У львівському видавництві “Сполом” ( Ігор Гургула. СЛІДИ: “Сполом”. – Л. 2025. -586 с.) побачив світ черговий новелістичний фоліант письменника Ігоря Гургули. Ми свідомо уживаємо – “черговий”, бо перед тим друкувалося у різні роки (між 2000-м та 2018-м) щонайменше три чисто новелістичних збірники цього автора: “Сорок”, “Зарва”, “Мапуче”.
Як стверджує Гургула, новела – його улюблений жанр. У його творчому доробку – понад 150 новел. У “Слідах” – їх рівно 67!
Про що пише Ігор Гургула? Киньте погляд на обкладинку книги “Сліди” – і вам усе стане зрозуміло. Різні люди, різноманітні типажі, різні долі. Усе звідтіля – з життя з його вируванням та пристрастями.
“Я екзенсталіст! – зізнається новеліст. – Йдеться про людське буття без “ізмів” і викручувань.. Таке життя, яке воно є насправді. Усе – з підслуханого, побаченого і осмисленого”.
Так воно є й насправді. Кожна новела – острівець людського існування без викрутасів та домішків ірраціонального.
Щодо назви, то тут також існує пояснення. “Сліди” – наші “відмітини” на цій планеті і у цьому житті. Зрештою, автор також прагне залишити після себе свій слід літературний.
Читається легко і не без моралі.
Решта – у книзі!
Олег Ганущак,
м.Львів
Останній абрикос (новела з книги)
Старий Іван сидів на старому кріслі і дивився на абрикос. Цієї весни він не зацвітав так рясно, як зазвичай. Третій рік з абрикосом діється щось недобре, цвіт його не такий рясний та буйний. Бувало, як зацвіте – наче повітряна куля. Півсвіту заслоняє собою… Квіточка до квіточки туляться, запах – очманіти можна, впасти і вже не прокидатися. Певний час дід Іван і бідкався, і навіть сердився, що от, мовляв, «вередує» дерево, плодів наливних більше родити не бажає. Та скоро вгомонився чоловік, зрозумів, що старіє дерево. Ось і все!
Він, Іван, також уже не молодий. Молодість його згубилась ген на віддалі початку шляху, що веде зі залізничної станції Сімферополя через кримську степову плоскість до цього обійстя. Тоді він був молодим, здоровим і сильним. І життя видавалось таким собі едемом – довкола міцного, вимурованого на черепашнику будинку вився виноград, цвіли фруктові дерева і кущі. Вважай, прийшов Іван сюди на все готове. Він навіть не задумувався, чому так сталося? Йому, приймаючи на працю та постій, пояснили, що помешкання це раніше належало ворогам народу, клятим колаборантам, фашистським прихвосням. А відтепер тут житиме він – Іван Дем’янович Обручов, агроном радгоспу імені Жданова. Ще йому сказали,що вони певні у ньому, вірять і довіряють, адже он фронтовик, кров проливав за соціалістичну батьківщину і товариша Сталіна. Від тих слів кортіло встати, вистурнчатись та щось вигукнути. Наприклад : «Слава великому Сталіну!»
«Товариш Обручов,- сказали йому тоді. – Певні, що ви перевірена радянська людина, а як інакше? Комсомольцями і фронтовиками – орденоносцями радянська влада дорожить.» Що ще таке сказати? Свій чоловік цей Іван Обручов. Свій у дошку… Пролетарського гарту людина. Тільки до чого тут якась «дошка»?
Хата була татарською. З сього видно – оті ліжка-тапчани, килими на стінах і підлозі, на кухні відповідне начиння. Іван добре тямив, що таке українська хата з великою піччю, яке там причандалля – рогачі та глечики. Українська хата світиться вишиваними рушниками та образами на покутті. У такій хаті Іван народився та виростав. І що не була то російська ізба – також Івану очевидно. Ізби він бачив, коли служив у війську, а згодом пораненим перебивався у госпіталях Архангельської області. Ця таки татарська, і, дивись, татари – також можуть бути ворогами народу. Досі Іван щиро вірив, що вороги – то здебільшого з нашого брата беруться, ще там трохи прибалтів і євреїв. Чому саме так думав Іван Обручов – пояснити не міг. Може, то враження ще відтіля, з окопів? Представники азіатських народів як правило відмовчувались, покірно виконуючи накази начальства. Чого не скажеш про брата-слов’янина. Чим далі шлях червоної армії пролягав у Європу – тим мудрішими ставали бійці. Вони навчились порівнювати і співставляти факти. Вони ще погрожували «розібратися» з «усім» як повернуть додому. Десь той запал зник, розвіявся як дим від топок паровозів. «Розборок» так і не відбулося, а згодом вже помітно постарілих ветеранів війни банально перекупили подачками.
