Ностальгійне
Дорога нестримно додому веде.
Село з-за ставка випливає нарешті…
Тут рідна домівка заждалась тебе,
І клен при воротах, й розквітлі черешні.
Шумлять в піднебессі вітри голубі.
На клунях гніздяться лелеки справдешні.
І жайвір вітальну співає тобі,
І клен при воротах, й розквітлі черешні.
Усміхнену маму я бачу в вікні.
Гостинно розчинені двері сінешні
Простерли назустріч обійми мені,
І клен при воротах, й розквітлі черешні.
На жаль, щастя зустрічі скоро спливе,
В дорогу покличуть турботи прийдешні,
Та завжди удома чекають мене
І клен при воротах, й розквітлі черешні.
Удома
В Обертині — берізки разом з кленами,
Усупереч осінній безнадії,
Мене стрічають молодо-зеленими,
Немовби не лякають їх завії.
У небесах — така чудна акустика,
Отава пахне літніми медами,
Павук снує тонку вуаль на кущику,
І Чорнова біжить між берегами.
А світла даль, в блакить ясну окрилена,
Поволі опускається за обрій.
Верба плакуча, над водою схилена,
Нашіптує казки — старі і добрі.
«В нас її називають Чорнява…»
В нас її називають Чорнява.
Але хто її так назвав?
Річка наша, прудка і вертлява,
Діловито біжить поміж трав.
То поквапно тече й розгонисто,
То у вербах принишкне й мовчить.
А як стрінеться з літом дзвонистим,
Обміліє й ледь-ледь жебонить.
Як дитя, тихо й лагідно горнеться
До зелених крутих берегів,
І туркоче їй сива горлиця
З гостроверхих у лузі стогів.
Матінці за сині обрії
Мамо моя, журавлихо,
Де ви, в яких світах?
Чом ваше слово тихе
За обрій сховалось, як птах?
Ви ж не були навіть сивою,
Коли продзвенів ваш час…
Чому не вертаються з вирію
Ті, що залишили нас?
Зіркою піднебесною
Гляньте на нас з висоти,
Як відцвітаємо веснами,
Як жито в’яжем в снопи.
Як з клопотами розминаючись,
Від року до року йдем
І, як дітей піднімаючи,
Старієм з календарем.
Мамо моя, журавлихо,
Вже довгий в розлуці час,
А як зажурюся стиха —
Хотіла б обняти вас.
Та ваш силует даленіє,
У вічність змахнувши крилом.
Лиш спогадом душу зігріє,
Цілющим наповнить теплом.
«Імення вчителя на віки оповите…»
Першому вчителеві
Роману Яковичу Бідному
на світлу пам’ять
Імення вчителя навіки оповите
Пошаною, мов золото полів,
І вдячністю, як в половіння жито,
Й зажурою, мов легіт журавлів.
Він нам уперше розповів про небо,
Про світ широкий, гори і степи,
Сказав, що нам щодня учитись треба,
Щоб мудрими і добрими рости.
Бо Україна — ненька наша мила,
Від нас чекає звершень і звитяг,
І кожному вона дарує крила,
Щоб в небо линути, як вільний, сильний птах.
Його опіку ми змогли відчути
В навчання труднощах, за що спасибі Вам,
А вічний пошук: бути чи не бути? —
Про це подбати кожен мусив сам.
… Цей давній спогад — наче та краплина,
В якій сіяє світло чистоти,
Цей теплий спогад — пам’яті перлина,
Про Ваші, Вчителю, уроки доброти.
Учителю, благословен твій труд!
Марії Яківні Барановій,
моїй незабутній учительці,
присвячується
Осінні шати золотом горять,
І багряніє сад, мов несказанне
диво,
А срібні павучки на вітерці
тремтять —
Це літо бабине, ще тепле і манливе.
У цю пору приходить свято
в клас,
Учителів з їх днем здоровлять
діти.
І квіти й усмішки сьогодні —
лиш для вас:
Нам з вами радісно стежками
знань ходити.
Любити край свій, шанувать
батьків,
В опіці й ласці кожен день
зростати
І осягати мудрість правіків
Й своє ім’я в історії
писати.
Учителю! Благословен твій труд,
Твої слова — як зерна
злотоцінні,
Вони нам силу і снагу дають
Знаходити в житті дороги
вірні.
