– Та що ви, діти, показилися?! Назвати сина Люцифер!!!
Літню реєстраторку імен, мов на обличчі перемінили. Марфа впала на стілець без одної ніжки, бідолашна затряслася, немов у пропасниці, судомно перехрестила молоде подружжя обвислими, старечими руками. Розвернула стілець на 180 градусів, виструнчилася до Бога, до образів. У старому, затхлому приміщенні, з совєцькими меблями, які ломилися від папок із паперами, повсюди висіли ікони з лампадками. Вогонь у них не згасав ні вдень, ні вночі. Марфа дбайливо підтримувала свій реєстраційний храм імен у повному релігійному порядку. Чистила ікони, доливала масла у лампадки, перехрещуючись. Час від часу переглядала нудні й однотипні документи в папках без особливого ентузіазму. (У їхньому містечку процвітали трунарні й зовсім занепадала народжуваність). Словом, займалася тим, чим займається у храмі невеличкого районного містечка, де існувала жменька людських душ, вона і церква. Коли церкву побудували, вона і народилася. Прикипіла душею до отця Василя, його проповідей, які нічим особливим від Біблії не відрізнялися, мінялися тільки євангелисти, а суть одна і та ж. Тож сенс її буття полягав у записувані цивілізованих імен з десятої до п’ятої, у видзьовбуванні воску з маленьких дірок, куди ставили свічки такі ж сліпенькі й глухенькі бабусі, які молилися за живих і померлих. А ще з гордістю слухала підупалого після смерті дружини отця Василя і затуляла носа від випарів спиртяки з його рота.
Марфине серце не стояло на місці. Вона думала, що це Сатана із пекла, із демонами прийшли перевіряти її віру. Думала старенька, що обернеться і ці, заїжджді у їхнє містечко душі, згинуть після осіяння її благословенною рукою хресним знаменням. Але ні, стояли тут, як тут. Молодичка із молодчиком — ще й синочок їх по-янгольськи спав на грудях у тата. Чи передчувало дитя на яку долю їх обрікають молоді “стіляги”? Чоловік із чорною банданою, а на ній скелети, у пречорній шкірянці, яку носять байкери та порваних через кожних п’ять сантиметрів темно-синіх джинсів, волосся пофарбоване і аж до п’ят, погляд же хижий, як у вовка. А сам товстяк, товстюще таке, що аж жир із нього пливе, шкірянка й не застібається. І вона не краще. Розмалювала губи чорною губною помадою, вся така фіфа міська, фіфуля намарафечена.
– А чо? Прікольне імя. Я його в Бібліі вичітала. Люцифер із латінського язика – це той, хто несьот свєт. Свєтланосний. Тожа зареєструйте це його ім’я, ось грошва.
Чорнявка залізла у дивної форми сумку, чи що вона таке. Хііі!!!! Марфа гепнулася на стілець знов. Дівчина дістала чорної форми маленький гробик-футляр. Із оббитими по боках шипами й головою скелета посередині. Молодичка закополишилася у своєму гробику, шукаючи гроші. Марфа зарепетувала. (Фу, нечиста сила на мій стіл-амвон поставила свого гроба, якби то у моїй хаті, я б уже її вигнала. майнуло в голові Марфи).
– Ви хоч понімаєте, що він не зможе вчитися в школі?! Та його однокласники засміють, дражнитимуть. Люциферчиком! Люциферятком! Та він же не влаштується ні на яку роботу. Навіть у Києві таких імен нема! А в Житомирі чула, що батько назвав наймолодшого сина, одинадцятого в сім’ї — Ісусом, ото ідіот! Яке ж святотацтво й кощунство. Назвати сина ім’ям нашого Бога. Це з сорому можна згоріти заживо! Марфа жестикулювала руками, аж підстрибнула й викотила очі, які от-от випали б з орбіт. Тут копіювала отця Василя. Пастор міг так інколи по-театральному для трьох бабок зіграти аля Бенюка на амвоні. Десь колись випадково, так просто клацав ящик і надибав Бенюка у виставі, і так він йому сподобався, що той почав просто таки копіювати акторську гру й виверти Богдана Михайловича, а три старі бабки-калічки, думали, що отець того, трохи зайвого хильнув для хоробрості, перед виступом недільним.
Тато подивився на богомільну реєстраторку, трохи почав усміхатися. «Не судіть, і не судимі будете», – так, здається, написано у вашій Біблії. Промовив щиро й лагідно молодик. Марфа налилася буряковим соком, якби шпильнути її шпилькою, то бурякова кров розбризкалася в її реєстраційному храмі. І заляпала амвон, біля якого вона сидить, і святі образи, і стоси паперів, і совєцьку мебель. Люстерка її окулярів тріснули, хустина сяк-так накинута на сиву голову впала додолу.
– Як вас звати? Cкажіть? Взяла документи у подружжя. Хахахахаха. Так у вас ще й прізвище козацьке. Нетудихатько! Так виявляється, що вашого синочка зватимуть, ну, повне ім’я…Подивилася документи тата…Нетудихатько Люцифер Панасович. Трясця його матері!
Стукнула бабуся по імпровізованій трибуні-амвоні кулаком, як Перший секретар ЦК Микита Хрущов. Марфа думала, що хоч якось подіє на них жестами чи умовляннями. Молодята тільки попросили жваву бабусю не так голосно кричати, бо вона розбудить маля, маленького Люциферятка. Марфине лице тряслося, руки тряслися, вона думала, що горітиме її рука, коли вона виводитиме в паперах це ім’я, що її душу заберуть ці переодягнені у людську подобу демони. Але нічого не сталося, бабця зареєструвала Люциферське ім’я — земля й не здригнулася. «Демонське» подружжя без хвостів і рогів пішло собі, тільки маленький Люциферчик почав ссати пальчика.
Марфа після цього випадку попросила покропити отця Василя реєстраційний храм святою водичкою, для певності, щоб нечистий не повернувся до неї. А в сім”ї Нетудихатьків ріс справжній неслухняний Люцифер: із рогами, хвостом й копитами. Ну, викапаний Нетудихатько Люцифер Панасович. Хоча батьки любили його, ніжно звучи Люциферятком.
Ярослав Карпець
Фото з сайту Pexels