Кракалія Р. Дніпрова октава: художньо-документальна повість: Одеса: Друк-Південь. 2023-128 с.
Якщо мати на увазі прозу, то поціновувачі красного письменства уже звикли до таких жанрових різновидів, як етюд, образок, новела, оповідання, повість чи роман. Не дивують їх й такі уточнення, як роман у новелах, гумористична повість, химерний роман з народних уст, фантастичне оповідання… А в останні роки до цього додалися роман-галерея, повість-колаж, авантюрний роман… Щось подібне маємо й тоді, коли заходить мова про прозову документалістику: художньо- документальна повість, біографічний роман, повість-поема, роман-дослідження, повість-репортаж, роман-есе…. (Зрозуміло, що тут позитивну роль відіграло зникнення цензурних рогаток комуністичного штибу. Але це – тема окремої розмови. Поки що лише констатуємо той факт, що багатство жанрової палітри допомагає чіткішому висловленню думки.)
Втішно, що до цієї різності все більше прихиляються сучасні прозаїки. Й один з них – Роман Кракалія з Одеси. Тільки за останні роки вийшли його книги «Блукаючі острови», «Десять оповідань», «Вернись на Золотий Берег», твори з яких є далекими від одноманітності. А друк «Автостанція» увібрав у себе однойменну повість та оповідання. (До речі, одне з них сюжетно повʼязане з романом «Три барви Дунаю», який літератор присвятив памʼяті свого діда Кості Кракалії – відомого громадського діяча Буковини в першій половині минулого століття)
Між іншим, цей твір можна вважати приторком душі автора до художньої документалістики, адже у ньому використано (в літературному опрацюванні звісно) окремі факти з біографій людини. Продовжує цю практику письмака його повість «Дніпрова октава», яку автор означив як художньо-документальна.
Будемо відвертими і скажемо, що саме це породжує певне несприймання. Мовляв, як можна говорити про таке, коли нещадний час не залишив жодного документального свідчення про Данила Крижанівського – автора музики пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Тараса Шевченка. І це- звісно, так! І все ж перед нами зʼявилася художньо-документальна повість. Хіба по-іншому скажеш, коли вчитаєшся у список використаної літератури. Чи, може, не агітує за таке означення посилання на періодику часу, в якому жив головний герой написаного?
І все це маємо у міцнющому сплаві з художнім ослисленням здобутого таким чином фактажу. Навіть трапляється так, що літературний вимисл переважає. Та уважні читальники не б’ють на сполох через це, бо ця літератора враховує реалії часу, у якому відбувається дія. Й саме це укупці дає можливість говорити про неповторність художньо-документальної повісті саме так, як розуміє причорноморський буковинець Роман Кракалія (він народився у Чернівецькій області, але вже багато років мешкає в Одесі).
Це все стає більш зрозумілішим після детальнішого, хоч і побіжного «углиблення» у сюжет написаного. Але ще не будемо розповідати про літерострій, коли й кортить. Бо на заваді стає деталь, яку неможливо оминути: твір складається з передслова, п’яти частин та післяслова. Важливо, мабуть, що кожен розділ є однослівним у назві, котра несе у собі музичне начало. (Автор на початку кожного з них коротко пояснює значення того чи іншого терміну. Закономірно, що текст по-своєму промовляє про доречність)
Проілюструємо це на прикладі першої частини, яку літератор назвав «Прелюдія». Почнемо тут із згадки про те, що слово латинського походження означає відносно самостійний вступ до великого музичного твору. Якщо враховувати ту обставину, що головний герой твору є схильним до компонування і не мислить свого існування без нот, то все тут залишається зрозумілим. Далі поведемо мову про таке: юного Данила Крижанівського зустрічаємо на Малій Фонтанці після його вступу в Одеську духовну семінарію. Тоді, звісно, на серці панувала радість, як висновковуємо з тексту. А чому б і ні, зрештою, коли уже з перших сторінок написанки зустрічаємося з тим, що син-підліток виконує бажання батька Якова – відомого у Херсонській єпархії священника дуже хотів, аби і наймолодший син пішов його шляхом.
І зустріч зі смаглою та жилавою людиною, яка самотує на морському узбережжі, саме у цей час виглядає певним контрастом оптимізму. Принаймні про таке мислиться, коли натрапляємо на опис помешкання, яке є всіма забутим. Ще більше підсилює це враження епізод, в якому автор розповіє про прихід хлопця на старе місце, але вже не може уздріти дивакуватого старця, у мовленні якого відчувається освіченість . « Марниця людського існування? Не думаємо! Просто прозаїк без патетики і моралізування наголошує на важливості людської гідності для кожного індивіда на його життєвому шляху.
