(Письменницькі інтерпретації)
1.
…Цьому художнику нещодавно виповнилось 85. Його мистецький та суспільний статус дозволяють мені, навіть насамперед, означити його життєпис.
Народився 10 липня 1941 року у містечку Варяж, що на Львівщині. Згодом сім᾿я переїхала. З тих пір Любомир Медвідь мешкає в околиці Львова, в Рудно. Тихій та спокійній місцині. Мальовничій.
…Щодо нагород та відзнак: їх чимало. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. Академік Національної академії мистецтв. Народний художник України. Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат державних орденів (двох ступенів) Ярослава Мудрого. Професор.
***
Його виставка (темперний живопис; понад 70 вибраних робіт) експонувалася у Львівському палаці мистецтв, збираючи щодня зацікавленого поціновувача щонайширших категорій,
2.
Експозиція складалася, в основному, з доволі форматних живописних темперних творів. Я тут – лише про тих, на які кинув оком передусім. Не промину сказати і про те, що офіційний слоган-девіз експозиції: «Крок.-Крос.-О-Крик». Так, ніби особистість поневолена самою цивілізацією й десь несвідомо, можливо, намагається звільнитись від цього. Й митець наче в якомусь чарівному льорнеті прагне розгледіти можливості свого мистецтва.
…Ось – «Земля» (диптих). Це саме те, що невідомо коли та як приходить і залишається назавше. Твір, можливо, і давній, але, зі зрозумілих причин, материнства та інших гуманних символів, – нескінченний. Правда?..
3.
Багато спогадів художника пов᾿язано з дитинством. Дитина, наче губка, всотує в себе усе, здавалося б, звичайне, але неповторне («Спогади дитинства»). Це тоді, коли душа ще не забула, цілком, попередні втілення та може бавитися з Ангелами. І відчувати свою інакшість саме через ці ігри…
В одному зі своїх біографічних есеїв Л. Медвідь пише: «На столі – нерухома дошка, вона була біла, серед її білизнú рядками розташувалися червоні, зелені, сині плями, від яких я не міг одірвати своїх очей. З-за плям, здається, визирали людські постаті, але кольори неймовірної краси стояли мовби попереду них». З цього все розпочиналося, так виразно та рельєфно врізалось в пам᾿ять на життя…
4.
Чимало з пережитого спостерігаємо посеред ледь чутного гомону картин. Приглушеного, як і сама темпера. Художник явно намагається виполонити з-під свідомості те, на що свідомість не здатна просто зреагувати. «Евакуації» – тут люди возами, запряженими кіньми, прошкують, по суті, в нікуди… Незнане майбутнє насувається. «Начувайтеся!!! – кричить. – І там немає для вас місця!» Лемки, що стали кочівниками. Хаос переселення на нові незнані землі, де їх ніхто не чекає…
Відголоски таких глибинних передчуттів є і в «Евакуаціях», і в «Периферії». Чому саме так? Історія тут з’ясує згодом. Але не допоможе… Хоч і незникоме.
5.
«Крім людини, мене в мистецтві не цікавить ніщо». – Прорікає художник; наче карбує кожне слово. Так, саме «Блудний син» має певні затаєні бажання, ба навіть завдання. Він никає землею, та ніде не знаходить собі місця. Він – сягнув усього. Лише умиротворення не зумів бодай на мить відчути. Потаємна харизма все ще душить його ночами. Нескінченно. І це його вічна ноша. І мислення, що Медвідь передає через пензель; темперно-терпким…
6.
Людина, яка хоче здійснити нездійсненне («Ab ovo»). Плоско і, здається, затісно у її вимірі. Проте вона вирішила спробувати все. І вигадала собі всепроникність. Гадається, – це назавше; які б перешкоди їй не довелося здолати…
Далі – «Вавилон». Тут важить не конструктивний простір, а конструкція простору… Гадаю, здогадуєтесь, що – чергова недосяжність. Художник тут є концептуалістом від мистецтва: це коли маємо найперше завдання все ж мистецько шукати, аби добудувати власну Вавилонську вежу. Бо – цей шлях провадить у вищі сфери. Художник – як порятунок; як підрядник проєкту.