Не довго мався самотнім на новому обійсті агроном Іван Обручов. Приглянулась йому дівчина Ганнуся. Вона також молодий спеціаліст і також родом з Полтавщини. І зовуть дівчину як Іванову маму. «Ганнуся? – поцікавився колега та напарник Івана Василь Струс. – Гарне ім’я. А головне, що рідкісне… Усі тут у Криму давно Аннами поставали, а ця, дивись, тримається свого. Значить –справжня… Одружуйся, Іване…»
Попервах молодій дружині було якось ніяково користуватися чужими речами. Особливо – посудом. Руки опікали усі ті глечики, казанки та миски… А ще доводилось спати у чужих постелях, лежачи на чужих подушках. Але ж альтернативи не існувало, взяти було ніде- у країні розруха і нестача буквально усього. Поступово людина до всього звикає. І стає нормою користування чужими речами і чужим життя.
Минули роки, календар якось непомітно жмутом вирвав цілі десятиліття. Їх наче й не було. Провів Іван Дем’янович у світи дітей, що повиростали невідь як і невідомо коли. А тяжкої горобинної ночі, коли здавалось земля ось-ось розколеться – вмерла йому і його Ганнуся. Вони майже сусіди – цвинтар, де упокоїлась його пташка – неподалік. І якось наче в одномиті зістарівся Іван. Так трапляється – людина наче глечик – надтріскується враз та зненацька. А який він – надтріснутий глечик – відомо… Постаріли і дерева у саду. Багато з них довелось викорчовувати. Залишився от абрикос. Між тим постаріла і розвалилась держава, котру він захищав зі зброєю в руках, і котру він мав начебто довіку любити та оберігати, бо так він вихований. А він, дивись, проти розвалу особливо й не заперечував. Новій же державі, отій незалежній та суверенній, вдячний уже тому, що скрізь по телевізору та газетах заговорили про великий український голод. О, він добре пам’ятає, хоч мав небагато літ – якихось п’ять рочків, як уся їхня чимала родина того зловісного 32-го подалася аж у Білорусію. Пересувались, здавалось, цілу вічність, аж поки не скінчилась територія української мови. Так казав дід – Прокіп Обруч: дивіться, діти – голод там, де українське!
«І що ви вмієте робити?» – спитали по-білоруськи. Усі зрозуміли ту мову. «Можу столярувати, – неквапом повів батько Івана Дем’ян. –Можу діжки стругати, підводу злагодити, вікна, двері… Різний реманент на господарстві – знову ж таки… Усе, що треба». Його також зрозуміли ті, що запитували. А коли так, коли усе зрозуміло – то в чому річ? Їх прийняли і вписали Обручовами… Ніхто на таку «дрібницю», як дописку до прізвища знаменитого «ов», й уваги не звернув.
Іван Дем’янович читає газети. Часу у нього на цю справу тепер багато. Пишуть, що татари мають повернутися у Крим. «І що воно тепер буде? І як воно буде? Чий Крим? Їхній? Наш» – тривожні думки обсіли стару голову. Якщо татарський – зрозуміло. Як ділити Крим між росіянами та українцями? Бачить дід Іван як пощораз виникає це питання. На папері Крим український, але на кожному кроці видно, як тисне Росія, хоче, аби скрізь по-їхньому, по-московському було. Іван Дем’янович, що зберіг пам’ять роду та мову, не погоджується навіть з сусідами. Крим так густо окроплений українською кров’ю, стільки тут від українських бранок народилося байстрят, що уже все переважає, вказує на панівний український фактор. Пишуть газети про всезростаючий сепаратизм. Але, на щастя, міжнародні документи та різні домовленості оберігають Україну від територіальних зазіхань сусідів.
