Село моє
Моїм односельцям полівчанам присвячую
Село моє, вінком садів заквітчане,
Іду до тебе через терни літ.
З тобою я перед людьми повінчаний,
Бо тут мій корінь і найперший слід.
–
Чим більше літ, тим почастіш вертаюся
В полон твоїх замріяних садів,
І завше смутком тихим переймаюся,
Чому з твого гніздов’я відлетів.
–
Чим більше літ – душею пересмаглою
Бажаю впасти і напитись див
Із тих стежин, що витоптані мамою
До яворів, котрі і я садив.
–
Село моє, в твоїм затінку цвинтарнім
Вже й мати й батько непробудно сплять,
А їх онуки на сільському вигоні
В дитячих іграх до зірок летять.
–
Так у житті нам долею відмічено:
Ми відійдем, а цвістимеш знов…
…Село моє, і сніжне, і заквітчане,
Безсмертне ти, як на землі любов.
…
(з архіву Володимира Погорецького – односельця і приятеля Нестора Чира, багатолітнього члена редколегії журналу “Золота Пектораль”).