«Був на рідній землі…»

(про книжку Василя Клічака «Дорога до Рудник». — Київ, «Український письменник, 2025. – 208 с.).

Чомусь ніколи раніше не думалося, що книги можуть бути теплими чи холодними. Ця ‑- тепла. Напевне, не лише через сонячну помаранчу на обкладинці та форзацах (дизайн та художнє оформлення Сергія Тарасенка), а й через авторське уточнення -‑ «вірші про найрідніше». Що є таким для автора поезій, Василя Клічака? Для кожного з нас? Кожен з українців тепер чітко відповість: це своя земля, свій дім, дороги, якими ходилося у дитинстві й юності, батьки, пам’ять про них… Нова книга Василя Клічака легко вписується в сучасний мейнстрим метамодернізму, «нової щирості», постпам’яті, нового історизму. Але облишмо теоретизування, відкладімо наукові «скальпелі». Ці вірші й без них промовляють до серця. Ностальгійний сентимент рідного «малого простору», водночас обжитого-близького та далекого, втраченого-віднайденого, впевнена, зрезонує в серцях багатьох читачів, особливо тих, хто тривожиться за долю своїх прифронтових селищ, або тих, кому довелося побачити їхні спопелілі руїни. А також тих, хто подався у світи, але навіки збереже в спогадах своє навіки втрачене місто.

Від Рибниці. Від кожної стеблини

ввійшла у твою плоть, твої судини

І ними безупинно протіка.

І чується -‑ клекоче Заріка… («Кров»).

Для читачів та читачок книжки Василя Клічака Рудники також стають рідними, принаймні добре знаними, а мешканці села ‑- старими знайомими. Ось і Рибниця, «пінна й швидка», «темна така, дзюркітлива», «інколи стражда на грандіоз», підступна своїми розливами. Як «точку відліку», як топографічний (і спогадовий) орієнтир її видно звідусіль, згадка про неї ‑- ледь не в кожній поезії, як-от:

Від гирла Рибниці, від берега Прута

Супроти течії убрід ловили рибу…

Або ж:

Вбрід я кохану несу на руках.

Йду обережно, боюсь налякати

Скупчення зір у подолку ріки…

У мандрах Рудниками ‑- реальними та збереженими у спогадах -‑ поетично зафіксовано маршрути авторової душі у просторі пам’яті, ракурси споглядання рідного краєвиду у світлій ностальгії за пережитим:

Переходив річку.

Узувався в мешти.

Піднімавсь на берег.

Йшов по рівнині.

До гори підходив.

Там ступав на стежку.

Піднімавсь угору

В ті далекі дні.

А коли піднявся,

Розвертавсь на місці

І дививсь на річку

І на ті ліси… <….>

І хотів би знову

Там же зупинитись

На маленьку хвилю,

На маленьку мить.

«Телеграфічний» лаконізм коротких фраз нагадує вказівки путівника, тож читача запрошено розділити мандрівку, пережити радість відкриття споконвічної краси рідного краю ‑- «Гляньте на цю річку. Чуєте? Шумить!»

Також часто згадано в поезіях, напевне, рідний авторові кут Заріка та його мешканців, об’єднаних спільною проблемою ‑- розливами Рибниці. Вулички, обійстя сусідів-хуторян, розкидані, «неначе сузір’я», «від далеких часів до найближчих» мають бути нанесені на (ментальну) мапу. Прагнення «матеріалізувати», вибудувати цілісну картину зі скалок спогадів про рідну місцину артикулюється в риторичному запитанні:

Де та карта, де кожне подвір’я,

Кожна вуличка в ріднім куті?

Я його відчуваю здалека.

Він крізь душу мою протіка

І ячить у ній, наче лелека:

Заріка.

           За-ріка.

                         За-рі-ка…

Вірші про Заріку і є такою «картою». Десь тут і батьківська хата, «засніжене подвір’я», «ні сліду від чобіт чи від коліс», «тиша мертва, як заснулий звір». Картину холодного запустіння, поступової руйнації оселі часом відтінює яскравий спогад про дитинство, що пролетіло в її стінах. «Портал» у минуле -‑ почута колядка -‑ повертає в ті дні, коли «[м]олилися. І розговлялись просто», суміщає дві часові реальності ‑- «І, як тоді, цей сніг» («Отак би, оминувши темний ліс»). Повернутися в рідний дім, у його втрачене тепло можна не лише в спогадах, а й насправжки. Можна розпалити піч, хай «[д]овго буде розпал. Довго. До…». Але в освітленій -‑ «вогнем святим», чи осяяннями пам’яті -‑ хаті раптом «татів рух мигне в очах в ту мить» («Рідний дім руйнується потроху»). Мотиви повернення в рідні стіни, як у власну пам’ять, збереження-віднайдення рідної хати як простору батьківської опіки, дитинства та юності всупереч її руйнації часом становлять смислове осердя всієї книжки віршів Василя Клічака. Читача або читачку не має дивувати «кружляння» поета навколо тем батькового дому, дитинства-юності, спогадів про рідних, повернення у «свіжіших» віршах до вже описаного, адже в книгу увійшли тексти переважно останнього п’ятиріччя -‑ «ковідних» та воєнних років -‑ коли «ізоляція» та пошук «безпечного місця» мимоволі орієнтують на пошук прихистку, переоцінку «малого простору» як невід’ємно свого.