«От і добре… От і добре… Значить, нема чого переживати…»- шепоче сам для себе Іван Дем’янович. Згадалось старому, як про Україну оповідав їм батько. Вони ще малими були, багато чого не тямили, проте такі розповіді навічно зачіплялись у пам’яті. Їхня Ротмистрівка вважалась геть петлюрівською. Добра половина сільських парубків, хто ще не одружений чи мав бажання погарцювати у двобої з ворогом, пішли до українського війська. Минуло кілька років, і до села майже ніхто з тих новобранців не повернувся. Не здобули ні України, ні слави. Ніхто толком не знає, де й могили героїв. Натомість злючою змією приповз голод. Батько так і казав: коли б ми зуміли перемогти, коли б Україна стала незалежною – то і голоду не було б. Бо хто нищить власний народ? А якщо ти окупант, зайда, чужинець – то і підкореної нації тобі не шкода. Навпаки, чим менше буде отих свідомих і самостійних – тим краще.
Батько Дем’ян помер за другого голоду на третьому році після Великої війни. Вмер Дем’ян, не знаючи, що він – Обручов.Пішов чоловік за світи безпаспортним, а рабська праця у колгоспі не вловлювала таких «делікатностей» – Обручов ти, а чи Обруч? Повідомлення про смерть батька з їхньої Ротмистрівки, переінакшеній на Вербівку, до Криму йшло так довго, що вже був саме час споминати 9-ь днів. Чому згадалась смерть батька? Бо вже он підступає час Іванові. Стоїть чоловік на межі, за якою – потойбіччя. Він – Іван, син Дем’яна та Катерини, нащадок славного козака Чигиринської та Уманської сотень Никонора Обруча, стоїть у черзі, якої не минуть нікому. Навіть за дуже великим блатом… Він ясно тямить, що однієї днини, а то вже близько, не за горами, наступить кінець його життя. «Доволі, старий козаче! Натоптався ти рясту, хоч і на чужині, не в рідному краю, проте воював ти, працював і жив достойно.» Він вірить у безсмертність душі і Суд Божий. Він пам’ятає, як у дитинстві баба Горпина навчала його усіх премудростей православної віри. А дід Опанас якось помітив як малий Іванко зриває недостиглі колоски – грізно поманив пальцем. «Так ніхто, діду, не бачить!» «Бог бачить!».
З молитвою пройшов Іван Обручов війну, ніколи він не цурався хресного знамені, а слова «Отче наш…» щоденно торкалися його вуст, Він знає, за що має дати отвіт перед Господнім судом. Знає і готується. Та не відає старий, що такі знання часто бувають оманливі. І відповідати доведеться за щось зовсім інше. Нехай так, а ось те, що він зайняв чужу хату і стільки літ користувався чужим наробком – чи гріх це? Хто може толком пояснити?
Дід Іван геть заплутався у географії. Усе свідоме життя вважай мешкав він у селі Отрадне Советського району. Радгосп кілька разів перейменовували, але то було зрозуміле і стосувалось політичної доцільності та потреби дня : імені Жданова, Більшовик, 40-річчя Жовтня, Шлях до Комунізму, нарешті – Ілліча… Нині у газетах пишуть та на мітингах плещуть, що треба повернутись до коріння? Коріння якого і на чию користь? Дід Іван відає, що таке топоніми і яку політику можна закрутити, граючи на географічних картах. І дивись, вже їхній район не Советський, а Ічкінський, і село не Отрадне зовсім, а Абдураманівка. Про радгосп – краще й не згадувати. Наче й не було його зовсім, наче шістдесят років праці Івана Дем’яновича нічого не значать. Радгосп попросту розтягли, розікрали, розпиляли на металолом. І знову як колись давно на місці масивних полів зарясніли грядки вузьких наділів-городів. Воно й не дуже муляє, бо перепало й діду Івану, а він свій пай відразу передав в оренду. Докоряє інше, часто навіює тугу та відчай : якщо так безпощадно стирати пам’ять про минуле, минуле недалеке, сліди за яким ще не остигли – то запросто можна знехтувати пам’яттю сотень і сотень тисяч, зігнаних на півострів чоловіків та жінок. Наче й не існували вони ніколи, нічого у цьому світі не зробили, не досягнули.
