Євген Баран. Острів Крим

Переконуюся вкотре, що література залишається єдиним джерелом Правди людського життя. Жодна історія, як би не претендувала на таку роль, залишається в найкращому разі сільською пліткаркою…

Коли російський письменник Васілій Аксьонов писав свій роман „Остров Крим“ наприкінці 70-х років минулого століття, се виглядало альтернативною історією, політичною сатирою. Сьогодні маємо нову реальність із не
прогнозованою територією, яка вже втратила статус відпочинкової зони, а
перетворюється, і надовго, у військову зону. Шкода. Але так є, і на невизначений час Крим перетворюється у зону замороженого конфлікту. Це в найкращому варіанті прогнозу.
Хоча сьогодні нічого не можна стверджувати напевне. Ситуація змінюється щогодини, а тому ріжні прожекти a la Pawеl Globa є прожектами шарлатанського зомбування і не більше.
Мені шкода свого Криму, в якому я працював п’ять років у середині 80-х. Мене, випускника Львівського університету скерували працювати в Крим учителем української мови та літератури. Се було за Генсека Черненка.
Крим і тоді, і пізніше ставився до української мови, як до певного політичного оксюморону: юридично у школах українська вивчалася, фактично – всі, кому не ліньки, від її вивчення були звільнені. Для мене це був один із перших громадянських викликів і шоків, без перебільшення. Я витримав.
Не тому що був такий сильний чи запеклий «бандерівець», а тому що поряд були люди – росіяни, жиди, – кримських татар тоді ще не було, вони почали зʼявлятися після 1985-го року, – які з розумінням ставилися до моєї ситуації і чисто по-людськи підтримували.
Я й досі з вдячністю згадую свого завуча, вчительку російської мови і літератури, Софію Наумівну Козуліну. Це була мудра жінка і чудовий педагог. Напевне, дякуючи їй, я трохи навчився вчительського ремесла і почав розуміти кримських росіян.
Коли, волею випадку, потрапив на роботу в Сімферопольський державний університет імені М.Фрунзе асистентом кафедри української літератури, то знову ж таки вдячний завкафедрою Катерині Сидорівні Покотило і декану філологічного факультету Євгену Семеновичу Регушевському. Ці двоє людей зробили усе, аби я чувся „своїм серед чужих“. А спілкування з різними людьми в університеті ще раз переконало мене, що викладачі в своїй більшості є толєрантними і десь із чисто людським співчуттям ставилися до україністів, які завжди були в Криму маргіналами.
Період Незалежности, а я і 19 серпня, і 24 серпня, і 1 грудня 1991 року був у Криму, оскільки вже одружився на кримській дівчині, був найтяжчим для життя. Українська влада нічого не зробила для того, аби в Криму люди відчули свою потрібність новій владі. А віддали Крим на відкупне кримським бандитам. Так було і цього не заховаєш. Тому проросійські настрої Криму – не тільки історична традиція, вони зумовлені й кримінальною безвідповідальністю української влади.
Але в цій ситуації, з її псевдореферендумом і передбачуваним результатом, ще раз подивували люди. Так склалося, що в Саках, де ми з дружиною жили, де поховані моєї дружини  дідусь, батько, рідні дядько і тітка, залишалася одна сімʼя, з якою нас зв’язували спільні спогади про кримську молодість з її гуртожицьким життям. Тим більше, що їхня донька є моєю похресницею. Минулої неділі я зателефонував їм, аби запитати про ситуацію… У відповідь почув істеричний крик знайомої: «Яка ситація?! Тут прийдуть бандерівці і все заберуть!». На моє запитання, хто таку дурницю сказав їм, ще різкіше визчання: «Яка дурниця?! Прийдуть ваші, і все наше стане вашим!»… Я зрозумів, що говорити більше не варто і виключив мобільний. Також зрозумів, що цієї сімʼї в
колі моїх знайомих більше нема. Прикрість полягала ще й у тому, що моя кума є
українкою із Харківщини, власне не українкою, а хохлушкою, з якою ми завжди говорили українською.
Однак, це ще не все. Моїй дружині зателефонували сусіди, молода сімʼя кримських росіян, чоловіка я ще колись учив в школі, які дивляться за нашою кримською квартирою, оскільки теща, зламавши ногу, вже другий рік живе у нас. «У нас все нормально. Ми проголосували за Росію. Наші поїхали в Москву. Марійко, все
буде добре. Нас хочуть посварити, але політикам це не вдасться».
Попри всю світоглядну сумбурність сказаного сусідкою, я поважаю її вибір, але вдячний за її людяність. Це те найголовніше, яке провіряється у критичних ситуаціях. І те
найголовніше, яке переконує мене, що острів Крим не є безнадійно втраченою
землею для України. Навіть у цій „патовій“ситуації, яку зараз усі переживаємо…