1 травня цього року Марії Потикевич-Заболотній виповнилося б 90 літ. Уже сім років душа її споглядає Боже єство у далеких засвітах і молиться десь там, в ангельських висотах, за щасливу долю своєї материзни, яку вона любила більше, ніж своє життя.
Доля до Марії Василівни була жорстокою. Зростала сиротиною (мати померла зразу ж по народжені Марійки). Як членкиня ОУН та медсестра УПА, що вже дев’ятнадцятирічною лікувала і рятувала від смерті українських повстанців, пройшла тюрми, арешти, концтабори. Пані Марія пройшла воістину героїчний шлях боротьби за рідну землю і волю, стала еталоном самовідданого служіння національній ідеї та Вітчизні. Незважаючи на свій похилий вік, вона завжди перебувала у вирі громадсько-політичного життя, переймалася і працювала на розбудову нашої держави. Після себе, для прийдешніх поколінь, залишила велику духовну спадщину: поетичні збірники, спогади… Нехай завжди світлою буде у наших серцях пам’ять про цю жінку – українську патріотку високого гатунку.
Коли стрибки у сутичках, боях чи засідках підбирали вбитих повстанців, то везли у найближче село, складали трупи біля сільради, щоб люди впізнавали Військові їх вартували, щоб хтось не вкрав. Такі випадки бували дуже рідко. В селі Нусі Кончаківської поблизу Львова стрибки так напилися, що жителі викрали 12 убитих хлопців і таємно поховали. За це всіх дівчат, які закінчили школу, брали на допити, били, хотіли довідатись, хто викрав. А викрала боївка із сусіднього села.
Дивитися на вбитих зганяли людей із кількох сіл. У районі Сарн на хуторі Озера у бою полягло чотири повстанці – Зуб, Довбуш, Грім, Доля. Про це мені розповіла зв’язкова сотні Садка Орися. Донощик сказав, що серед присутніх є мама двох синів – Грома і Доля. Люди також впізнали їх і боялися, що зробить мама, коли побачить вбитих дітей.
Коли вона вже наближалася до них, жінка, яка йшла попереду, впала на сина і закричала: “Нікого більше не маю, візьми мене з собою. Вбийте і мене! Я не хочу більше жити!”. Її один син у 1943 році був вбитий гестапівцями, а другий – більшовиками. Поки вона голосила, матуся тих синів змогла трохи постояти над дітьми. Ніби слухаючи плач тої, перехрестила мовчки їх і відійшла, з людьми загубившись у натовпі. Вона не могла собі дозволити впізнати дітей і заплакати над ними, бо вдома мала ще двох менших синів.
Розповідала Орися, що того вечора мати ночувала у неї в криївці. Плакала цілий вечір і на колінах молилася за синів. Але рано чи пізно евкаведисти добралися б до неї, тому їй довелося поїхати на Донбас до брата її чоловіка. Ах, ті багатостраждальні героїні, матері наших повстанців!..
1946 рік. Моя санітарна сумка вже порожня. Я вирішила побувати у Львові, сподіваючись, щб родина допоможе з ліками.
25 березня 1946 року мене затримали у поїзді. Поїзд зупинили, оточили і забрали всіх підозрілих дівчат у рівненську тюрму. На допиті я не відмовлялася, що я з лісу. На тілі – рани в|д корости, яка мучила мене більше, як три роки. І воші. Я сказала, що варила в лісі їсти, в селах і хуторах не бувала, нікого з людей не знаю. В Рівному в тюрмі пробула більше року.
На першому допиті слідчий Макаров пресом від чорнила вибив мені бокові нижні зуби – повний рот крові, покалічений язик. На другий допит викликали через місяць. З того допиту мене в камеру занесли на рядні, кинули на цементну підлогу.
Допити в’язнів проводили без перерви, четверо вартових постійно чергували в коридорі, щоб після допиту тих, що знепритомніли, заносити в камери. Хотіла б я знати, де сьогодні ті кати? Мабуть, з високими нагородами ветеранів війни посіли кращі квартири і вищі посади та галасують проти незалежності України і її символіки.
У рівненській тюрмі я зустріла багато знайомих. Три роки від села до села ходила до хворих або поранених Маруся, Марійка, Василиха, Монашка – так мене називали в тих дорогих мені селах і хуторах Волині та Полісся. Якби зустрітися сьогодні зі своїми ровесниками, то мали б про що поговорити! А може, з першого погляду і не впізнали б одне одного? Літа…
Марія ПОТИКЕВИЧ-ЗАБОЛОТНА