Не було й його – Івана Дем’яновича Обручова, знаного агронома, що навчився на сухій землі вирощувати небувалі врожаї зернових.
Не було… Можна і так, бо багато що будувалось на омані і насиллі. І він зовсім не Обручов, а Обруч. А одна фальш здатна потягнути за собою іншу. І утворюється велика сутність Брехні. Коли ж так – то за чим шкодувати? Тим паче, у нього вже інше, він переходить на інші координати. Незабаром зустрінеться з дружиною – ось, що важливо.
Татар Іван Дем’янович сприйняв з насторогою. Спершу то була невелика група з кількох чоловіків і жінок. Вони висипали з рейсового автобуса, довго ходили селом, придивлялись, визирали, наче щось розвідували. Згодом через кілька тижнів група була набагато чисельнішою і не такою тихою як попередня. Татари йшли широкою центральною вулицею імені Леніна, а перед їхнім натовпом наростала хвиля галасування і гармидеру. Люди розмахували руками, з притиском вимовляли окремі слова та фрази, силкувались щось комусь доказати. «Що їм треба? Що хочуть ті люди?» Землі і житла. Кожен розумів, що з землею якось воно легше – можна за бажання питання вирішити. А як бути із житлом? Нехай самі собі будують! Де? На виділеній землі…
Загалом, скільки себе пам’ятає, ще від часів радянської влади не любив Обручов тих мітингів. Вважав то пустим витрачанням часу і способом задурманення людей. Завжди за можливістю старався обходити ті збіговиська. Не любить Іван Дем’янович витрачати час на дармовизну. Роботи завжди повно у чоловіка, і ніколи йому бавитися у політику. Йому треба і те, і се впорядкувати. До крамниці, на пошту завітати. А ви собі галасуйте, скільки вам влізе.
Врешті гарячі та гучні суперечки потроху вмовкли на сільському майдані, зате почали виростати нові хати. Вони з’являлися скрізь, де пустувало місце. У центрі села загострила свій мінарет до неба мечеть. Мінарет переможно пускає стрілу кочівника у найближчу хмару. Івану Дем’яновичу і це наче байдуже. Він і до церкви не дуже навідується. Відвик якось за десятиліття войовничого атеїзму. Тут, у Криму, атеїзм мав особливо спотворені форми. Дід Іван не проти ні церков, ні мечетей. Хай собі вибудовують і те, і друге. А він? Він небавом ото збереться, кине клунок за плечі, візьме посох у руки, вийде за село, зупиниться на горбі – там якраз заходитиме його сонце. Він струсить пилюку з чобіт, перехреститься повагом і помандрує за світи. Скоро він стане наймудрішим, бо Бога побачить і відчує, що таке справжня Істина.
Абрикос кинув тінь. «Не така густа, як колись»- гірко зауважив Іван Дем’янович. Сонце прилипло до металевого даху сусіднього будинку. Інша річ – хата діда Івана, вона під черепицею. Сонце по такій крівлі сковзить, але не затримується надовго. У давнину знали як будувати. Он стіни з ракушняка. Жити у такому будинку – одне задоволення. Його будинок… От помре дід Іван – і стане він нічиїм. Син з донькою нарешті навідаються, продадуть хату і обійстя та поділять грошенята навпіл. Ой, лиш би по-правді та справедливості усе те провели, а то он які розмови чутно – звіріють люди і тьмяніє їх розум перед спокусою швидкої наживи на чужому добрі.
Біля хвіртки хтось зупинився. За густиною широкого виноградного листя не розпізнати деталей – тільки видно силует, і що чоловік це.а не жінка – точно …
– Хто там?! – зібравши якомога більше повітря у легені – вигукує дід Іван.
Його почули.
– Пустіте, люди добрі, бідного сюргюна!
Дід Іван обізнаний з доброю сотнею татарських слів. Що таке сюргюн? Вигнанець, блукалець . Неквапом і дуже неохоче пошкандибав до хвіртки. «Кого це у таку спеку нечиста несе?»
