А втім, цвинтар той вважається за дуже представницький. Розлогий наче номер люкс дорогого готелю. Попервах, триста років тому, тут хоронили усіх, нині – лишень обраних та заслужених, а ще – “віпів” з туго набитими гаманцями. Туди простолюдину – зась! Ось чому дружина одного достойника, заслуженого такого, з орденами та преміями, з депутатськими значками та дипломатичними відзнаками дуже вже просила його померти раніше за неї.
Хто це? Тінь від високого та розлогого клена затуляє ліхтар. Ліхтар тут – єдине джерело світла, а листя клена лапасте, таке, що і сонце спроможне затулити. Від того важко розгледіти, що то воно за пребеденція? Місце тут таке, що, по-правді кажучи, усіляке може трапитись, а ще швидше – привидітись. Он неподалік високим муром-огорожею виступає масив цвинтаря. Він давній, а тому там захоронено кого завгодно – від святих до відвертих слуг сатани. І усе те – на обмеженій території, затиснуте міцними мурами, оповите молитвами і прокляттями, окроплене святою водою і пекельною сіркою, обдимлене кадилами і підігріте свічками. Спробуй втриматись там якомусь вампірові, а чи душогубцеві!
-Васильку! Помри, будь ласка, ти першим, а я за тобою! Але неодмінно ти першим!
-Чого б це я мав бути першим? – щиро дивується “заслужений”.
-Ти що геть нічого не тямиш? Коли я першою, то мене поховають аж у лісі на Голоско, отам серед урвищ та ям. Бо хто я така? Ніхто! Коли ж ти першим підеш, то поховають тебе на Личакові. А вже згодом змушені будуть мене підховати до тебе…
Загалом не лише цвинтар та прилегле до нього Марсове поле навіюють смуток і приреченість. Он неподалік – морг, великий такий, на увесь квартал. А далі – корпуси Медичного університету і різноманітні клініки розкидані по периметру. Там щоденно розтинають трупи, а у гістологічних лабораторіях ретельно вишукують у куснику вашої плоті причину недуги чи смерті. Зрештою коли усе – “все!”, що вже там вишукувати? І без “пошуків” знано, що смерть – справа гарантована та певна.
Отож, у такому місці привидітися може усе що завгодно. Але що це? Воно не піддається жодному поясненню! Посеред могил, посеред хрестів, встромлених тут у землю на честь полеглих Героїв- чиясь постать. Скоріш -жіноча. Вона там – на початку Марсового поля, там у видолинку, де бере початок скорботний стрій могил. Згодом горбки злітають догори, долають незначне узвишшя і впираються об сіру стіну Личакова.
Хрестів багато! З кожним разом стає усе більше і більше. Небавом доведеться закладати нові ряди. Війна ковтає людей наче ненаситний монстр. На кожній могилі – вінки, квіти, знамена. Усе те згромадження вінчає хрест. Вітер, що пробирається сюди з Винник та сковзить Личаківською, тут, на Марсовому полі, робить закрут і стишується, заплутавшись в полотнищах знамен. Прапори тріпочуть зловісно і якось по-хижацьки Скриплять від натуги древка, збурено щось силкуються промовити штучні квіти вінків, коли їх також тривожить вітровій. А довколишні каштани та клени схиляють свої віття, погойдують ними вгору-униз, від чого світло ліхтарів стає ще більш мерехтливим та непевним.
Але постать… Сама-самісінька… Одинока скульптура, щойно відлита у майстерні невідомого майстра. У сутінках важко розледіти її одяг, обличчя. Куди простіше вирахувати віддаль. Вона он там – у сьомому ряду полеглих Героїв, ближче до правого краю, якщо встановлювати координати, стоячи внизу, на самому початку Марсового поля. Вона наче статуя. Сидить скам”яніло, жодного поруху. Вона там, де її Герой…
Герой? Що їй до загальної думки оточення? Що їй президент з урядниками, міністрами та генералами?! Усі оті, хто відіслав її Миколку у саме пекло війни. Дарма, що особисто туди не поспішають. Там сіється смерть! А чи їй не знати про таке? Чи про це не нагадував сам Микола. Просив її: “Молись!”
Вона й молилась! Отими словами, яких навчила її ще бабуся. Але чи то молитва була заслабкою, чи пекло виявилось надто спекотливим… Згорів у тому полум”ї її Миколка. Труну не дозволили відкрити. Сказали, що весь почорнів. Був фосфор чи напалм, чи ще якась біда… Хіба їй про таке відати? Сказали – і усе! А чи то її Микола насправді у тій труні? Почорнів? Може, то негр якийсь там лежить, а не Микола Поліщук? Ні?! А чого не дозволили? Вона б глянула, а решту їй би серце підказало. Навіть якщо там не людина, а купа попелу.
Тієї днини, коли хоронили… Побратими вилаштувались шнурочком в одну лінію – кожен підходив до неї. Хтось щось промовляв, хтось мовчки цілував їй руку… Слова… Що ті слова, коли Микола – попіл… Їхній командир… Він не полковник і не генерал. Він навіть не майор. Капітан…
Нахилився, наче мав намір прошепотіти щось на вухо. Злетіло одне слово:
-Знаєте…
І закусив губу…
А для усіх, аби чули, командир сказав… І голос його гучний, наче труба. Він сказав, що у полеглого Героя позивний – “Перун”, отой поганський бог язичників, котрий полюбляв метати у супротивників блискавиці.