… Але йдемо далі…. Рудники -‑ це не лише Рибниця, ліс, верхи, стежини, рудницькі горби, це передусім люди. У кожного своя історія, своя доля. Під Поляною мешкає Маруся-вишивальниця, усе життя якої можна прочитати «на барвистому екрані» її вишиття. Провідати жінку в її «царстві Самоти» ‑- наче доторкнутися до ожилого в її спогадах минулого, відчути емоцію, що «як спиця, тримає колесо душі», що «всі сни у рідній хаті пов’язала», тобто дала відчуття цілісності, повноти власного життя. Але тут-таки, поряд з духовно-емоційним піднесенням оповіді -‑ перехід до буденної деталі ‑- купівлі на сувеніри вишитих сорочок, які ще треба «довести до пуття». І в цьому «родзинка» поетичного хисту Василя Клічака, його талант ставити поруч особистісне, душевно-емоційне й речове, побутове, непересічне й буденне, своє і людське. Десь так відбувається і в житті.

У поетичних рядках увічнюються життєві історії знайомих, ближніх та дальніх сусідів: пічника Танаска, що ніс тепло в хати, Романа Івоняка, заядлого вболівальника «Динамо», Мар’янки з її перестояним материнством, Петра Печежака, який узяв та й позбавив себе життя, Стасі із заячою губою, улюбленими козами та «тлумаченням квіткової окраси», що запало авторові в пам’ять. Та ще багато й багато інших облич, доль, історій, побачених, пригаданих, колись почутих, що надають книзі Василя Клічака статусу «архіву», чи «енциклопедії» його рідного села, призначеної зберегти пам’ять про його мешканців усупереч невблаганному часу.

Історія рудниківців матеріалізується в локаціях, де вони мешкали чи мешкають, -‑ так і бачиться жест рукою на той чи той верх, ‑ «…А на іншій горі жив Петро Печежак», «Мисливець жив під лісом. Майже в лісі…», «На горі. На самісінькій крайній жили злидні…». Утім у таких віршах-розповідях важить не де, а як жили. Одній родині крайня бідність не завадила бути гостинною, щирою, цікавою -‑ «Та чогось притягало магнітом у ту хату дорослих і діток» («Злидні»). Інакше було в родині Катрусі й Николая ‑- «Шкода, як згадаєш тих людей. Що то за життя що Божий день?» («Віхті»). Нервом нашого часу є драма внутрішнього переміщення. Переселенцям у однойменній баладі дісталася «в спадок» хата добрих господарів, із дбайливо деревом оздобленим подвір’ям, та донбасці не змогли того оцінити. Використали на опалення, пустили димом дерев’яні оздоби й сам верстат, відтак ця «сімейка» «зібрала усі свої речі -‑ і в путь. Це подібне на втечу. А хата і далі стоїть у прихистку верховіть». У цих віршах -‑ як і в кожному селі -‑ всі на виду й нічого від сусідів не приховати. Утім, судження й оцінки виражають швидше суспільну думку, позицію рудниківців, у якій утверджуються споконвічні цінності українців -‑ передусім чесна праця, порядність, турбота про тих, хто поряд, відкритість. Вірші Василя Клічака дають голос самим Рудникам, увиразнюють їх духовно-етичний мікрокосмос.

… Але Рудники ‑ це не лише сьогодення, а й минувшина. Автор книги пропонує також екскурсію історичними пам’ятками своєї малої батьківщини. Ось гора Солище, де «стояли чумацькі мажі. Везли в Європу звідси сіль». Ось історія пана Мойси, володаря Рудник «за Польщі», який стоїчно залишився в маєтку й не уникнув розправи більшовиків. Ось занедбаний замок панів Росохоцьких, руїни якого колись злетіли в повітря, і «ніхто вже не зна, де містився він саме». А ось і криївка, лише тепер відновлена й освячена. В уяві ліричного наратора «оживає вона в сорокові. Йдуть хлопці по росах … Та вже зрада іде по дорозі» («Криївка»), знову й знову прокручуються «кадри» нерівного бою…

Ще про багато чого можна було б говорити: і про історію юнака, студента, його перше кохання й перші вірші, і про десятки достойних людей, кому автор адресував поетичні послання та присвяти, і про легенди та балади, у яких оживає минувшина краю. Кожен читач або читачка може пройти своїм «екскурсійним маршрутом», знайти свою дорогу до Рудник. Час і забуття їй уже не загрожують, бо «оцифрована», збережена на поетичній «карті пам’яті» на високому емоційному регістрі душевного тепла та ностальгії мала батьківщина Василя Клічака й усіх його краян стала не лише топо-, гео- чи етнографічним, а культурним, духовно-ментальним фактом.

Був на рідній землі.

Ощасливлений чуєшся,

Адже ти

Мав хвилюючу зустріч

З учнями і вчителями.

І ті діти -‑ хвала їм! ‑-

Забули у час той

Про гаджети.

Так цікаво було їм!

Це ж треба,

Що діється з нами.

І відчулося

Духу

Стрімке омолодження.

Думаю, що варто звернути увагу ще й на таку деталь. У виданні зазначається, що книжку видано коштом Заболотівської селищної ради, що в Коломийському районі на Івано-Франківщині. Хвала і честь депутатам і голові Петру Маліборському за підтримку цього проєкту. Отже, можемо констатувати, що заболотівці  суттєво підтримали свого земляка, розуміючи, що книжку читатимуть у всіх селах громади. Це добрий приклад для наслідування усім територіальним громадам країни.

Ольга Шаф, м. Дніпро