Біля хвіртки стояв старий. По одягу було відразу видно, хто такий. На голові бараняча шапка калпакь. Суконні шаровари спадали донизу. По-татарськи це – шалвар. Сорочка з косим комірцем – кольмек, дуже личила цьому старому. Видно, у сорочці і вродився. Підперезаний чоловік поясом з вовчої тканини – кушаком. Шалвари вправно лягали у холяви татарських чобіт – чізмени.
«Ото, видно, що татарин!- гірко подумав Іван Дем’янович.- А по чому скажеш, що він українець? Навіть прізвище – і те дописали….»
А втім… «Тепер, я турок – не козак!». Сам до себе усміхнувся дід Іван. А прибулець прийняв ту посмішку на свою адресу. На радощах гість почав кланятись ледь не в пояс.
Отак на тихій вулиці геть випаленого липневим сонцем села стояли двоє. Їх розмежовувала хвіртка, зварена колись з трубок, вкрадених з радгоспного складу. Подивишся збоку – два дідугана, сивих, приблизно одного зросту і комплекції. І коли б не одяг – неможливо вирізнити, хто з них до якого етносу належить. Старість у дивовижний спосіб вирівнює усі «національні особливості». Так старість готує чоловіка до чогось вищого, готує туди, де Істина.
Привітавшись, Іван Дем’янович неквапом і наче вибачаючись, поцікавився у гостя, що йому треба?
– Я тут жив! – випалив перехожий. – Ашик я, син Мустафи та Зайде Киримли. Не чули про таких?
Хвіртка жалісливо скрипнула. Ха! Чи чув він про таких?! Не чув, звісно. Звідки йому було знати, хто тут був до нього. Пригадує, якось цікався Іван Дем’янович своїми попередниками. Йому відрізали, що це державна таємниця. Отож, не лізь з розпитуваннями, не проявляй інтересу та ініціативи. Легше тоді живеться. Він і не ліз більше, і не цікавився. Але ж майно, яким ти стільки років користуєшся, мало господарів. Де вони? Ось – прошу дуже і ласкаво! А ти як думав? Рахунки, виставленні самим життям, колись мусять бути оплаченими. Плати, Іване! Он і кредитор прибув…
Треба ширше відчиняти хвіртку.
-Ашик Киримли, – ступивши на подвір’я, ще раз відрекомендувався гість, віддаючи поклін.
– Іван… Іван Дем’янович Обручов…
Обручов? Схаменувся…
– Обруч я… Іван.
– Знаю, знаю, вже мені про вас розповідали. – розплився у посмішці гість. – Можна …
Ашик кивнув на дім і сад. Як тут відмовиш?
– Ласкаво прошу, дорогий пане! Покажу вам, що бажаєте. Я чоловік небагатий, старий і одинокий. Мені вже нічого не треба.
– А я від вас нічого і не вимагаю, поважний Іване-ага! Я тільки хочу свою юність побачити. Татари – не звірі якісь. Нами колись людей лякали, буцімто ми нелюди-канібали.
– Ніколи про таке й не чув! –стенув плечима Іван Дем’янович.
– Бо то ви в Криму живете. А поїдьте у Сибір чи Середню Азію, де ми мучилися. Там таке про нас повигадували. Понабріхували, шановний, цілі міхи. Багато понабріхували. А про те чули, ніби ми німцю продались?
– Та чули, чули…- Іван Дем’янович мусить зображати, що він надзвичайно радий цьому прибульцеві. Хоча – чому б і ні? Поправді кажучи, він давно очікував подібного візиту. Усе правильно і логічно.
– Ніби ми фашиста не били! – перейшов на крик Ашик. – Били – дуже навіть били! На фронт пішли батьки наші і брати старші пішли. Навіщо так обманювати? А?
– Не знаю, – щиро зізнається дід Іван.
Гість наче й не потребує певних відповідей від співрозмовника. Він, напевне, також довго чекав на цю мить, шукав нагоду наговоритися. Двом старим то найкраще вдається – поговорити…
– Нас малих та старих забирали наче худобу. Правду кажу, шановний Іване-ага! П’ятнадцять хвилин на збір – і усе! Солдати з собаками та автоматами стояли. Страшно було…Зігнали на цвинтар і там дві доби протримали без їжі і води…
– Прошу у дім, – виловивши паузу, пропонує гостеві Іван Дем’янович.