-Отак і наш “Перун”! – промовив командир. – Микола, всяк то знає, палив бетеери рашистів з такою люттю, наче в ньому вселився отой язичницький бог! Поліщук не мав в своєму запасі блискавиць. Зате його постріли з ПТУРСа ніколи не мазали…. Удар – і горить, плавиться вороже залізо. Ех…
Командир зробив паузу, навіть відвернувся, жевлаки на його обличчю ходуном ходили, кістяки на стиснутих п”ястуках аж побіліли.
-Спочивай, друже! Ми за тебе помстимося!
-Клянемось! – підхопили побратими.
Вона знайшла в собі сили, аби подякувати капітанові. Так і сказала просто:
-Дякую!
А через хвильку додала:
– І бажаю вам… Бажаю… Стати генералом…
Він посміхнувся.
-Краще побажайте мені життя!- промовив стиха.
Немов за командою військові розвернулися, востаннє віддали честь побратимові “Перунові” і віддалилися. Останнє, що вона почула – “помстимося”!
І з гіркотою вона ще тоді подумала: “Скількох смертей вартує життя її Миколи?” Однієї сотні, дісті, тисячу? А чи може не треба жодної?! Не потрібно смертей і війн не потрібно. Прокрутіть “стрічку” часу у зворотнє і поверніть їй Миколу живим та здоровим. Ото й уся “плата”! Поверніть таким, яким був! І ви, росіяни, ідіть собі додому! Чого прийшли, хто вас сюди кликав? Забрали мого Миколу… Ну, забрали! То вже йдіть собі геть!
Вона не прагне нічиєї смерті. Не проклинає! Не зове до помсти! Дивина, але їй шкода і тих москаликів. Бо ж також наче люди – Божі створіння! То живіть собі по своїх самарах та псковах… Що ви тут позабули? Гріх це! Топтати чужу землю, плюндрувати і насилувати… І нести смерть усьому живому… Великий гріх…
Хлопці!..
Але хто почує її? У який спосіб передати їм послання? Вість про те, що вона, жона убієнного українського воїна Миколи Поліщука прощає усіх ворогів, але з однією умовою: вони усі негайно покидають її землю, територію її держави, її батьківщину… Інакше – прокляття! Гнів Перуна на ваші голови! Спопелити блискавками усіх, як ото в труні спопелілим лежить її муж!
Вітер жене вулицею шмат газети. Вітер, перебираючи тим, що було газетою, вичитує останні новини. Он вражі ракети минулої ночі розтрощили склади гуманітарної допомоги. А у Одесі на пляжі рашисти потужним ударом найновішої ракети знищили громадську вбиральню.
Вбиральня? Чим не важливий “стратегічний об”єкт”?
Радіо на кухні щоранку сповіщує, скількох ворогів за минулу добу порішили славні Збройні Сили України. І цифри завжди якісь заокруглені – 520, 680, 450… А хіба так буває? Наче у кіно… Наші вояки ото “наколотять” двохсотих рівне і кругле число – і на тому спиняються. Мовляв – доволі! Приміром, хтось цікавиться: скільки вже маємо ворожих трупів? “Сімсот!” – відповідають незримі “оператори”. І лунає команда: “Годі! Є рівно сімсот на сьогодні! Більше не вбивайте, бо зіпсуєте “звітність”. Не можна, аби вийшло, приміром 713!” Тому не займайте отого москалика, що ото якраз утікає поміж пшеницями. Нехай сьогодні живе. Прикінчимо його завтра. Бо його смерть зіпсує статдані. А там має стояти – сімсот і крапка…”
Ну, щось таке…
Всміхнулась сама до себе. Вперше за останні дні.
“Пробач, Микольцю…”
А він би напевне розсердився на ті слова. За що пробачати? У його коханої така чарівна посмішка! Микола дуже любив, коли вона була веселою і зустрічала його з посмішкою на вустах… Її солодких вустах…
Минуло не так багато часу від загибелі її Миколи, як вона враз усвідомила, що їй власне нікуди іти. Були вона і він, Микола. Дітей якось не нажили. А поза ними двома – пустка! Друзі якось по життю розгубилися… Колеги на роботі… Ну, колеги… І не більше. Рідня десь там за туманом життя. І їй нікуди іти. І навіщо? Ось вона тут… Он там, майже поруч з нею, щоправда – нижче на два метри у глибину планети – її Микола. Він зовні трохи змінився, але то нічого. Серцем і душею – її Микола Поліщук.
Місяць на небі нарешті вирвався з обіймів злючих хмар. Місяць освітив землю.
Де вона?
Он там!
Хто це?
Незнано!
Може, то привид, а не людина?
Варто наблизитись і пересвідчитись!
Не вартує! І навіщо?
А втім, ота постать у сьомому ряді Марсового поля з часом стала наче звичною. Не займайте її! Нехай… Байдуже, привід то чи людина…
За чиєюсь командою враз здійнявся вітер і залопотіли прапори. Заграли у світлі самотнього ліхтаря синьо-жовті барви. Тут вітер вщухає і опускаються ображено руки знамен. Вони подібно до птахів згортають свої крила-полотнища.
Марсове поле живе за власним ритмом.
З наближенням світанку обриси усього тут присутнього ще дужче розмиваються. І вже нелегко, ба – майже неможливо, вгледіти жіночу фігуру у сьомому ряді могил. Вона розчинилася у сірому молоці світанку.
Наче її і не було зовсім.