Думаємо про це й у той момент, коли читаємо про розмову з батьком після закінчення духовного училища. При чому тут питання людської гідності? Запитаєте, либонь, але не матимете рації. Адже навіть в описуванні того як поводить себе батько – відомий в окрузі православний священник, якого й церковна влада по-своєму переслідує, відправивши на іншу парафію за те, що заслужив повагу від людей за вірність київському обряду! Покора? Можна так подумати, якщо мислити категоріями сьогоднішності. Але варто, мабуть, враховувати вірність людини обраному шляху, своєрідно доповнюють це описи поведінки бандуриста в непростих життєйських ситуаціях і пожежі, через яку згорів театр в Одесі.
А другу частину своєї повісті Роман Кракалія назвав «Алегро». Дехто, звісно, може сказати, що веселість та життєрадісність не є вельми актуальними в ситуаціях, які описує автор. Та не треба, мабуть, так висновковувати. По-перше, йдеться тут про життя молодої людини і вони закономірні для неї. По-друге, хіба ці почуття є зайвими, коли йдеться про знайомство з доробком Тараса Шевченка, навіть тоді, коли московитські імперці переслідували національне. Зацікавлюють й сценки спілкування з візником та дівчиною Олімпіадою, яка згодом стане його дружиною.
«Анданте» – таке наймення отримала третя частина твору. І знову з’являється підстава говорити про доречність використання такого поняття , бо в перекладі з італійської воно означає «йти». А хіба навчання юного Данила Крижанівського на історико-філологічному факультеті Новоросійського імператорського університету в Одесі, глибше пізнання поезії Тараса Шевченка прилучення до просвітницької «Громади» не промовляє про це?
Ще одна частина тексту – розповідь про перші кроки сина священника на педагогічній ниві в Болграді на Одещині. Звісно, ні автор, ні його читачі достеменно не знають яким був директор гімназії болгарин Стаменов. Та думаємо, це не має істотного значення, бо зображене під пером письменника через його уяву промовляє про відповідність атмосфері часу. Це , між іншим, не дає усім спокою, коли у п’ятій частині «Фінал» читаємо, як композиторський опус юнака ( пісня на слова Тараса Шевченка) потрапив до відомого актора Марка Лукича Кропивницького, який високо оцінив нотний текст.
От, мабуть, і все про сюжет твору, хоча, можливо, деякі нюанси залишилися за кадром. Але… Рецензенти мають право самі вибрати те, що є найпотрібнішим. Та й про виражальність отого, що вони вважають доцільним, не маємо права забувати. Тим паче, що тут є чимало цікавинок. Скажімо, досить часто повістяр вдало експлуатує літературні тропи. Метафоричні зблиски, здається, супроводжують кожну частину тексту: «спліталися у клубок думки», «музика вже закрутила його у своїй круговерті», «молодий Морозенко і його ровесник вітерець обнялися, наче двоє парубків». Не бачимо нічого дивного, що тропи не рідко разом супроводжують різнорідні порівняння. Бо в «Дніпровій октаві» їх таки чимало: «Наче від чар пробуджений, кинувся до вікна», «Перший курс духовного училища – прелюд його ще незнаного подальшого життя», «впала тиша – наче обрубало», «сніг – чарівник». Причаровують зір й епітети, серед яких бачимо такі: «розмова коліс», «порух повітря», «подоба хвиль», «кумедний сніг», «музична стихія», «задушлива гарячінь».
Та не тільки вони свідчать про важливу роль виражальності у прозотексті . Бо слід, напевно, згадати й про лексику автора. Адже й тут є чим захоплюватися: « довподоби», «вировисько», «збіряниця», «течиво», «лакомина» , «привиддя», «румовище», «хупава»…
Зауважимо, що на тлі чарівності з попередніх абзаців стають збагненнішими і пейзажинки , які використовує автор: « велика скеля забрала в море для ранкової купелі», «перед ним сповільна спускається до долу зжовклий листок зі спорожнілої гілки», «перехрещувалися у сонячних променях зухвалі погляди» (як бачимо, на прикладі пейзажинок стає реальністю перехрещення реальності та уяви.)
Іноді можна почути думку, що ці та інші елементи виражальості не є вельми актуальними для прозового тексту і більше підходять для поетичних писань. Та такі твердження не витримують критики. Адже такі висловлювання – свідчення індивідуальності, без якої творчість є взагалі немислимою.)
Ще таке. Досі про твір йшлося про сюжет та виражальності твору. Та є й наступне: художній твір про композитора, який написав твір на слова Тараса Шевченка, і помер молодим, з’явився у час, коли триває війна, розпочата кровожерною московитською ордою. Дехто, напевно, скаже, що не вчасно, бо треба більше писати про героїзм на бойовищі. Не відкидаємо потрібності таких написанок. Але водномить не можемо забувати про минувшину. Бо без неї не існує національної ідентичності, в яку ціляться ворожі кулі. Дилема, заради якої живемо на цьому білому світі, вслухаючись в октави часу.
Олег Василишин, кандидат філологічних наук, доцент КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ м.Кременець – смт Шумськ Тернопільської області
Leave a Reply