«Чий він тепер – цей дім? І чиїм був?»
– Дякую, поважний!
Ашик з неприхованою цікавістю почав розглядати приміщення. Наче вперше, наче тут він ніколи не був і не тут проминуло його дитинство.
– Був дім татарський, а став совєтський! – нарешті обізвався гість.
– Український… Я з України. Уманські ми Обручі…
– Ага, я зрозумів! Дякую, шановний Іване-аги!
«За віщо він мені складає слова подяки? – думає собі Іван Дем’янович. – Чи не прихована тут якась східна хитрість? І що буде далі? Як себе маю поводити? Що йому треба? Дім?! Так він приватизований і за заповітом відданий дітям. Може, то аферист якийсь? Таких розвелось достобіса. Он у газетах пишуть і закликають бути пильними.
– Вибачте!
– Що?!
– Може, чаю бажаєте?
Обличчя Ашика аж просіяло:
– Чаю, шановний, із задоволенням!
– Тоді прошу присісти. Живу я один. Тому мушу сам усе приготувати.
– Я знаю…
Запарюючи чай, невеселі думки ганяв дід Іван. І все тому Ашику знано, і поводиться він якось дивно. Чи не підісланий він бувало? Може, там за рогом вичікують його спільники? Залишається тільки вдарити діда по голові, або підсипати якусь трутизну. Ой гірка моя доленька та нелегка годинонька! Що маю робити? Міліцію викликати? Стримайся, Іване, не ганьбися. Виглядає на те, що порядний чоловік до тебе завітав. Ти ж споконвіку не мав подібних гостей. От і мерещиться тобі різна зараза. Не переймайся! Усе буде добре!
Пили чай – два діди… Мовчки, не сьорбаючи, кожен дивився кудись вбік. Кожен наче готувався до чогось важливого і вирішального. Сиділи один проти одного. І годі було розпізнати, хто з них татарин, а хто українець. Звісно, якщо не брати до уваги одяг Ашика Киримли. Глибокі зморшки одинаково поорали їхні обличчя, сиве волосся пучками стирчало з-під головних уборів. На дідові Іванові – солом’яний бриль. Мали вони однакову форму носа. А що Іван Дем’янович останніми роками голиться не частіше як раз на тиждень, то і щетина на їхніх обличчях заростала на один манер – густо вкривала щоки, роблячи виїмки на підборідді, яке однаково по-вольовому випиналось, утворюючи характерні ямки. Були то колись два карооких парубка. Звісно, кожен мав свої прикмети і відрізнити їх за молодості було б не важко. Старість звела нанівець усі антроморфічні особливості. І не тільки зовні. Старість загалом вирівнює все, даючи взамін мудрість. Якщо ти не отримав цього дару – мудрості, вважай, що і не жив зовсім.
Дід Іван не знав як має поводитись біля гостя. Запропонувати щось з алкоголю – так їм не можна, віра не дозволяє. Розпочати балачку? Про що? З якого кінця розмотувати? Мав би пригостити чимсь їстівним. А чим? Відтоді, як овдовів – борщу доброго ця хата не виділа. О, які борщі готувала його Ганнуся! Страва попервах варилась як звично – булькала собі у печі та й булькала. А затим дружина рогачем виставляла гарячого глечика трохи вбік від вогню. Борщ мав «умліти». У тому, здається, і криється весь секрет українського борщу. Без «умлівання» – то вже наче й не борщ зовсім.