7.
Могутні дві оголені фігури, чоловіка та жінки, наче одвернулись одна від одної, може, від болю душевного, а чи, напевне, від такої сили енергетики, що вже мінусує їхню притяглість. «Зворотне» Медвідя, щойно стає зворотним. Завчасу сягнувши розтрощеної притягальності. Це, безумовно, больова участь. Але невідворотна. І не проміжна… За що «Адаму та Єві» так пощасливилось?.. А все ж – самотність в Раю! Їх підведуть пошуки себе. Але це буде вже згодом…
8.
Дратується «Жона Лота». На те вона й жінка. Хоча – й з біблійної історії. Вона – ним. Хоча й могло бути зовсім по-іншому…
Загадково. Звідки приходять загадки?.. Вони не тиняються. Вони знають, до кого і коли зблизитись. Ось!
9.
Нерідко людські сутності стають мішенями. Навіть не знаючи цього. Проте – ціль є ціль. Вони, які по цей бік цілі, здатні натиснути на курок. І тоді, видається, картині не доведеться втрачати свого ґлянцу, бо вона і так затаєно-темперна; вичікувально-немиготлива; вдавано-пориста; нескінченно-некваплива. Вона волає, але її ніхто не чує. Усі – по своїх пласких світах. Вичікують. Яблуко? Напевне, що так! Воно…
10.
Цю картину називати не буду: багато темних просторів. Зауваг самому собі. Художник наче випробовує себе не на терплячість або терпеливість, а на непокаяне терпіння… Страшно?!.
11.
Зіскочити та перевершити усіх. Змогти. Потрафити. Самотньо поступитися. …І, врешті, воскреснути, не залишаючи ніяких сумнівів у своїй самості! («Самотність лідера»).
Тут можливі якісь авторські прогалини; напевне, бажання застановитись; …але ж не надовго. Велич завдання – неосяжна!
12.
Л. Медвідь, за усієї своєї зачаєної експресії, не волає, а шепоче вустами своїх картинних героїв. Він завше бачить перешкоди розмаїті. І навіть такі, як «дім-стіна». Уява майстра безжальна у таких і подібних випадках. …Але він не вишукує, вони поодиноко з’являються до нього; заявляють про себе; гріються над вогнищем посеред зими… Вичікують своєї участі.
13.
Цей хлопчак давно мріяв про птаха і, врешті, приручив його. (Можливо?!.) Він хоче бути птахом й собою, водночас… Але ж – ціла низка перетворень й поневірянь. І навіть відмови від себе… Що воно буде надалі – пропонує нам поміркувати, відчути, замислитись Медвідь? Не горланячи і не сіпаючись: в околиці легкого смутку. Саме так, а чому б і ні?..
14.
«Блакитний Кам’янець», «Кам’янець подільський», «Рання весна в Підгірцях». Саме цей живопис, по живому, прив’язаний до історичних місць, міст, об’єктів. Однак він анітрохи не галасливий, не спрощено-природній, не зумисне-декоративний, не облицьований, не м’якосердий. Він вчасно пройшов крізь душу художника й самовільно проявився, як на колишній фотоплівці, з її несподіваними ефектами. Глядач довіряє художнику і, мимоволі, шукає більшого. Та знаходить його!.. Багатство різноманітностей історії й побуту людського; причинностей та наслідків, концентрованих міток уяви. І запопадливо приймає. Саме це.
15.
Мушу зауважити, що намагався, пишучи цю есею, дотримуватись хронології робіт чи виставкової послідовності експозиції. Відчутна притягальність певних творів була мені запорукою мистецької справжності та достатньо інтенсивного «спілкування», скромного мого визнання; як новітнього малярського визнання.
P. S.
І ще одне: скупо, але важливо. Любомир Медвідь переказав 60 тисяч американських доларів на потреби Збройних сил України. Славно!
Слава Україні.
Слава її героям.
Віктор Палинський,
письменник, заслужений працівник культури України
Leave a Reply