Карпати. Падолист
Надовго я в Карпатах загостив —
Пора і честь, як мовиться, вже знати,
Крім цього, є іще один мотив:
Мене в Раранчі ждуть мої пенати.
Можливо, що чаклун-натуропат
Приніс цілющі трави би з Карпат,
Вертаючи з тривалої мандрівки.
Та я замість такого зілля-трав
Скарби не меншовартісні зібрав —
Несу свої децими до домівки.
У горах, аби знати куди йти,
Мені охоче взявся бути гідом
Іванко, хлопчик років десяти.
Тож ідемо. Він перший, а я слідом.
— Тут яр. Там вир. А там — нечиста сила.
Вночі недавно так аж голосила —
Уже ніхто з нас не заснув до ранку…—
Дивлюся в оченята його щирі —
Шукають правду у життєвім вирі.
О мій прапраязичницький Іванку…
— В ту ніч вітри грозилися суворі,
Коли мені наснилися Ісус
І Стус
У сяєві удвох на Чорногорі.
А із небес Пророка клич: — Молись.
За тебе їх замучено колись!.. —
Розказує свій сон побожна тета*. —
Отож молюсь. За всіх, хто задля волі
У казематі чи на браннім полі
Віддав життя. — Й трепече, як трепета.
- діал. — тітка
Задощувала днина раз осіння.
Гуділа буря. Гнулись верболози.
Під тих вітрів шалене голосіння
Снувати не вгавали лісовози.
На це аж сплюнув гуцул: — Що їм плюта!..
Спішать. Вивозять. Їм наш ліс — валюта.
Той долар світ весь нині засліпив;
Через чужі вітри, що все нам віють,
Життя дорожча, люди — дешевіють. —
Сказав як в око уліпив.
У рамцях зі старенької світлини,
З якої час минулий проступа,
Сміються юні очі Василини —
Колишньої зв’язкової УПА.
— Ходила в смерть. А так хотілось вижити,
Сорочечку синочкові ще б вишити…—
Сидить собі під кленом на оборі,
Розказує, сухенька як билина,
Дев’яносторічна Василина.
А очі ті ж. І сяють ніби зорі.
На весіллі… В горах на весіллі,
На межі сусідів-областей.
З калачем та при хмільному зіллі
Частував господар до гостей:
— Файні ґазди! Дорогі та красні!
Хоч нелегкі наші дні сучасні,
Все ж бажаю, аби-сте тривали!*
Най би вам ловився птах і звір!
І нарід наш щоб більше не вбивали
Та не засилали у Сибір…
*діал. — щоб довго жили
Раптовий вихор дужо підхопив
Кленовий лист зі стежки, пожовтілий,
І, дико закрутивши ним, поніс
У далеч невідому. Вслід листкові,
Аж поки той не зник удалині,
Дивився я. І думалось мені:
Настане хвиля — і душа моя
Теж відлетить у засвіти з вітрами;
Та дай же, Святий Боже, мені й там
Характер українця не згубити.
— Ви загостіть до нас на Василя.
Тоді така тут красна переберія —
Старе із неї тішиться й маля, —
Запрошує гуцулочка Ликерія;
Плете-мережить за слівцем слівце,
А у самої аж пашить лице.
А я собі гадаю мимохіть:
Оце тобі і древні сонцевіри —
Ті незнищенні корені рунвіри,
Що проросли крізь товщ тисячоліть.
Крізь листя півпрозорого сусаль
Грайливо сонце розсіва проміння,
Аж кольорами міниться каміння…
— Для мене Букінгем тут і Версаль! —
Кидає гонорово дід Макар,
Місцевий ворожбит (чи, пак, мольфар).
— Гуцульський дух мій грає бунтівниче
Серед осеї величі Карпат.
То що мені до царських тих палат!..
Ото ж бо, поміркуйте, мандрівниче.
Кімната геть замаяна зелом,
Устелені всі лави килимами;
Вечеряють гуцули за столом,
Щебечуть діти коло тата й мами.
Свята вечеря. Хоч і не Таємна,
Та ця родина вся така приємна
(Уже бери й пиши з них образи).
О Боже! Не затьмар утіху раю —
Ординців не впусти до цього краю,
Як то бувало не одні рази.
— В трясовині бездонного болота
За Україну тут лежать стрільці,
Яких не підманули манівці,
Тож отака й судилась їм Ґолґота.
Спливли відтоді вже роки й роки,
Але щоніч хоробрі вояки
Стають на чати. Бо не час їм спати,
Коли навкруг непевно і тривожно…—
Таку легенду трепетно-побожно
Своїм гостям розказують Карпати.
О, ця осіння тепла заметіль…
Листки пожовклі закружляли в танці,
Неначе ті збунтовані повстанці,
І виграють вітри їм звідусіль.
Метається листва, немов жар-птиці
Із голосами солов’я й зиґзиці,
А чи то іскри осені багать.
Я з тої хуртовини золотої
Молюсь до Сина й Діви Пресвятої
За цю життя земного благодать.
Давно вже гори полягали спати,
А я все слухав мельника старого
Ту сповідь. Не про себе — про Карпати.
Оповідав розмірено і строго:
— …тут кожен гуцул з Богом розмовля.
А наші гори — то свята земля!
Бо не бандьори і не куркулі, —
Як то нас обзивали московити
Й привчали по-ординськи говорити, —
Ми українці на своїй землі!..
По каменистій та крутій стежині,
Мов із самого неба, із-за хмари,
Дорогу направляючи маржині,
З’явився він в оточенні отари.
Величний і могутній, як Мойсей,
Таким-от мені здався ватаг сей.