Чи не вперше дід Іван розгубився у власному домі. Що має робити? Як діяти? А чи не тому розгубився, що он навідався справжній господар, нехай через шістдесят років, але він он – живий і реальний. Це його діди і батьки тут порались, будували і оздоблювали житло. А він? Навіть кухонним начинням колишніх господарів не погребував! Єдине – зберіг Іван Обручов цей дім, не дав йому занепасти, ремонтував час від часу і підтримував у належному стані. «Стоїть! Стоїть ваш дім! Ще сто років стоятиме і точно нас двох переживе. Я його зберіг! Моя ж хата під Уманю завалилась від авіабомби ще у ту війну. Родина переселилась у землянку. Тепер там – пустка. Нікого і нічого, навіть дерева повсихали. Ті дерева, що берегли пам’ять роду. Бо дерево – воно ж наче вартовий. Рушаться стіни дому, валиться навіть міцна піч, а дерево стоїть собі. Час і його не щадить. Он воно все дужче нахиляється до землі, гнуте-перегнуте вітрами. Вже появляються дупла та трухлявина, стирчать з-під землі всохлі рука вища коріння. А проте стоїть дерево, вказує людям, що тут було житло, стояла хата, тут хтось працював, кохав, мріяв…»
Іноді, у миті сумоти та безкінечної самотності обсідають голову діда Івана невеселі думки. «Чи не таким ото деревом і я вже став? Один однісінький залишився…» Має дітей та онуків, але бачаться вони так рідко, що іноді треба часу, аби упізнати рідного сина. А про онуків вже й годі говорити. У декого з них вже свої діти. Себто – правнуки Івана Дем’яновича. Гей, гей! А він їх і не бачив зовсім. Отож, не буде у тих правнуків ні згадки, ні пам’яті про прадіда. Чи й знатимуть, що жив собі їхній предок, воїн і трудар Іван Обручов? Мав ордени і медалі. Бився з фашистами, працював у Криму агрономом. Хто? Де? Звідки? На згадку – ні світлин, ні зустрічей… Де той Крим, і де дід Іван з вицвілими старечими очима, з піджаком у старій шафі. А на тому піджакові – тягарі! Та такі, що зненацька і не подужати. Важать ще бойові ордени і медалі…
Чий це доторк? Хто шукає його руки? Гість перебирає то татарські, то російські, а то ще якісь слова . Певно – узбецькі, бо проживав там довгенько.
– Нічого не треба, Іван-огли! Розмова треба. Більше нічого вже не треба. Один Аллах! Да благословить він тебе і привітає! І примножить дні твої, дорогий…
– Я не дуже у ваших звичаях…
-Не треба звичаїв… Коли ти… коли ти – людина. А ти – людина! Так мені сказали. І за дім цей не переживай. Твій він. Ми, татари такі. Що вже втрачено – не чіпаємо. Як у вас кажуть?
– Що з воза впало – те пропало…
– О! Правильно! Ми лиш хочемо трохи землі, аби сусідами вашими стати. Мені ж нічого не треба. Один я. Син загинув ще в Узбекистані. Невістка та онуки – добре їм. Плов жирний щодня їдять і шурпи мають вдосталь. Що їм ще треба? Аллах, нехай благословить він мене і привітає, має вже наміри покликати мене на довічну небесну пенсію…
Гість зайшовся дрібним смішком.
-Так приблизно і в мене, шановний… – тут Іван Дем’янович усвідомлює, що забув як звати гостя.
– Ашик я, син Мустафи. Виходить по-вашому – Ашик Мустафович…
– Е-е-е-е-е.. По-якому «вашому»? Якщо на московський копил – то так. Але я українець з-під Умані. Там ще пролягав Чорний шлях, по якому ви, татари, багато нашого люду гнали у ясир. Я, звичайно, прошу вибачення за можливу недоладність. Вирвалось якось… Читав я про це…
– І я читав… Коли то було? Тепер ми рівні у всіх бідах. А у сусідів різне трапляється. У вашій Умані, шановний Іване-ага, сусіди завжди в мирі жили?
– І то правда, – чухає потилицю дід Іван.
Між ними настала мовчанка – вимушена якась, недоречна, ставила обидвох у незручне становище.
– Може, вийдемо на подвір’я, спекотно у хаті, в а там трохи вільготніше, – пропонує Іван Дем’янович.
– Чом би й ні? – погоджується Ашик.
Виходять з хати повагом, почергово пропускаючи один одного наперед : дід Іван Ашика зі світлиці у сіни, Ашик – зі сіней на двір. Їх засліпило сонце, що видерлось на самий вінець. Ох, і пече! Але ж без нього ніяк не можна. І про це два діди добре знають, тому й не нарікають. Мовчки всаджуються у затінку дашка на призьбі. Її будував уже Іван Дем’янович, модернізуючи дещо татарську хату на український копил. Сонце тим часом трохи похилилося на захід, зійшовши з маківки неба. Сліпуче золото сонячного проміння геть заплуталось у рясній кроні абрикосу. Дерево наче горіло, золото розливалось по його віттю, стікало головним стовбуром струменем донизу.