Іловайські ворота
30 серпня 2014 року, прориваючись з Іловайського котла,
загинув 22-річний молодший сержант з Обертина,
земляк і родич Михайло Погорєлов,
посмертно нагороджений орденом «За мужність».
Іловайські були це ворота,
Що у серпні стали котлом.
Не одна добровольча рота
Штурмувала їх напролом.
Не вдалося лещата прорвати,
Ворог їх затиснув в «коридор».
Без упину гриміли гармати,
Хижо шкірився «братній» мордор.
Побратим побратима тримає…
Тут на кожного чигає смерть.
Й не гадали тоді, що спізнають
Жах полону, тортур круговерть.
В казематах ворожих все ж знали,
Що Вкраїна врятує їх.
Михасі, Максими, Назари —
Сини, внуки, батьки, дідусі…
Про ваш подвиг писатимуть книги —
Вашу мужність і доблесть в бою,
Як палали в огні, в стужу — стигли,
Як стояли за землю свою.
«Згадалось, як колись наперекір завії…»
Згадалось, як колись наперекір завії
Замети снігові долали взимку ми,
Колючий сніг ліз в очі, поза шиї,
Ми з нашої гори спускались вниз саньми.
А дід Петро тримає міцно віжки,
Погукує щомиті на коня,
Зупиниться, пристане на обніжку,
Посадить в сани ще якесь хлоп’я.
Так гурт дитячий під саміську школу
Нехитрий «екіпаж» із вітерцем домчить.
Зі сміхом й вереском поскочуємось долу.
— Портфеля не забудь! — вслід дід комусь кричить.
Обтрушуємось. Довгим коридором
Поквапливо крокуємо в свій клас.
А «дякую» забули…
Без докору
Дід світлим поглядом проводить мовчки нас.
Обертинські етюди
І.
Батожить дощ заплакане вікно,
На вулиці людей розмиті силуети,
Раз по раз вітер в буйнім піруеті
Зриває з вишень білі кімоно.
Верба зелені розметала коси,
Скрипить натужно флюгер на альтані,
Погасла тепла свічка на каштані,
Шорстким листком втирає пташка сльози.
ІІ.
Застигла тиша вечорова
Торкає місячну струну.
Чумацький Шлях манить в дорогу,
П’янить, як запах полину.
Змовкають звуки, вся природа
Зорю стрічає молоду,
І струмениста прохолода
Ляга на зрошену траву.
ІІІ.
По небесному
крутосхилу
піднімалася хмара,
несучи
на коромислі
цеберки з дощами.
І крила коромисла,
як птахи,
готові були
злетіти,
піймавши
для лету
блакиті силу.
Аж раптом —
ой леле! —
зустрівся їй
вітер!..
Затривожилась хмара,
розхвилювалась,
мимоволі розхлюпала
дощі з цеберок,
а потім
навзрид розплакалась —
вітер
мимо пролетів.
IV.
Вже останній сніг під сонцем тане,
Теплим паром дихає земля.
В небі синім, радісно-веснянім
Обізвався поклик журавля.
З високості жайворонок дзвінко
Хлібороба в полі привітав,
Ніжно пісню заквітчав барвінком
І посіяв між тендітних трав.
І зозуля з вирію вертає
Щедро людям дарувать літа.
Незабудка скромно розквітає…
Йде весна у села і міста.
Землякам-обертинцям
Із щемливою хвилею в серці
Я вітаю тебе, Обертин.
У квітучій травневій веселці
На землі ти такий лиш один.
По світах ви, мої обертинці…
Де стрічати доводилось Вас —
На швидкій магістралі, стежинці, —
Ви у серці моїм повсякчас.
І душа одного лиш жадала,
По яких не були б ви краях,
Щоб до рідного дому вертали,
Як в гніздо повертається птах.
Бо ми з вами велика родина,
Нам співає пшенична струна,
А звитяжна, незламна Вкраїна —
Наша мати, на всіх нас одна.
Із щемливою хвилею в серці
Я вітаю тебе, Обертин.
В різнобарвній небесній веселці
Ти у світі такий лиш один!..
Аделя Григорук, письменниця,
членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ,
Заслужений працівник освіти України
Leave a Reply