакував холоднющою джерелицею. А потім мив лице її краплинками, які цебеніли межи пальцями. І раптом відчув, що втома кудись щезла.
Це переслідувало думкування, коли приповз до окопа, де двійко його товаришів уже й не гадали, що уздріють «Діда» живим. Бо вони бачили, що він упав у суху травицю, коли почався обстріл, і не подавав ознак життя. Як належне, він сприйняв те, що засяяли усмішками їхні лиця.
Ще більше подумки картав себе, що не доніс до них вологу. Хоч ота дощовиця не надто була схожою на неї, але…
Наче для того, аби хоч трішки виправдатися за невдачу, сказав, що першим чергуватиме, коли на довкілля нападе темінь. Та тільки проговорив це, як коло траншеї почали знову вибухати міни. Щось подібне завжди передувало атаці орків.
«Скоро знову матимемо свіжину», – злющо матюкнувся «Дід» ( таким позивним його нагородили, коли, прибувши в роту, дізнався, що в нього народився перший онук).
І наказав бійцям зайняти свої місця в окопі. Був небагатослівним. Та не тому, що не терпів довгих розбалакувань й міг різкуватими слівцями перервати будь-чию довгезну тираду. Вони й самі добре знали, що мають чинити у таких випадках. Хлопці безмовно прошмигнули повз нього, на ходу поправляючи броники та каски й уважно дивилися на свої «калаші».Петро навіть не сумнівався, що вони робитимуть усе так, як треба. Звісно, що присідатимуть в окопі, аби не зіткнутися з кулею чи осколком, але намагатимуться не проморгати двоногу звірину.
«Тільки б не вжалила когось з них черга з ворожого автомата», – шепотів він сам до себе, пильно вдивляючись в імлавість, котра невблаганно заволокала місцину.
Того вечора їм довгенько довелося пояснювати ворожій піхоті, що не туди вони приперлися за джерелицею. Постріли з їхньої позиції лунали і тоді, коли струмочки дощовиці стікали розпашілими лицями й холодили груди.
А вранці «Дід» згадав, що недалеко від їхньої позиції є копанка, котру колись бачив на мапі ротного. Він тоді чув, що спекота висушила її, але після дощу плесо наповнюється, хоч мокре знову скоро зникає. Й, зібравши усі пластикові пляшки, подався туди. Уже наповнив ємкості й хотів повертатися до своїх, та почув вовтузню у кущаках. «Сматрі, Вовка! Бандьора сам ідьот нам в рукі»…
«Що робити?» – запульсувало у крові, коли, не гаючи часу, упав у траву. Бо єдина граната, яку мав з собою, не могла допомогти. Заспокоївся, коли ледь чутно захрипіла рація. Побратими непокоїлися, куди він запропастився, вдалися до такого зв’язку. Не став відповідати на їхнє запитання, а точно вказав координати перебування диверсійної групи. Невдовзі після цього українська арта почала обробляти місцевість. Слава Богу, що осколки лише просвистіли над головою «Діда», хоч і «обцілували» чи не всю його ношу. Й з тими пошкодженими скотився в окоп. І знову картав себе, що не може пригостити хлопців принесеним.
А ще через часину до них пробрався новак з поповнення. Він і приніс старшому листа з дому. Й він з хвилюванням вчитувався у літери. Ненька писала, що недавно прихворіла, але вже оклигала. Сил їй додало, що вже сама ходила до джерела і тепер бавиться з правнуком, який допитливими очицями через шибку зиркає на звивисту стежку до отого потоку. Неначе знає, що нею до нього неодмінно повернеться дід, якого ще ніколи не бачив.
Ігор Фарина, селище Шумськ
на Тернопіллі