– Тривожусь за нього, – кивком голови Іван Дем’янович вказував на абрикос.
– Я садив! – Ашик з гордістю задер угору вказівного пальця.
– Я садив, а ти доглядав за ним! Дерево нас об’єднує! Ось як воно! Виходить, ми разом від одного корення? Га, Іван-ага?
– Виходить, – тихо відповідає дід Іван. – Тільки от втрачає сили дерево, цвіту усе менше. Плодів – знову ж таки… В’яне дерево!
– А ти, шановний, не в’янеш ? – Ашик зайшовся дрібним протяжним смішком. Чи ти є нині той, що учора?
Залишалось тільки кивнути головою на знак згоди та запропонувати гостеві зручніше вмоститися на призьбі.
– Он з тамтого місця нас і повели, – вказує рукою на вулицю, голос Ашика стишився. – Було то в травні сорок четвертого. Ніколи не забуду. Більшість дерев давно вже відцвіли. Закрили нас на цвинтарі і протримали там два дні без їжі та води. Так то, шановний Іван-ага!
– Повторюється Ашик, вдруге це мені оповідає, певно дуже таке болить,- думає собі Іван Дем’янович .
-Нарешті запровадили у вагони-товарняки. В таких худобу перевозили. Опинилися ми аж за Уралом. Росія велика – є куди везти. Землі у них- ого-го! – Ашик широко розводить руками, аби зобразити масштабність російської землі.
-Там в бараках ми жили. Люди від нас ховалися, бо їм сказали, що прибувають татари-канібали, людське м’ясо їдять.. Потім усіх відпустили, а татар – ні! Ми в Узбекистан втекли. Ех, багато казати, а мало слухати…
Ашик навіщось взявся поправляти шапку на голові.
-Скажи, Іван-ага, чи можна мені ще колись зайти… зайти до тебе в гості?
Дід Іван помітно захвилювався.
– У чому річ, шановний Ашик!? Та живи тут! Та це ж… – він ковтає слину і витримує паузу. – Та це ж твій дім…
– Е-е-е-е… Я закони знаю. Закон поважаю! Було моє – стало твоє… Один Аллах розсудить…
– Вже скоро… – видає тихо Іван Дем’янович.
– Не спиться по ночах. Усе очікую їхній прихід – ангелів Божих. Навіть цікаво, як воно буде.
-Тебе вже не питатимуть! Прийдуть – і все. Ти маленький і невольний. Але навіщо поспішати? Ти що – мудріший за Аллаха?
– Боже борони!
-Отож! Він тільки знає! Я ж хотів… мав намір… Бачиш, яка справа! Ніколи не пробував плодів цього абрикоса! Посадити – посадив… А от плоди – ніколи… Не встиг… Бачиш…
– Та що ти таке кажеш?! З радістю! – дід Іван розцвів у посмішці. Старечій, правда, малозубій, проте щирій… Як умів.
– Вони падають тут скрізь! Земля все в абрикосах. Кроку не ступиш…. А ти таке говориш… бери, хоч мішок, хоч в автівку…
– Я не про це, шановний. Не треба мені мішків, не треба в машину… Ми з тобою, Іване-ага – два останніх абрикоси. Он воно як є.
– Нічого, – по паузі додає Ашик, зводячись з присьби. – Не забудь, як дозріють плоди. Може, то останній його урожай…
Скрипнула хвіртка. Було видно як пагорбом котиться сонце. Постать діда Ашика на горбку спершу видавалась великою. Від неї падала униз у виярок довга і майже грізна темна тінь. Та віддалявся чоловік – і ставав усе мізернішим, а тінь кудись і зовсім зникла. На віддалі пострілу стріли Ашик зупинився і озирнувся. Йому добре було видно дерево, під яким горбилася постать діда Івана. Іван помахав йому рукою. І видалось Ашикові, що махає йому вслід абрикос, вторуючи господареві.
«Старий як і ми обоє!» – думає Ашик, розпливаючись у посмішці і віддаючи приятелям також помахом руки.
Він кидає погляд на абрикос.
«Цього року на урожай» – думає Ашик і рушає далі.
Leave a Reply