Те видиво — небесне чи земне —
Від старості аж біла голова,
Над нею німбом сонце проплива —
І дотепер не полиша мене.
— Це монумент наш воякам УПА.
Грошей на нього не дали — нема,
Бо влада чи то бідна, чи скупа.
Взяла громада й возвела сама
На вічну пам’ять упівцям олтар. —
Сільський гордиться секретар.
По цих словах подумалось мені:
Хоч, слава Богу, вільна Україна,
А влада — ця минулого руїна —
Від чого вільна, а від чого — ні.
Скажіть, прокурори, з якої це праці
Взялася у вас діамантів гора? —
Цікавляться слідчі та ще й папараці. —
То, може, розкрити секрети пора?
Ви що?.. Хабарів ми — ні-ні! — не берем,
Сумирно за приписом Божим живем,
Як мовив прадавній біблійний мудрець:
«Пора розкидати каміння й збирати».
Отож і збираєм брильянтів карати, —
Клянуться злочинці. Не вірить Творець.
До хати придорожньої води
Зайшов попити, а попав до царства
Писанкарства.
Уже й забув, чого забрів сюди.
Яку це душу треба мати чисту,
Щоб кольорів тих — як трави та листу!..
Агов, цивілізаціє новітня!
Гуцули — трударі твої всечесні,
Ці жителі земні та піднебесні.
Без них твоя збідніла би робітня.
Танцюють гуцули аркан на толоці
Аж іскри снопами летять з-під обцас —
Вогонь запальний у їх кожному кроці,
Бо, що не кажіте, гуцул у цім ас.
Гукне парубота, у колі кружля, —
Від тої охоти здвигне аж земля…
Дай Боже, землі цій двигти лиш з утіхи
Під музику гойну хрестин і весіль,
Де пісня висока, вино та хліб-сіль,
Не знаючи, що то кривавії віхи.
Стас повернувся додому, до Косова,
Смерть перемігши із нею у герці, —
Чіп електронний приніс він у серці
Із інституту Амосова.
Парубок радий, що може ще жити,
Бо Україні потрібно служити.
І хоч не устиг відійти ще від смерті,
Рветься уже безоглядно до бою,
Щоб Україна не стала рабою.
Отакі-от ці гуцули уперті.
Туди, де височить столітній дуб,
Посходились гуцули до хатини,
Збудованої по-ґаздівськи в зруб:
У молодих Палійчуків хрестини.
Гостей, гей-гей, зібралося багато.
Ввихається, немов на крилах, тато,
Помолодів на років двадцять дід;
Частують — цей за сина, той — за внука,
Бо, що там не кажіть, то красна штука,
Якщо гуцульський не зникає рід.
— Ви як тут виживаєте, коли
Сніги все облягають навкруги,
Немов ті вороги?
— Які лиш тутка зими не були, —
Відказує мені Дзвінчук Микола, —
Але у нас на це своя є школа.
У стократ важче вижити тоді,
Якщо замість весільну чарку пити,
Солдатиків з війни йдеш хоронити,
Що гейби ясеночки молоді.
На згадку про гірський наш лов форелі
Дістав дарунок я від різьбяра —
На щедро інкрустованім тарелі
В колоссі барельєф Каменяра.
Крізь часу пласт із більше ста років
Могутній голос зазвучав Франків;
Брехні порозмітавши омелу,
Прогуркотів розкотисто громами
Понад палаци панські та бедлами:
— Лупайте сю скалу!
P.S.
Зі свят і буднів — тих життя мережив,
Які лиш є в гуцульському краю,
Я ці рядки виписував-мережив.
Тепер їх Вам у дар передаю,
Мій вірний друже, мудрий мій Читачу.
У мить холодну, а чи то гарячу,
Якщо де зрадить Вас життєвий хист
Або забракне в чомусь інтересу,
Візьміте про всяк випадок адресу:
Карпати. Падолист.
Лупул Омелян Володимирович (01.08.1950, с.Раранча, нині Рідківці Новоселицького району Чернівецької області) – поет-байкар, лірик, прозаїк-романіст, автор віршів для дітей.
Головний редактор видавництва «Рута» Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.
У творчому доробку Омеляна Лупула 38 книг, в яких автор піднімає вічні філософські, гострі суспільні й національно-державотворчі, морально-етичні та естетичні проблеми. Його тексти відзначаються згармонізованістю логічного і чуттєвого. Їх широкий тематичний спектр тісно поєднується з технічною досконалістю та образною витонченістю. У своїй літературній практиці автор презентує такі віршові форми, як хоку, танка, рубаї, септими, октави, децими, ронделі, ронсарові строфи, вірші у прозі тощо, в яких зріло, художньо довершено конденсує особисте сприйняття дійсності та виносить його на широкий читацький загал. Літературна критика та поціновувачі мистецького слова високо оцінили його роман у новелах «Світе білий – світе чорний» (2023 р.)
Вірші Омеляна Лупула, перекладені італійською мовою І.Трушем, вийшли в Італії в м. Ареццо (Chimere e poesie ucraine. – Arezzo-Italia: De Filippis Editore, 1992). Його поезії перекладені також молдавською та румунською мовами. Примірники книг О. Лупула «1000 байок», «Літо моє високе», «Свята земля» є у фондах паризької бібліотеки Симона Петлюри.
О.Лупул – дипломант 24-го (1996) і 30-го (2002) міжнародних поетичних конкурсів у Мілані, нагороджений медаллю міжнародного конкурсу «Мир 2002» (Італія), іншими літературними відзнаками.
Аделя Григорук,
письменниця,
заслужена працівниця освіти України, членкиня НСПУ, НСЖУ
Leave a Reply